Справа № 2-77/10  

  Р І Ш Е Н Н Я  

І М Е Н Е М      У К Р А Ї Н И  

28 квітня 2010 року   Комсомольський міський суд  

Полтавської області  

Окунь Т.В.  

Гончар С.Т.  

в складі:  

  головуючої судді                          

при секретарі                

з участю:   позивача  

представника позивача   ОСОБА_3  

ОСОБА_4  

відповідача  

представника відповідача   ОСОБА_5  

ОСОБА_6  

    розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Комсомольську цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_7 про усунення перешкод в користуванні житлом, вселенні та виселення /третя особа без самостійних вимог: Дмитрівська сільська рада/,  

в с т а н о в и в :  

  В червні 2009 року позивач  звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просить вселити його в кв.АДРЕСА_1, зобов’язати ОСОБА_5 не чинити перешкод в користуванні житлом та виселити відповідача ОСОБА_7 із спірного жилого приміщення.  

  Зазначені вимоги, підтримані позивачем в судовому засіданні, обґрунтовуються посиланням на те, що відповідачі по справі – його бувша дружина ОСОБА_5 та гр. ОСОБА_7, який вселився в спірну квартиру без належних на те правових підстав, створюють йому усілякі перешкоди в користуванні житлом, в т.ч. пов’язані із заміною замків, через що він не має доступу  в квартиру, і просить вселити його в спірне жиле приміщення.  

Відповідач ОСОБА_5 позов не визнала. Суду показала, що позивач пішов з квартири добровільно, без створення з її боку будь-яких перешкод, в т.ч. заміни замків. ОСОБА_7, з яким вона проживає однією сім’єю без реєстрації шлюбу, в спірне жиле приміщення вселився в листопаді 2007 року, вже після того, як ОСОБА_3 залишив квартиру. Крім того, посилаючись на положення ст. 405 ЦК України, вважає, що позивач автоматично втратив право користування житлом, як член сім’ї власника, оскільки Закон в даному випадку, на відміну від положень ст.72 ЖК України не передбачає вирішення цього питання в судовому порядку. З огляду на вищенаведене, в задоволенні позову просить відмовити повністю.  

Відповідач ОСОБА_7 до суду не з’явився, про час та місце розгляду справи повідомлений у встановленому законом порядку (а.с.75).  

Представник третьої особи  в судове засідання не з’явився. Направив до суду заяву, в якій просить провести розгляд справи у відсутність представника Дмитрівської сільської ради (а.с.69), вирішення спору залишає на розсуд суду.      

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, та дослідивши інші докази, суд вважає, що позов ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню з таких підстав:  

Судом встановлено, що протягом 30 років /1977-2007 роки/ ОСОБА_5 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі. В шлюбі народилося двоє дітей, які на  час розгляду справи судом досягли повноліття і проживають окремо від батьків.  

Під час шлюбу, за нотаріального посвідченою угодою від 15.06.1998 року, відповідач ОСОБА_5 прийняла в дар від юридичної особи – Кременчуцького районного об’єднання “Райагробуд” двокімнатну квартиру АДРЕСА_1  загальною житловою площею 26,4 кв.м. Державна реєстрація права власника на нерухоме майно була проведена 09.07.1998 року за реєстром № 53 (а.с.35).  

!3 серпня 2007 року шлюб між сторонами було розірвано, про що відділом РАЦС зроблено відповідний актовий запис № 163. За поясненням сторін, шлюб розпався через взаємні обвинувачення у подружній зраді.  

Як вбачається із змісту наданої довідки, на час розгляду справи судом у спірному житловому приміщенні значаться  зареєстрованими дві особи – бувші подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_5 (а.с.9).  

Вирішуючи питання щодо характеру спірних правовідносин та норми матеріального права, яка має бути до них застосована, суд наголошує про наступне:  

Статус житла, щодо користування яким виник згаданий спір, належить до приватного житлового фонду – згадана обставина підтверджена суду відповідним документом про здійснення державної реєстрації прав власника і не заперечується сторонами.  

Обґрунтовуючи заперечення проти позову, відповідач послалась на положення ст.405 ЦК України, яка за її посиланням регулює  правовідносини між нею, як власником житла та позивачем, як членом сім’ї власника. Позивач, напроти, при вирішенні згаданого спору просить застосувати положення ст.156 ЖК України, яка до членів сім’ї власника відносить осіб, перелічених у ч.2 ст.64 ЖК України.  

Ст.405 ЦК України поняття “член сім’ї власника” не визначає. Згадане поняття визначене ст.3 СК України, яке є відмінним  від визначеного у ЖК України.  

Стосовно поняття "член сім'ї" Конституційний Суд України у своєму рішенні від 03 червня 1999 року №5 –рп/99 (п.6) виходить з об'єктивної відмінності змісту “член сім’ї”  залежно від галузі законодавства, тобто надані ним у рішенні тлумачення згаданого поняття мають прикладний характер.  

Отже, встановивши, що спір виник між власником житла та її колишнім чоловіком, суд вважає, що застосування положень ст.405 ЦК України в даному випадку є неприпустимим, оскільки в розумінні ст. 3 СК УКраїни колишній чоловік   не є членом сім’ї.  

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються главою 6 ЖК України, яка визначає порядок користування жилими приміщеннями в будинках приватного житлового фонду.  

Відповідно до положень ст.156 ЖК України до членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій ст.64 ЖК України.   Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права на користування займаним приміщенням.  

Звернувшись з позовом про вселення, позивач зазначив про те, що колишня дружина, створивши протягом двох місяців після розлучення сім’ю з іншим чоловіком, перешкоджає йому у користуванні житлом, не визнаючи за ним право на житло та створюючи перешкоди у вселенні.  

Відповідач ОСОБА_5, не заперечуючи тієї обставини, що з листопада 2007 року в спірній квартирі проживає  гр. ОСОБА_7, з яким вона створила сім’ю без реєстрації шлюбу, заперечила право позивача на проживання, оскільки житло було залишене ним добровільно, крім того він автоматично, відповідно до положень 405 ЦК України, втратив право користування жилим приміщенням, що не потребує вирішення спору в судовому порядку, оскільки на день його звернення до суду пройшов термін понад 1 рік.  

Разом з тим, позиція відповідача стосовно “автоматичності” втрати позивачем права на житло прямо суперечить ст.47 Конституція України, згідно з положеннями якої   “ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше,   як на підставі закону за рішенням суду”.  

Відповідно до ст.163 ЖК України у разі тимчасової відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається займане жиле приміщення  у випадках і в межах строків, установлених ст.71 ЖК України.  

Причина відсутності позивача в спірному жилому приміщенні, окрім показань самих сторін, була представлена також показаннями свідків, суть пояснень яких в судовому засіданні залежно від того, якою із сторін вони були запрошені до суду, була зведена до причини,   з якої він залишив спірну квартиру, і не проживав там тривалий час без поважної причини   (свідки ОСОБА_8 - золовка та ОСОБА_9 – невістка відповідача зазначили про подружню зраду позивача, який  добровільно пішов до іншої жінки), та   причину, з якої позивач не мав можливості проживати в спірному житлі   (подружжя ОСОБА_11 та свідок ОСОБА_10 зазначили, що квартиру позивач залишив через співмешканця бувшої дружини, який з’явився у спірному житлі, та проведену відповідачем заміну замків). Але всі свідки, як з боку позивача, так і з боку відповідача, не заперечували також тієї обставини, що позивач ще до звернення із позовом до суду намагався вселитися в спірне житло.  

Отже, невизнання ОСОБА_5 права на спірне житло за колишнім чоловіком  в сукупності з іншими встановленими по справі фактичними обставинами (спроба позивача вселитися в спірну квартиру досудовим порядком, постійна, з листопада 2007 року присутність з у спірному житлі іншого чоловіка) розцінені судом як доказ порушення права позивача на житло, яке він набув у встановленому законом порядку, і потребує судового захисту.  

Суд не може не врахувати також тієї обставини,  що оспорюючи по суті право колишнього чоловіка на користування спірним жилим приміщенням, протягом всього терміну його відсутності в житлі, ОСОБА_5 самостійно оплачувала комунальні послуги та вносила квартирну плату, що відповідно до положень 162 ЖК України дає суду підставу дійти висновку про наявність певної угоди між власником квартири і колишнім членом його сім’ї про безоплатне користування жилим приміщенням, крім того, протягом згаданого терміну відповідач   не звернулась   також  із заявою про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування жилим приміщенням, що по суті розцінене судом, як визнання  за бувшим чоловіком права на проживання та неоспорення нею його права на вселення.  

Здійснюючи судочинство на засадах диспозитивності та змагальності сторін, суд, провівши аналіз представлених сторонами доказів, з  врахуванням рівності прав сторін щодо їх подання та доведення перед судом їх переконливості, дійшов висновку про те, що в суді знайшов підтвердження факт порушення відповідачем права позивача на житло, з огляду на що його вимога про вселення підлягає до задоволення.  

Вирішуючи питання щодо обґрунтованості пред’явленої вимоги про виселення ОСОБА_7, який вселився в спірну квартиру за згодою власника, з огляду на положення ст. 150 ЖК України, яка передбачає право власника розпоряджатися цією власністю на свій розсуд, тобто без згоди інших осіб, вимога ОСОБА_3 про виселення ОСОБА_7 задоволенню не підлягає.  

Питання про судові витрати вирішене судом відповідно до положень ст. 88 ЦПК УКраїни - вимога позивача про стягнення всієї суми понесених ним судових витрат задоволена пропорційно до об’єму заявлених ним позовних вимог.  

На підставі викладеного, керуючись ст. 156 ЖК України, ст.ст. 213,215 ЦПК України, суд,  

  в и р і ш и в :  

    Позовні вимоги ОСОБА_3     задовольнити частково.  

  Вселити ОСОБА_3     в квартиру АДРЕСА_1  

  Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 судові витрати в сумі 522 грн.  

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.  

  Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду Полтавської області через суд першої інстанції.  

  Заяву про апеляційне оскарження рішення суду може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення.  

  Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.  

  Суддя                                 підпис                                    Т.В. Окунь  

З оригіналом вірно:  

  Суддя                                                                                Т.В. Окунь