Справа № 2-7041

2010р.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 грудня 2010 року Печерський районний суд м.Києва

в складі : головуючого - судді Рейнарт І.М.

при секретарі - Бондар М.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2

-про поділ майна подружжя -

та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1

-про розподіл майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя -

встановив:

позивач звернувся до суду з позовом, який уточнював під час судового розгляду, і остаточно просить поділити спільне майно, яке було набуто за час перебування у шлюбі з відповідачкою, виділивши йому в власність квартиру АДРЕСА_1 та Ѕ частину права власності на частку в об`єкті незавершеного будівництва, що знаходиться по АДРЕСА_2 , посилаючись на те, що більша частина коштів, які були отримані від продажу його квартири АДРЕСА_3 та автомобілів, які перебували у його власності до реєстрації шлюбу з відповідачкою.

Обґрунтовуючи свої вимоги про передачу йому у власність квартири АДРЕСА_1 , позивач також зазначає, що він не має іншого житла, а відповідачка разом із дітьми ніколи у даній квартирі не проживала, забезпечена житлом у квартирі АДРЕСА_4 , протиправно виселила його з квартири і в даний час здає квартиру в оренду, а він вимушений орендувати житло.

У судовому засіданні позивач та його представник підтримали позов та його підстави.

Відповідачка та її представник позов не визнали та пред`явили зустрічну позовну заяву, в якій просять поділити спільне майно подружжя з відступом від засади рівності часток подружжя та виділити у власність відповідачки квартиру АДРЕСА_1 та Ѕ частину права власності на майнове право в об`єкті незавершеного будівництва, що знаходиться по АДРЕСА_2 , посилаючись на те, що з відповідачкою залишилися проживати двоє неповнолітніх дітей подружжя, а позивач ухиляється від сплати аліментів на дітей у необхідному для їх повноцінного розвитку розмірі.

Відповідачка стверджує, що спірне майно придбане ними за їх спільні кошти, а також кошти, які надавали її батьки, тому квартири є спільним майном подружжя.

Також відповідачка просить стягнути з позивача понесені нею судові витрати.

Позивач та його представник зустрічну позовну заяву не визнали.

Вислухавши сторони, вивчивши надані докази, судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 12 серпня 1995р. (с.с. 10). Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 19 серпня 2010р. шлюб сторін розірвано (с.с.38).

У шлюбі народилися двоє дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (с.с. 9,11).

Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

З наданих суду документів встановлено, що 9 липня 2002р. ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу було придбано квартиру АДРЕСА_1 . Договір зареєстровано у Київському БТІ 22 липня 2002р. (с.с.13).

Суду не надано доказів у підтвердження того, що вказана квартира була придбана за особисті кошти позивача, тому суд визнає її спільним майном подружжя ОСОБА_1 .

Посилання позивача на те, що вказана квартира була придбана за його особисті кошти, які ним були отримані від продажу автомобілів, які перебували у його власності до реєстрації шлюбу з відповідачкою, не знайшло свого підтвердження у судовому засідання, так як належних та достатніх доказів цьому надано не було.

Надані суду витяги із бази даних ДАІ про те, що за позивачем обліковувалися автотранспортні засоби, не є належними доказами того, що зазначена спірна квартира була придбана за кошти позивача, так як суду не надано доказів у підтвердження того, що позивачем здійснювався продаж будь яких автомобілів, отримувалися від продажу кошти, які були витрачені для купівлі зазначеної квартири.

Оцінюючи наданий суду висновок спеціаліста про ринкову вартість колісного транспортного засобу від 6 грудня 2010р., відповідно до якого ринкова вартість непошкодженого колісно-транспортного засобу «Audi 80», 1979 р. виготовлення, станом на 2 липня 2002р. складає 4 445,82 грн., суд вважає, що він не є належним доказом того, що позивачем був здійснений продаж даного автомобіля саме за визначену у висновку суму, і що вказані кошти були витрачені саме на придбання спірної квартири.

18 листопада 2003р. між ОСОБА_1 та БК «УкрАзіаБуд» був укладений договір інвестування будівництва житлового будинку і внесено на рахунок будівельної компанії 248760грн. (с.с.77-82).

Відповідно до реєстраційного посвідчення Київського міського БТІ від 4 жовтня 2007р. зареєстровано право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 (с.с.76).

Посилання позивача на те, що вказана квартира була придбана за рахунок коштів отриманих від продажу його власної квартири АДРЕСА_3 , не знайшло свого підтвердження у судовому засіданні, оскільки позивачем не надано належних та достатніх доказів у підтвердження своїх посилань.

З наданих суду документів встановлено, що 16 червня 1995 р. на підставі договору купівлі-продажу позивачем була придбана квартира АДРЕСА_3 (с.с.60).

13 липня 2003р. на підставі договору купівлі-продажу зазначена квартира була продана позивачем за 19718 грн. 46 коп. (с.с.59).

Суду не надано доказів у підтвердження того, що продаж вказаної квартири був здійснений за інші кошти, а ринкова вартість даної квартири на момент її продажу не є належним доказам того, що квартира була продана саме за ринкову її вартість.

Крім того, з наданого суду договору вбачається, що 2 серпня 2003р. ОСОБА_2 був придбаний автомобіль «FIAT PUNTO» за 10 000 грн. (с.с.66).

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Враховуючи викладені обставини та відсутність інших доказів, суд вважає, що у судовомоу засіданні не було надано належних та достатніх доказів у підтвердження того, що гроші, отримані позивачем від продажу його власної квартири, були внесені на рахунок будівельної компанії відповідно до інвестиційного договору, а не витрачені на інші потреби сім`ї.

Таким чином, суд вважає, що об`єкт інвестування є спільним майном подружжя ОСОБА_1 .

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбних договором.

У судовому засіданні сторони підтвердили, що між позивачкою та відповідачем не існує домовленості про поділ майна.

Частиною 2 зазначеної норми передбачено, що при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. Частина 3 цієї ж норми передбачає можливість за рішенням суду збільшити частку дружини, чоловіка, якщо з нею, ним, проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

У судовому засіданні не надано доказів у підтвердження того, що позивач не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, що він приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його не в інтересах сім`ї, чи будь яким іншим способом діяв не в інтересах сім`ї, тому суд не вбачає підстав для відступу від засад рівності часток подружжя при вирішенні спору про поділ майна сторін.

Посилання відповідачки на те, що з нею залишилися проживати двоє неповнолітніх дітей, яких вона утримує самостійно, а позивач не надає коштів на їх утримання, не знайшло свого підтвердження у судовому засіданні, так як належних доказів відповідачкою надано не було.

Відповідно до рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2010р. з позивача стягнуто аліменти у твердій грошовій сумі на кожну дитину (с.с.103).

Крім того, 15 жовтня 2010р. позивач звернувся із заявою до директора ТОВ «СВ-Транссервіс» про стягнення із його заробітної плати аліментів та направлення їх відповідачці за місцем її проживання.

Сам факт проживання дітей з відповідачкою не може бути підставою для збільшення її частки при поділі спільного майна, так як суду не надано доказів у підтвердження того, що аліменти, які вона отримує від позивача, недостатні для забезпечення їх фізичного, духовного розвитку та лікування, а збільшення частки відповідачки потребують саме інтереси виховання та утримання дітей.

Враховуючи викладене, суд вважає, що у судовому засіданні не було встановлено обставини, які б стали підставою для відступу від рівності часток при поділі майна сторін, та які б стали підставою для збільшення частки відповідачки у спільному майні.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

У п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007р. зазначено, що вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

У судовому засіданні встановлено, що на момент поділу майна сторони мають у спільній власності тільки одну квартиру, яка придатна для проживання, а саме квартиру АДРЕСА_1 , і вартість цієї квартири складає 553080 грн. (с.с. 209-241).

Квартира АДРЕСА_2 перебуває на стадії будівництва, її вартість на день розгляду справи судом складає 188680грн. (с.с. 138-173), хоча подружжям було витрачено на її придбання 248760грн., строки закінчення будівництва невідомі, тому вирішуючи спір про поділ спільного майна подружжя суд вважає неможливим виділити одному з подружжя квартиру, яка придатна для проживання, а іншому передати тільки право власності на частину квартири, яка не придатна для проживання на момент поділу майна.

Крім того, враховуючи вартість спірного майна, суд вважає, що передача одному із подружжя квартири, вартістю 553080грн., а другому Ѕ частину квартири, вартістю 188680грн., не є справедливим поділом майна.

Враховуючи викладене, суд вважає, що поділ спільного майна подружжя у натурі у даний час неможливий, тому вважає необхідним провести поділ спільного майна подружжя шляхом визнання ідеальних часток подружжя у спільному майні без його реального поділу у натурі і залишає майно у спільній частковій власності сторін.

Твердження відповідачки про необхідність захисту прав дітей та врахування при поділу спільного майна їх потреб на окреме житло, суд вважає безпідставним, оскільки неповнолітні діти подружжя не є власниками спірного майна і можуть проживати разом із батьками у квартирі, якає власністю батька і матері.

Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Враховуючи, що позовні вимоги, як позивача по первісному позову, так і позивача по зустрічному позову, задовольняються частково, кожний позивач сплатив при подачі позову однакову суму судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, вимоги про повернення про повернення позивачці по зустрічному позову сплачених нею судового збору та ІТЗ задоволенню не підлягають, а вимоги про повернення суми, сплаченої за оцінку спірного майна та за надання правової допомоги, підлягають частковому задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 69, 70, 71 СК України, ст.ст. 60, 88, 212, 215, 223 ЦПЕ України, суд

вирішив:

позови задовольнити частково.

Поділити спільне майно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , виділивши у власність ОСОБА_1 :

-Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 ;

-Ѕ частину на майнове право щодо частки в об`єкті інвестування - квартиру АДРЕСА_2 .

Виділити у власність ОСОБА_2 :

-Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 ;

-Ѕ частину на майнове право щодо частки в об`єкті інвестування - квартиру АДРЕСА_2 .

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені нею судові витрати у сумі 1450грн.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення.

СУДДЯ