УКРАЇНА
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22ц/1949 Головуючий в суді 1 ін ст. Грубіян Є.О.
Категорія 44 Доповідач Худяков A.M.
Ухвала
Іменем України
24 вересня 2009 року
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Житомирської області в складі:
головуючого судді: Худякова A.M., суддів: Широкової Л.В., Жизневської А.В.,
при секретарі судового засідання Назаренко К.С. ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі апеляційні скарги ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Романівського районного суду Житомирської області від 17 червня 2009 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа об'єднання багатоповерхового будинку "Биківське" про визнання такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення та зустрічним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання таким, що втратив право на користування житловим приміщенням,
встановила:
У січні 2009 року ОСОБА_1 звернувся в суд з даним позовом. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що рішенням виконкому Дзержинської районної ради №57 від 6 квітня 1989 року квартира АДРЕСА_1 надана ОСОБА_1 на склад сім'ї: йому, дружині ОСОБА_4 та дочці ОСОБА_5 Шлюб з дружиною позивач розірвав у 1991 році. Посилаючись на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 чинять позивачу перешкоди в користуванні вказаною квартирою, позивач просив задовольнити позовні вимоги та визнати відповідачів такими, що втратили право на користування житловим приміщенням на підставі ст. 70, 71 ЖК України, та усунути перешкоди в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення відповідачів.
У лютому 2009 року ОСОБА_2 , ОСОБА_33вернулись до суду із зустрічним позовом, в якому зазначили, що ОСОБА_1 з 1996 року не проживає у спірній квартирі, будь-якого інтересу не проявляє до цієї квартири, не сплачує комунальні послуги, оскільки створив нову сім'ю та перевіз свої особисті речі до смт. Мар'янівка, де постійно проживає до теперішнього часу. Посилаючись на вказані обставини, позивачі просили задовольнити позовні вимоги та визнати відповідача таким, що втратив право на користування житловим приміщенням на підставі ст. 107 ЖК України.
Рішенням Романівського районного суду Житомирської області від 17 червня 2009 року в задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено в зв'язку із закінченням строку позовної давності. В задоволені зустрічного позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено в зв'язку із закінченням строку позовної давності.
У апеляційній скарзі ОСОБА_1 порушує питання про скасування постановленого по справі рішення та ухвалення нового, яким задовольнити первісний позов. Апелянт посилається на те, що суд поспішно оцінив наявні обставини справи без їх ґрунтовного та глибокого аналізу.
У апеляційній скарзі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 порушують питання про скасування постановленого по справі рішення та ухвалення нового про задоволення зустрічного позову, а в позові ОСОБА_1 відмовити. Апелянт посилається на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, рішення скасуванню на підставі ст. 311 п.5 ЦПК України з направленням справи на новий розгляд виходячи з наступного.
Судом встановлено, що в 1989 році квартира АДРЕСА_1 була надана ОСОБА_1 на склад сім'ї з трьох осіб: йому, дружині та дочці.
У 1991 році позивач розірвав шлюб з ОСОБА_4 , а з 1992 року відповідачка ОСОБА_2 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2
Заявляючи вимоги про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування спірним житлом, позивач посилався на факти добровільного залишення відповідачами квартири та не проживанням в ній з 1991 року без поважних причин. Крім того, ОСОБА_1 просив винести рішення про виселення відповідачів, посилаючись на те, що останні чинять йому перешкоди в користування спірною квартирою.
Заявляючи вимоги за зустрічним позовом, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 посилались на те, що ОСОБА_1 втратив право користування спірним житлом в зв'язку з вибуттям у 1996 році в інший населений пункт.
Відмовляючи у задоволенні цих вимог, суд першої Інстанції виходив з того, що у сторін закінчився строк позовної давності до пред'явлення позову.
Однак зазначений висновок зроблений судом із порушенням норм матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення справи.
Статтею 213 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно бути законними і обґрунтованим.
Відповідно до вимог закону обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Проте, суд вирішуючи спір, не звернув уваги на те, що позовні вимоги ОСОБА_1 є взаємовиключними: так, вимагаючи визнати ОСОБА_2 втратившою право на житло у зв'язку з не проживанням у квартирі понад встановлені законом строки, позивач одночасно вимагає її виселення з цієї квартири. Суд позовних вимог ОСОБА_1 не уточнив, як і не уточнив підстав для виселення ОСОБА_2
Ухвалюючи рішення за позовом ОСОБА_1, суд будь-яких висновків щодо позову про виселення відповідачів у рішенні не виклав. При цьому, вказуючи на безпідставність вимог ОСОБА_1, суд відмовив йому у позові не за безпідставністю, а за пропуском строку для звернення до суду за захистом порушеного права. Таке є порушенням вимог п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення», №11 від 29.12.76 року, з подальшими змінами, яким визначено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважних причин, суд у рішенні зазначає про відмову у задоволенні позову з цих підстав, крім випадків, коли позов недоведений.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 відмовився частково від позову (а.с. 75), проте в справі відсутня відповідна ухвала суду про закриття провадження у справі в цій частині.
Що стосується рішення, ухваленого за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3, то воно не відповідає вимогам закону, приймаючи до уваги таке.
Суд, не зазначив у рішенні, який правовий статус має ОСОБА_3 у спірній квартирі, на якій підставі він вселився у квартиру, та з якого часу у ній проживає, а також, чи має він право на звернення до суду з позовом про визнання ОСОБА_1 втратившим право на житло. У зв'язку з цим суд також не з'ясував, чи не мав ОСОБА_1 перешкод для користування квартирою у зв'язку з проживанням у ній ОСОБА_3
Зазначаючи про обґрунтованість позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про втрату права на житло ОСОБА_1, з підстав передбачених ст. 107 ЖК України, суд першої інстанції не врахував положень п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» №2 від 12.04.1985 року, з наступними змінами, зокрема, що для визнання особи втратившою право користування житлом з вказаної правової підстави, слід з'ясувати не факт не проживання та його термін, а обрання іншого постійного місця проживання.
Визнаючи позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 обґрунтованим, суд не зазначив у рішенні, яким же новим житлом з 1996 року забезпечений ОСОБА_1 та на якій підставі.
Вирішуючи спір, суд вказав на пропуск сторонами строку звернення до суду. Проте, суд не визначився, коли для кожного з них почався перебіг такого строку і у зв'язку з чим.
Допущені судом порушення перешкодили зробити висновок щодо обґрунтованості чи необґрунтованості первісних та зустрічних позовних вимог, і по суті, ці вимоги залишились невирішеними.
За таких обставин ухвалене рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 311, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -
ухвалила:
Апеляційні скарги ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Романівського районного суду Житомирської області від 17 червня 2009 року скасувати, справу направити на новий розгляд до того ж суду в іншому складі.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців.