Справа № 2-744-10
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
07.05.2010 року Заводський районний суд міста Дніпродзержинська, Дніпропетровської області у складі:
головуючого, судді – Стребіж Н.М.,
при секретарі – Трусовій А.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпродзержинську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 „про визнання недійсним договору дарування 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 ” суд –
В С Т А Н О В И В:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 „про визнання недійсним договору дарування 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1
В позовній заяві ОСОБА_1 просить суд визнати недійсним договір дарування частини житлового будинку АДРЕСА_1 від 20.09.1997 року укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, оскільки даний договір є мнимою угодою, який не створював правових наслідків для сторін, його укладаючи.
Мнимість укладеної угоди обґрунтовується позивачем тим, що укладена угода мала формальний характер, не тягла за собою переоформлення прав власності на відповідача та державної реєстрації, як того вимагало діюче на той час законодавство, а була пов’язана з метою задоволення амбіцій дружини – відповідачки по справі, та його побоюванням втратити молоду дружину.
Як вказує у своїй позовні заяві позивач по справі, що при вирішенні питання про передачу прав власності у вигляді оформлення договору дарування мала спільна домовленість та розуміння, як ним так і відповідачем по справі про те, що даний договір носить характер формального переходу права власності на нерухомість, але сам об’єкт нерухомого майна залишається по сутті спільною власністю подружжя для сумісного проживання, ведення господарства родини, а саме йому та його дружині – ОСОБА_2
При подачі позову до суду позивачем було зазначено, що строк позовної давності на подання вимоги, щодо визнання договору недійсним не сплинув, оскільки порушення його права відбулось у травні 2008 року після протиправного заволодіння майном з боку відповідача по справі та остаточне розірвання сімейних відносин з боку останньої. Оскільки до травня місяця 2008 року йому не було відомо про бажання ОСОБА_2 розірвати їх сімейні відносини.
В подальшому позивач доповнив свої вимоги, та просив суд, відповідно до ч.2 ст. 258, та статі 728 ЦК України в редакції 2004 року визнати причину пропуску строку позовної давності поважною та поновити йому строк звернення до суду за захистом цивільного права чи інтересу.
В обгрунтування вище зазначених вимог, ОСОБА_1 посилався на наступне:
Підстав для визнання недійсним договору дарування 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 укладеного 20.09.1997року безпосередньо після його укладання, так і в межах позовної давності, передбачених статтею 71 Цивільного Кодексу України ( в редакції 1963 року) не було, оскільки сторонами безумовно виконувалися умови усної домовленості в частині переходу права власності до відповідачки, майно не передавалося в її власність, а залишалося власністю подружжя.
Між тим, після того, як відповідачка по справі 23.05.2008року, без його відому у Заводському відділі реєстрації актів цивільного стану, зареєструвала розірвання шлюбу між ним та ОСОБА_2, а потім 30.10.2008 року ОСОБА_2 також зареєструвала право власності на 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 тобто остання порушила в односторонню порядку їх усну домовленість, якою було обумовлено умови для укладання договору дарування, що в свою чергу стало підставою для його – ОСОБА_1. звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1
В судовому засіданні позивач по справі та його представник ОСОБА_4 підтримали позовні вимоги ОСОБА_1 та пояснили суду наступне:
З 1983 року ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2
Рішенням Заводського районного суду міста Дніпродзержинська, яке було винесено у 1989 році, було задоволено позов ОСОБА_1 про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , але ні він ОСОБА_1, ні ОСОБА_2 свідоцтво про розірвання шлюбу не отримували, тому що з того ж 1989 року подружжя поновили шлюбі відносини і знову стали проживати разом однією сім’єю.
У 1992 році, рішенням виконавчого комітету Дніпродзержинської міської ради ОСОБА_1 було виділено земельну ділянку по вул.. Санаторній, 42 «а» для будівництва житлового будинку, а у 1995 році, за власні кошти ОСОБА_1 був збудований будинок, який розташований за вище вказаною адресою. Правовстановлюючі документи на збудований будинок були оформлені на його - ОСОБА_1 ім’я. Після того, як будинок було збудовано, він – ОСОБА_1. , а також ОСОБА_2 – відповідачка по справі, та їх син, заселилися у будинок АДРЕСА_1 де з 1995 року по теперішній час і проживають усі у трьох.
Не заперечуючи проти того, що будинок АДРЕСА_1 є спільним майном подружжя, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у 1997 році звернулися до державного нотаріуса 3-ї державної нотаріальної контори, для добровільного розподілу спільного майна подружжя. 20.09.1997 року державним нотаріусом було видано свідоцтво про право власності, посвідчене державним нотаріусом, відповідно якому, ОСОБА_2 належить право власності на 1/ 2 частину будинок АДРЕСА_1
В той же день, тобто 20.09.1997 року тим же державним нотаріусом було посвідчено договір дарування, відповідно якому він – ОСОБА_1 подарував ОСОБА_2, належну йому - ОСОБА_1 1/ 2 частину будинок АДРЕСА_1
Між тим, як пояснив суду позивач по справі, підставою для укладання договору дарування 1/ 2 частини будинку АДРЕСА_1 явилося те, що на час укладання договору дарування політична ситуація в країни була направлена на посилення боротьби з зловживанням посадовими особами своїми повноваженнями та осудженням власними структурами концентрації власності на іменах посадових осіб, а тому щоб уникнути виникнення різних питання, пов’язаних з тим, що він, як особа, яка займає керівну посаду – заступника директора цементного заводу, має у власності будинок, між ним та його дружиною і була домовленість про укладання вище зазначеного договору дарування, а також про те, що, після укладання договору, право власності на вище зазначену частину будинку, переходить до ОСОБА_2 лише формально, власником цієї частини будинку залишається ОСОБА_1 , тобто ця угода була укладена лише про людське око. Але після того, як у 2008 році ОСОБА_2 отримала свідоцтво про розірвання шлюбу, та зареєструвала на своє ім’я право власності на подаровану ним частку будинку в Обласному комунальному підприємстві «Дніпродзержинське бюро технічної інвентаризації», тим самим порушила домовленість він вимушений звернутися до суду з позовом про визнання не дійсним договору дарування 1/ 2 частину будинок АДРЕСА_1
У судовому засіданні відповідачка по справі – ОСОБА_2, та її представник позовні вимоги ОСОБА_1 не визнали та пояснили суду наступне:
З 1983 року вона - ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 У 1989 році, у зв’язку з тим, що у ОСОБА_1 з’явилася інша жінка, він звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу. В тому ж році шлюб між нею та ОСОБА_1 було розірвано. Але, не зважаючи на те, що за рішенням суду, шлюб було розірвано, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 поновили шлюбні відносини, та продовжували проживати однією сім’єю.
Під час спільного проживання з ОСОБА_1 та перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, вони збудували будинок АДРЕСА_1 право власність на якій було оформлено на ім’я ОСОБА_1 У зв’язку з тим, що вище зазначений будинок було збудовано за її спільні з ОСОБА_1 кошти, тобто є спільним майном подружжя набутим під час шлюбу, 20.09.1997році за її спільною згодою з ОСОБА_1. за нею було визнано право власність на 1/2 частину будинок АДРЕСА_1 яке посвідчене було державним нотаріусом , та видано свідоцтво про право власності на вище вказану частину будинку.
В той же день, тобто 20.09.1997 року , ОСОБА_1 за власним бажанням, без якого не будь примушення, подарував їй - ОСОБА_2, належну йому у спільному майні 1/ 2 частину будинок АДРЕСА_1 Як пояснила суду позивачка по справі, підставою для укладання цього договору було те, що чоловік її дуже кохав, а тому й забажав подарувати їй свою частину у спільному майні.
Заперечуючи проти позовних вимог ОСОБА_1, відповідачка по справі пояснила суду, що ніяких умов, на які посилається позивач у своєму позові, при укладанні договору дарування частини будинку, між нею та ОСОБА_1 не було. Крім того, до укладання договору дарування, перш ніж його посвідчити, державним нотаріусом було роз’яснено ОСОБА_1, наслідки укладання договору дарування, а саме те, що після укладання договору, саме вона - ОСОБА_2 стає власником одареної їй частини будинку.
В судовому засідання представник третьої Дніпродзержинської державної нотаріальної контори, залучений по справі в якості 3-ї особи, пояснив суду, що дійсно 31.03.1997року державним нотаріусом 3-ї Дніпродзержинської державної нотаріальної контори був посвідчений договір дарування 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Договір було укладено за добровільним рішенням та згодою сторін. При укладанні договору, нотаріусом було роз’яснено сторонам наслідки укладання договору.
Вивчивши матеріали справи, дослідивши докази надані сторонами по справі та вирішив належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, їх взаємний зв’язок в сукупності, оцінив наявні докази за своїм внутрішнім переконанням, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1, які пред’явленні до ОСОБА_2 «про визнання договору дарування частини житлового будинку недійсним» не підлягають задоволенню, з наступних підстав:
Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини:
Судом встановлено, і проти цього не заперечують, як позивач по справі - ОСОБА_1, так і відповідач по справі – ОСОБА_2 що спірне домоволодіння АДРЕСА_1 належало сторонам по справі на праві спільної власності в рівних частинах. Даний факт також підтверджується, свідоцтвом про право власності, посвідчений державним нотаріусом 3-ї Третьої державної нотаріальної контори 20.09.1997року, копія якого є в матеріалах справи на аркуші 13, згідно якому державний нотаріус , на підставі ст.. 22 Кодексу про шлюб та сім’ю в редакції 1969 року, посвідчив про те, що «ОСОБА_2, яка є дружиною ОСОБА_1 належить право власності на 1/ 2 частину в спільному майні, набутому подружжям за час шлюбу, яке складається з житлового будинку, розташованому по АДРЕСА_1
20.09.1997 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 посвідчений державним нотаріусом Третьої Дніпродзержинської державної нотаріальної контори Гнезділовою Л.В. та зареєстрований в реєстрі за № 2-3223.
Згідно до п. 1 вказаного договору, копія якого є в матеріалах справи на аркуші 12, ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дар одну другу частину жилого будинку АДРЕСА_1
Відповідно до змісту договору ця 1/2 частина будинку належить дарителю на підставі свідоцтва про право власності виданого Заводським Райвиконкомом м. Дніпродзержинська 23.04.1997року за № 98 та зареєстрованого у Дніпродзержинському БТІ за № 202-21408.
Тобто як встановлено судом, ОСОБА_1 , укладаючи договір дарування, розпорядився належною йому, на праві власності, частиною будинку на свій розсуд, а саме подарив відповідачці по справі належу йому частину будинку, що не суперечить вимогам законодавства.
Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним вище зазначеного договору, тобто договору дарування 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 позивач не заперечував проти того, що дійсно 20.09.1997 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір дарування, який був посвідчений державним нотаріусом, відповідно якому він подарував ОСОБА_2 – відповідачці по справі, належу йому на праві власності частину будинку. Як пояснив суду позивач по справі, при укладанні вище зазначеного договору державним нотаріусом йому були роз’ясненні наслідки укладання вище зазначеного договору і за його згодою було укладено саме такий договір, тобто договір дарування.
Як вбачається зі змісту позовної заяви та пояснень позивача у судовому засіданні підставою для укладання договору дарування 1/ 2 частини будинку АДРЕСА_1 явилося те, що на час укладання договору дарування політична ситуація в країни була направлена на посилення боротьби з зловживанням посадовими особами своїми повноваженнями та осудженням власними структурами концентрації власності на іменах посадових осіб, а тому щоб уникнути виникнення різних питання, пов’язаних з тим, що він, як особа, яка займає керівну посаду – заступника директора цемзавода, має у власності будинок, між ним та його дружиною і була домовленість про укладання вище зазначеного договору дарування.
Окрім того, як пояснив суду позивач по справі, на час укладання договору дарування з боку дружини мали місце дорікання тому, що все майно, яке було придбане за їх спільні кошти, було зареєстровано саме на нього.
А тому, приймаючи до уваги вище зазначені обставини, він і вирішив укласти договір дарування, згідно якому він подарував своїй дружині 1/ 2 частини будинку АДРЕСА_1
Між тим, як пояснив позивач по справі, при укладанні договору дарування частини будинку, між ним та ОСОБА_2 була досягнута усна домовленість про те, що, незважаючи на те, що за договором дарування, посвідченим державним нотаріусом, він передав ОСОБА_2 у дар, належну йому 1/ 2 частини будинку АДРЕСА_1 ця частина будинку не переходить у власність ОСОБА_2, а саме він залишається бути власником 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 Тобто договір дарування частини будинку носив характер формального переходу права власності на нерухомість, а сам об’єкт нерухомого майна залишається по суті спільною власністю подружжя для сумісного проживання, ведення господарства його з ОСОБА_2 родини.
Посилаючись на те, що, оспорюємий ним договір дарування був укладений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки, ОСОБА_1 просив суд визнати його недійсним у відповідності до ч.1 ст. 58 ЦК України в редакції 1963 року.
У обгрунтувння своїх вимог, а саме тому, що договір дарування 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 укладений між ним та відповідачкою по справі по суті є угодою мнимою, ОСОБА_1 посилався на те, що після укладання договору дарування ОСОБА_2 не здійснила державну реєстрацію об’єкта нерухомого майна, а саме частини будинку, а також те, що після укладання договору дарування, він залишився проживати в АДРЕСА_1 і де проживає до теперішнього часу.
Відповідач по справ,і не визнаючи позовні вимоги ОСОБА_1, пояснила суду, що договір дарування , який було укладено між нею та ОСОБА_1, був укладений за особистим бажанням останнього, без якого не будь примушення з її сторони, без яких не будь умов. Як пояснила суду позивачка по справі єдиною підставою для укладання договору дарування, належної ОСОБА_1 частини будинку АДРЕСА_1 було лише те, що ОСОБА_1 її дуже кохав, а тому і забажав подарити їй, належну йому частину будинку.
За клопотанням, як позивача по справі, так і відповідачки по справі у судовому засіданні були допитані, в якості свідків: ОСОБА_7 , ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10, які пояснили суду, що дійсно зі слів самого ОСОБА_1 їм відомо, що останній подарив своїй дружині – ОСОБА_2 належну йому частину будинку. При цьому з пояснень свідків вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були дружнім подружжям, кохали один одного, а тому саме ті відносини, які існували між подружжям були підставою для укладання договору дарування.
У зв’язку з тим, що договір дарування, відповідно до якого між сторонами настали певні правовідносини, був укладений до вступу в закону силу діючого Цивільного Кодексу України 2003 року, суд керуючись п.4 Заключних та перехідних положень Цивільного Кодексу України 2003 року, вважає, що до правовідносин, які виникли між сторонами повинні бути застосовані виключно норми Цивільного Кодексу України 1963 року.
У відповідності до ст. 243 ЦК України в редакції 1963 року, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.
Згідно ст. 47 ЦК України в редакції 1963 року право власності у набувача майна за договором дарування виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом, або договором.
За змістом статі 243 ЦК України в редакції 1963 року, дарувальник добровільно позбавляє себе права власності на майно, не маючи при цьому на меті отримання будь яких вигод матеріального чи морального характеру з боку одарованого, а одарований у свою чергу набуває права власності на майно при відсутності з його боку обов’язків надання таких вигод.
Згідно статі 153 ЦК України в редакції 1963 року, договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотним умовах. Істотними є такі умови договору, які визнанні такими за законом, або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди.
Відповідно до ч.2 ст. 243 ЦК України, в редакції 1963 року договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Судом встановлено, що , як до укладання договору дарування, так і після його укладання, а саме з 1995року ОСОБА_2 постійно проживає АДРЕСА_1 та користується вище зазначеним нерухомим майном, проти цього факту не заперечує і сам позивач по справі, та сплачує відповідні комунальні послуги, тим самим ОСОБА_2 прийняла в дар нерухоме майно, а саме 1/ 2 частину будинку АДРЕСА_1
Факт прийняття в дар нерухомого майна за договором дарування свідчить про набуття права власності відповідачки по справі на будинок, що знаходиться АДРЕСА_1
Таким чином суд приходить до висновку, що законодавство, яке діяло на момент укладення спірного договору чітко встановлювало момент набуття права власності за договором дарування – передача майна від дарувальника до обдарованого та не було пов’язане з вчиненням будь-яких інших правових дій сторонами договору.
Суд не може погодитися з посиланням позивача по справі на ч. 2 ст. 227 ЦК України в редакції 1963 року, як визначення законом моменту набуття права власності за договором дарування – державна реєстрація бюро технічної інвентаризації права власності на нерухоме майно за обдарованим.
Дане тлумачення чинного, на момент укладення договору, законодавства є хибним, оскільки приписи закону встановлювали виключно обов’язок обдарованого зареєструвати договір в органі державної реєстрації, але не ототожнювали державну реєстрацію з моментом набуття права власності на нерухоме мано.
Стаття 244 ЦК України в редакції 1963 року передбачає, що до договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 цього Кодексу, згідно з якою такий договір підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
Однак, суд вважає, що недодержання таких вимог ст..227,244 ЦК України в редакції 1963 року, а саме не реєстрація договору дарування у встановленому порядку з часу його укладання тобто з 1997 року до 2008року, само по собі не тягне недійсність цього договору відповідно до діючого на час його укладання законодавства.
У відповідності до ч. 1 ст. 58 ЦК України в редакції 1963 року, недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки.
Суд критично оцінює пояснення позивача по справі в тій частині, що сторони укладеної угоди не мали наміру настання певних юридичних наслідків за договором, оскільки у відповідності до пояснень позивача, наданих під час судового засідання, останній підтвердив той факт, що до укладання договору дарування, під час укладання договору дарування та і до теперішнього часу, він усвідомлював свої дії, щодо укладення договору дарування.
Як на доказ, яким позивач підтверджує свої позовні вимоги, ОСОБА_1 вказує на відсутність державної реєстрації нерухомого майна за відповідачем по справі в бюро технічної інвентаризації до травня 2008 року.
Між тим, відсутність правової реєстрації домоволодіння на праві власності за ОСОБА_2 в період з 1997 року по 2008 рік, не може свідчити про недійсність договору дарування, оскільки згідно змісту статті 244 ЦК України, в редакції, яка діяла на час укладання договору дарування, недійсність договору дарування нерухомості пов’язана тільки з недодержанням форми договору і відсутністю його нотаріального посвідчення. А тому несвоєчасна реєстрація права власності в Бюро технічної інвентаризації не може свідчити як, про не набуття права власності обдарованим, так і не може бути підставою для визнання недійсним цього договору, а тому і не може бути прийнятим судом в якості доказу мнимої угоди.
Суд вважає, що під час судового розгляду, позивач, посилаючись на ч. 1 ст. 58 ЦК України в редакції 1963 року, не надав жодних доказів та не довів наявність обставин, з якими закон пов’язує визнання угоди недійсною та настання певних юридичних наслідків, тому суд не вбачає підстав для задоволення позову.
Ствердження ж позивача по справі – ОСОБА_1 про те, що договір дарування укладався лише про людське око, що між ним та його дружиною ОСОБА_2 при укладанні договору існувала домовленість про те, що після укладання договору дарування, він залишається власником спірної частини будинку, спростовуються поясненнями самого позивача проте, що при укладанні договору дарування 1/ 2 частину будинку АДРЕСА_1 та посвідченні даного договору державним нотаріусом, нотаріусом роз’яснювались йому наслідки договору.
Тобто при укладанні договору дарування , а саме передаючи ОСОБА_1 в дар вище зазначену частину будинку, ОСОБА_2, усвідомлював наслідки укладання договору дарування, тим самим позбавив себе права власності на належну йому частину будинку.
Таким чином, суд дійшов до висновку, що законні підстави для визнання недійсним договору дарування 1/ 2 частину будинку АДРЕСА_1 укладеному між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відсутні, а тому і відсутні підстави для задоволення вимог ОСОБА_1, в яких він просив суд визнати недійсним договір дарування 1/ 2 частину будинку АДРЕСА_1 укладений 20.09.2007року, та зобов’язати відповідачку по справі повернути йому в натурі 1/ 2 частину будинку АДРЕСА_1
У відповідності до ст. 71 ЦК України в редакції 1963 року, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давніть), встановлюється три року.
Згідно ст. 76 ЦК України в редакції 1963 року, перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Відповідно до частини статті 80 ЦК України в редакції 1963 року, сплив строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові.
Згідно до ч.2 ст. 80 ЦК України в редакції 1963 року, якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Враховуючи приписи законодавства, перебіг строку позовної давності для звернення позивача з вказаним позовом почався з моменту укладення договору дарування, тобто 20.09.1997 року, тобто саме з цього часу у ОСОБА_1 виникло право на позов.
Оскільки з моменту укладення договору дарування, який оспорюється ОСОБА_1, до подачі позивачем позову до суду минуло більш ніж одинадцять років, ОСОБА_1 просив суд визнати поважними причини пропуску ним строку позовної давності, та поновити йому строк на звернення до суду за захистом його права.
В обгрунтування своїх вимог, ОСОБА_1 посилався на те, що після укладання договору дарування у нього не біло підстав для звернення до суду з позовом про визнання його недійсним, оскільки сторонами безумовно виконувалися умови усної домовленості в частині не переходу права власності до відповідачки, майно не передавалося в її власність , а залишалося спільною власністю подружжя. І тільки після того, як 30.10.2008року відповідачка по справі зареєструвала право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 у Обласному комунальному підприємстві «Дніпродзержинське бюро технічної інвентаризації», чим порушила в односторонньому порядку існуючу усну домовленість, якою було обумовлено умови для укладання договору, що і стало підставою для його звернення у січні 2009 року до суду з позовом про визнання договору дарування не дійсним.
При цьому, позивач по справі також пояснив суду, що він взагалі не звертався б до суду з таким позовом, якщо і інше майно, яке було придбано подружжям під час спільного проживання, а саме машини, приміщення, квартири, не були оформлені на ім’я ОСОБА_2
Суд, розглядаючи вимоги позивача про поновлення йому строку для звернення до суду з позовом, та приймаючи до уваги, що оспорюємий позивачем договір було укладено у 1997році, а звернувся позивач по до суду з позовом лише у 2008році, а також причини пропуску строку, на які посилається ОСОБА_1, а саме: нібито існуюча домовленість між сторонами договору, про те, що після укладання договору дарування ОСОБА_1 залишається бути власником 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 та те, що його право було порушено позивачкою у 2008 році, після реєстрації нею власності на вище зазначену частину у Обласному комунальному підприємстві «Дніпродзержинське бюро технічної інвентаризації», суд не вважає причини пропуску строку поважними, а тому у суду також не має підстав для поновлення ОСОБА_1 строку звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 укладеного сторонами по справі 20.09.1997року.
Відповідно до статті 88 ЦПК України, в редакції 2004 року, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтвердженні судові витрати.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача на його користь, судові витрати, понесені ним при подачі позову.
Між тим, приймаючи до уваги вимоги статті 80 ЦПК України, суд вважає, що і ці вимоги позивача не підлягають задоволенню.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 10, 11,88, 209, 212, 214, 215, 218 ЦПК України, ст.ст. 47, 58, 71, 76, 80, 243 ЦК України в редакції 1963 року, , суд -
В И Р І Ш И В:
Відмовити в задоволені позовних вимог ОСОБА_1, заявлених до ОСОБА_2 „про визнання недійсним договору дарування 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 ”
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Дніпропетровської області через суд першої інстанції шляхом подачі у 10-денний строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, або в порядку ч.4 ст. 295 ЦПК України.
Суддя Стребіж Н.М.