ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

27 травня 2021 року  м. ОдесаСправа № 916/2920/20

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:  

головуючого: Бєляновського В.В., суддів: Богатиря К.В., Філінюка І.Г.

при секретарі - Лук`ященко В.Ю.

за участю представників:

від позивача: Марочкін В.О.

від відповідача: Десятова Н.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі  

апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства “Болградський виноробний завод”

на рішення господарського суду Одеської області від 10.02.2021, суддя в І інстанції Волков Р.В., повний текст якого складено 22.02.2021 в м. Одесі

у справі № 916/2920/20

за позовом: Приватного акціонерного товариства “Болградський виноробний завод”

до відповідача: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській області

про визнання недійсним пункту договору

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2020 року Приватне акціонерне товариство "Болградський виноробний завод" (далі - Товариство) звернулося до господарського суду Одеської області з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях (далі – РВ ФДМУ) про визнання недійсним пункту 3.1. розділу “Орендна плата” умови договору про внесення змін від 28.02.2018р. до договору оренди цілісного майнового комплексу "Болградський виноробний завод" від 12.09.2002р., укладеного між сторонами.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 12.09.2002 між сторонами було укладено договір оренди цілісного майнового комплексу "Болградський виноробний завод", згідно з п. 11.2 якого умови цього договору зберігають силу протягом всього терміну цього договору, в тому числі у випадках, коли після укладання законодавством будуть встановлені правила, що погіршують становище орендаря, а в частині зобов`язань орендаря щодо орендної плати - до виконання зобов`язань, а 28.02.2018 – договір про внесення змін до даного договору.

Позивач вважав, що має місце взаємна помилка щодо обставини, яка має істотне значення, а саме: позивач здійснив помилку щодо своїх прав, як сторона договору оренди від 12.09.2002р., одночасно відповідач, як інша сторона договору, необережною поведінкою сприяв позивачу у цій помилці, покладаючи на нього обов`язки, не передбачені умовами даного договору оренди. Помилка щодо прав та обов`язків сторін виникла внаслідок неправильного тлумачення відповідачем умов договору оренди, що сприяло невірному формуванню внутрішньої волі позивача (що призвело до необачності, самовпевненості, непоінформованості, переоцінки власного досвіду) під час укладання договору від 28.02.2018р. про внесення змін до договору оренди від 12.09.2012 року зі змінами та доповненнями. Сторона відповідача здійснювала власну суперечливу поведінку, оскільки була обізнана з неможливістю зміни розміру орендної плати у договірних взаємовідносинах зі стороною позивача на весь термін дії цього договору, навіть незважаючи на нормативне регулювання розміру орендної плати. Відтак, за наслідками такої істотної помилки відбулось неправильне сприйняття позивачем істотної умови договору, що вплинуло на волевиявлення, а саме на розмір орендної плати, з якого можна зробити висновок, що за відсутності неправильного сприйняття цієї обставини, зміни до правочину від 28.02.2018, які є складовою частиною договору оренди від 12.09.2002, не було б вчинено взагалі.

Правовими підставами свого позову позивач визначив ст. ст. 203, 204, 215, 217, 229 ЦК України.

РВ ФДМУ не визнало позов посилаючись на те, що факт правомірності та дійсності договору від 28.02.2018 про внесення змін до договору оренди від 12.09.2002р. щодо встановлення за взаємною згодою сторін нового розміру орендної плати встановлено рішенням господарського суду Одеської області від 19.10.2020 у справі № 916/2047/20, яким стягнуто з Товариства на користь  Державного бюджету України    1  950  156,78 грн. боргу з орендної плати, 141  934,51 грн.  пені, розірвано  договір оренди цілісного майнового комплексу  Болградський виноробний завод  від 12.09.2002 та зобов`язано відповідача повернути державі в особі органу управління майном цілісний майновий комплекс  Болградський виноробний завод, і зазначений факт згідно з ч. 4 ст. 75 ГПК України не підлягає доказуванню при розгляді даної справи.

Рішенням господарського суду Одеської області від 10.02.2021 року у задоволенні позову Приватного акціонерного товариства "Болградський виноробний завод" до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях про визнання недійсним пункту 3.1 розділу “Орендна плата” умови договору про внесення змін від 28.02.2018р. до договору оренди цілісного майнового комплексу “Болградський виноробний завод” від 12.09.2002р. – відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд виходив із того, що позивачем не доведено наявність обману, а також наявність умислу в діях відповідача, навпаки, позивач стверджує що відповідач, як інша сторона договору оренди, необережною поведінкою сприяв позивачу у цій помилці. Окрім того, позивач не вказав, яким саме чином необережна поведінка відповідача вплинула на підписання позивачем договору про внесення змін від 28.02.2018р. Позивачем не надано належних і допустимих доказів, що підтверджують факт помилки, внаслідок якої відбулося неправильне сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення позивача, тому, враховуючи відсутність обману та умислу в діях відповідача щодо введення в оману позивача, суд не може визнати спірну умову договору про внесення змін від 28.02.2018р. як таку, що укладена під впливом помилки.

Товариство у поданій до Південно-західного апеляційного господарського суду апеляційній скарзі просить зазначене рішення господарського суду Одеської області від 10.02.2021 у справі № 916/2920/20 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Скаржник вважає, що висновок суду про відмову у задоволенні позовних вимог є передчасним, без з`ясування фактичних обставин, що є підставою для його скасування.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги скаржник вказує те, що посилання суду першої інстанції в обгрунтування судового рішення про відмову у позові, що до кваліфікації помилки необхідним повинен бути результат навмисних дій, а також, що помилка та обман (шахрайство) не підлягають розмежуванню, вказує на наявність порушення судом норм матеріального права, що регулюють правовідносини за даним судовим спором.

Суд першої інстанції ухвалюючи судове рішення про відмову у позові послався на відсутність доказів позивача щодо недійсності договору від 28.02.2018 року, укладеного між сторонами, зокрема щодо відсутності судового рішення про визнання такого договору (від 28.02.2018 року) недійсним. Однак, позивач реалізуючи своє право на захист прав та законних інтересів вибрав належний та ефективний спосіб цього захисту, посилаючись на свободу у наданні доказів на підтвердження позовних вимог, відтак наявність чи відсутність судового рішення про визнання договору від 28.02.2018 року недійсним, не слугує єдиним та вагомим обґрунтуванням відмови позивачу у позові.

Аргументацією судового рішення не спростовано того факту, що на момент укладання правочину від 28.02.2018 року помилка у розмірі орендної плати впливала на факт укладення правочину та передувала останньому. У разі встановлення помилки у формі незнання або «власне помилки» правочин може бути визнаний недійсним, але зазначене посилання позивача в обґрунтування позовних вимог залишилося поза увагою суду першої інстанції.

Позивач звертаючись до суду посилався на неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

За матеріалами справи вбачається, що відповідач при розгляді справи не спростував на підставі належних та допустимих доказів, що позивач дійсно неправильно сприйняв фактичні обставини правочину від 28.02.2018 року, що вплинуло на його волевиявлення, і що ця помилка не була і вона не мала істотного значення.

У відзиві на апеляційну скаргу РВ ФДМУ заперечує проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просить оскаржуване рішення місцевого суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Відповідач, зокрема, зазначає, що позивач вважаючи збільшення розміру орендної плати  необґрунтованим, тому що договір повинен діяти на тих самих умовах до кінця терміну його дії, тим самим відмовляється виконати вимоги постанови Кабінету Міністрів України від 02.11.2016 № 783. Орендар, не погоджуючись зі змінами до договору оренди, порушує інтереси держави та вимоги чинного законодавства, у зв`язку з чим може мати місце не ефективне використання державного майна.

Частиною 4 ст. 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" встановлено загальне правило, згідно з яким умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору і  у випадках, коли після його укладення (приведення у відповідність з цим Законом) законодавством встановлено правила, які погіршують становище орендаря.  Але, винятком з цього правила є ст. 21 вказаного Закону, згідно з якою  збільшення цін i тарифів може бути підставою для відповідної зміни на вимогу однієї з сторін розміру орендної плати, хоча б це і погіршувало фінансове становище орендаря. Отже, збільшення цін і тарифів тягне за собою внесення сторонами відповідних змін до договору оренди, тим більше, що це передбачено умовами договору оренди.

Апеляційним судом визнано необґрунтованим та відхилено заявлене представником позивача клопотання про відкладення розгляду справи та надання йому строку для виготовлення відповіді на відзив відповідача на апеляційну скаргу з огляду на те, що з дня отримання позивачем – 21.05.2021 відзиву РВ ФДМУ на апеляційну скаргу у нього було достатньо часу виготовити та подати до апеляційного суду таку відповідь.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні у справі матеріали, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Статтею 269 ГПК України унормовано, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 12.09.2002 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (орендодавець), правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях, та ЗАТ “Болградський виноробний завод” (орендар) було укладено договір оренди цілісного майнового комплексу “Болградський виноробний завод”, склад і вартість якого визначено відповідно до акту оцінки складеного станом на 30.04.2002р., вартість якого складає    9 532 тис. грн., розташований за адресою: Одеська область, м. Болград, вул. А. Христєва, 99. (п. 1.1 договору).

Відповідно до п. 3.1. договору, орендна плата визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Постановою КМУ від 04.10.1995р. №786, зі змінами внесеними Постановою КМУ №699 від 18.05.1998р., Постановою КМУ від 19.01.2000р. №75 і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку (липень 2002р.) 52274 грн. 51 коп.

Пунктом 3.4. договору передбачено, що розмір орендної плати переглядається на вимогу однієї із сторін у разі зміни методики її розрахунку, змін централізованих цін і тарифів та в інших випадках, передбачених чинним законодавством.

Відповідно до п.п. 8.1, 8.2 договору, орендодавець має право контролювати наявність, стан, напрями та ефективність використання державного майна, переданого в оренду за договором. Виступати з ініціативою щодо внесення змін до цього договору оренди або його розірвання у разі погіршення стану орендованого майна внаслідок невиконання або неналежного виконання умов договору.

Згідно з п. 11.1 договору, цей договір діє з моменту підписання терміном на 5 років.

Пунктом 11.2. договору передбачено, що умови цього договору зберігають силу протягом всього терміну цього договору, в тому числі у випадках, коли після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря, а в частині зобов`язань орендаря щодо орендної плати – до виконання зобов`язань.

Пунктом 11.3. договору встановлено, що зміни і доповнення або розірвання цього Договору допускаються за взаємною згодою сторін. Зміни і доповнення, що пропонується внести, розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншій стороні.

Зазначений у даному договорі цілісний майновий комплекс “Болградський виноробний завод” був переданий орендареві від орендодавця за актом приймання-передачі від 12.09.2002р.

У наступному договором від 10.10.2017 про внесення змін до договору оренди від 12.09.2002 термін дії договору оренди було продовжено до 12.09.2022 включно.

28.02.2018 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (орендодавець), правонаступником якого є відповідач, та Приватним акціонерним товариством “Болградський виноробний завод” (орендар) було укладено договір про внесення змін до договору оренди цілісного майнового комплексу “Болградський виноробний завод” від 12.09.2002р. зі змінами та доповненнями, яким пункт 1.1. розділу 1 “Предмет договору” сторони виклали в наступній редакції:

« 1.1 Орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування майно цілісного майнового комплексу “Болградський виноробний завод”, юридична адреса:  м. Болград, вул. Болгарських ополченців, 99.

Вартість необоротних активів визначена згідно звіту про незалежну оцінку вартості цілісного майнового комплексу “Болградський виноробний завод”, (у складі необоротних активів), що була проведена ТОВ “АДАМІЛ” станом на 31.08.2017р. та згідно змін до Акту оцінки вартості, які затверджені наказом регіонального відділення від 27.02.2018р. №203 “Про затвердження Змін до Акту оцінки вартості цілісного майнового комплексу – “Болградський виноробний завод” становить 13  569  457 грн.

Мета використання об`єкту оренди – ведення виноробної виробничої діяльності, господарської, підприємницької та інших видів діяльності відповідно до статуту товариства та чинного законодавства України, насичення ринку своєю продукцією, товарами і послугами та отримання прибутку.»

Пункт 3.1 розділу 3 “Орендна плата” сторони виклали в такій редакції:

« 3.1. Орендна плата визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої Постановою КМУ від 04.10.1995р. №786, затверджених постановою КМУ від 14.09.2011р. №961 і становить без урахування ПДВ за базовий місяць розрахунку (січень 2018р.) 211  284,93 грн.

Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством.».

Крім того, відповідно до пункту 3 договору про внесення змін від 28.02.2018р. сторони визначили, що з моменту підписання цих Змін вважати такими, що втратили чинність додатки, а саме: Розрахунок орендної плати від 28.11.2016; Акт приймання-передачі орендованого майна від 09.11.2012; Зміни до Акту оцінки вартості майна цілісного майнового комплексу “Болградський виноробний завод” від 06.11.2012.

Додатками до даного договору про внесення змін є: - розрахунок орендної плати; -  акт приймання-передачі в оренду майна цілісного майнового комплексу “Болградський виноробний завод” від 28.02.2018; - зміни до акту оцінки вартості майна цілісного майнового комплексу “Болградський виноробний завод” від 27.02.2018.

Судом установлено, що ПАТ "Болградський виноробний завод" звернулося до господарського суду з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях про визнання недійсним пункту 3.1. розділу “Орендна плата” договору про внесення змін від 28.02.2018р. до договору оренди цілісного майнового комплексу "Болградський виноробний завод" від 12.09.2002р., укладеного між сторонами, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що зазначений пункт договору укладено під впливом помилки щодо обставин, які мають істотне значення.

Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд виходив із того, що позивачем не доведено наявність обману, а також наявність умислу в діях відповідача, навпаки, позивач стверджує що відповідач, як інша сторона договору оренди, необережною поведінкою сприяв позивачу у цій помилці. Окрім того, позивач не вказав, яким саме чином необережна поведінка відповідача вплинула на підписання позивачем договору про внесення змін від 28.02.2018р. Позивачем не надано належних і допустимих доказів, що підтверджують факт помилки, внаслідок якої відбулося неправильне сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення позивача, тому, враховуючи відсутність обману та умислу в діях відповідача щодо введення в оману позивача, суд не може визнати спірну умову договору про внесення змін від 28.02.2018р. як таку, що укладена під впливом помилки.

Колегія суддів в цілому погоджується з прийнятим судом першої інстанції судовим рішенням, однак вважає, що мотиви, з яких позивачу слід відмовити у задоволенні позову є іншими, ніж ті, що наведені судом у мотивувальній частині рішення, з огляду на таке.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договорів та інших правочинів.

Стаття 204 ЦК України встановлює презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів, окремих пунктів договорів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

За змістом частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

У частині 1 статті 229 зазначеного Кодексу унормовано, що у разі, коли особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Оскільки в цьому випадку волевиявлення особи не відповідає її справжній внутрішній волі, такий правочин визнається недійсним. Так, помилка може виникнути внаслідок необачності або самовпевненості учасників правочину, невірного розуміння сторонами одна одної в ході переговорів, невірного тлумачення закону, дій третіх осіб тощо. Істотною є помилка, наслідки якої або взагалі не можна усунути, або для усунення яких сторона, що помилилася, має нести значні витрати. При вирішенні питання про істотне значення помилки за обставин, визначених у цій статті, слід виходити з істотності тієї чи іншої обставини для конкретної особи з урахуванням її становища, стану здоров`я, характеру діяльності, значення правочину тощо.

Отже, правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним і у разі встановлення судом певних обставин може бути визнаний недійсним. Водночас при вирішенні такого спору необхідно ураховувати, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі письмових доказів, наявність обставин, які свідчать про помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталися після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

У разі якщо сторона спірного правочину була обізнана або не могла не бути обізнана стосовно обставин, щодо яких стверджує про наявність помилки, це виключає застосування наведених норм статті 229 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 230 ЦК України, на помилкове застосування якої місцевим судом до спірних правовідносин посилається скаржник в обґрунтування підстави апеляційного оскарження, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина 1 статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Під обманом слід розуміти навмисне цілеспрямоване введення в оману однією стороною правочину іншої сторони з метою вчинення правочину. Обман як підставу для визнання правочину недійсним слід відрізняти від помилки, що має істотне значення. Відмінності між цими правовими конструкціями полягають у наступному. Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. Помилка є результатом невірного уявлення про обставини правочину. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін, тоді як при помилці обидві сторони можуть невірно сприймати обставини правочину. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину є невід`ємною умовою кваліфікації недійсності правочину як укладеного під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Саме із такого розуміння положень законодавства слід виходити господарському суду під час вирішення цього спору.

Судом апеляційної інстанції установлено, що позивач, обґрунтовуючи позов, наголошував, що позивачу та відповідачу на час укладення договору про внесення змін від 28.02.2018 до договору оренди цілісного майнового комплексу від 12.09.2002 було відомо, що діють без зміни умови п. 11.2 договору оренди, за якими умови цього договору зберігають силу протягом всього терміну цього договору, в тому числі у випадках, коли після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря, а в частині зобов`язань орендаря щодо орендної плати – до виконання зобов`язань. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, існували на момент вчинення правочину, оскільки дія договору оренди від 12.09.2002 з умовою п. 11.2 договору не була припинена, а на дату 28.02.2018 – не була змінена або скасована. Позивач вважав, що має місце взаємна помилка щодо обставини, яка має істотне значення, а саме: позивач здійснив помилку щодо своїх прав, як сторона договору оренди від 12.09.2002р., одночасно відповідач, як інша сторона договору, необережною поведінкою сприяв позивачу у цій помилці, покладаючи на нього обов`язки, не передбачені умовами даного договору оренди. Помилка щодо прав та обов`язків сторін виникла внаслідок неправильного тлумачення відповідачем умов договору оренди, що сприяло невірному формуванню внутрішньої волі позивача (що призвело до необачності, самовпевненості, непоінформованості, переоцінки власного досвіду) під час укладання договору від 28.02.2018р. про внесення змін до договору оренди від 12.09.2012 року зі змінами та доповненнями. Сторона відповідача здійснювала власну суперечливу поведінку, оскільки була обізнана з неможливістю зміни розміру орендної плати у договірних взаємовідносинах зі стороною позивача на весь термін дії цього договору, навіть незважаючи на нормативне регулювання розміру орендної плати. Відтак, за наслідками такої істотної помилки відбулось неправильне сприйняття позивачем істотної умови договору, що вплинуло на волевиявлення, а саме на розмір орендної плати, з якого можна зробити висновок, що за відсутності неправильного сприйняття цієї обставини, зміни до правочину від 28.02.2018, які є складовою частиною договору оренди від 12.09.2002, не було б вчинено взагалі.

Водночас, відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд застосував правову конструкцію обману, що не відповідає приписам ст. 14 ГПК України щодо диспозитивності господарського судочинства, згідно з якою суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Разом з тим, судом апеляційної інстанції установлено, що позивач не надав суду жодного доказу на підтвердження помилки особи, яка від імені позивача підписала п. 3.1 договору оренди цілісного майнового комплексу “Болградський виноробний завод” від 12.09.2002р., викладений у редакції договору про внесення змін до нього від 28.02.2018р., внаслідок якої відбулось неправильне сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, а доводи позивача у даному випадку фактично зводяться до помилки щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину, що з огляду на вищезазначені положення законодавства не має правового значення, тому правових підстав для визнання недійсними оспорюваного пункту 3.1 в редакції договору про внесення змін від 28.02.2018р. на підставі статті 229 Цивільного кодексу України немає.

Також колегія суддів зазначає, що позивач не був позбавлений права, проявивши достатню обачність, перевірити запропоновані відповідачем зміни до договору оренди, зокрема новий розрахунок орендної плати та зміни до акту оцінки вартості майна цілісного майнового комплексу “Болградський виноробний завод” від 27.02.2018, а необачне ставлення особи до своїх прав не може вважатися помилкою щодо правочину у розумінні наведених положень законодавства.

Крім того, колегія суддів враховує, що частинами 1, 2 статті 632 ЦК України передбачено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Частиною 1 статті 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини 1 статті 286 ГК України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно зі статтею 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, оцінка об`єкта оренди здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Оцінка об`єкта оренди передує укладенню договору оренди. У разі якщо на момент продовження дії договору оренди остання оцінка об`єкта оренди була зроблена більш як три роки тому, для продовження (поновлення) договору оренди провадиться оцінка об`єкта оренди.

Статтею 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності.

Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються для об`єктів, що перебувають у державній власності, Кабінетом Міністрів України. Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються органами, уповноваженими Верховною Радою Автономної Республіки Крим (для об`єктів, що належать Автономній Республіці Крим), та органами місцевого самоврядування (для об`єктів, що перебувають у комунальній власності) на тих самих методологічних засадах, як і для об`єктів, що перебувають у державній власності.

Орендна плата, встановлена за відповідною методикою, застосовується як стартова під час визначення орендаря на конкурсних засадах.

Відповідно до статті 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, розмір орендної плати може бути змінено за погодженням сторін.

Розмір орендної плати може бути змінено на вимогу однієї з сторін, якщо з незалежних від них обставин істотно змінився стан об`єкта оренди, а також в інших випадках, встановлених законодавчими актами України.

Спори з питань зміни орендної плати вирішуються відповідно до чинного законодавства.

Постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.1995 № 629 затверджено Методику оцінки об`єктів оренди, згідно з пунктом 2 якої оцінка об`єктів оренди проводиться з метою визначення вартості таких об`єктів згідно з положеннями (національними стандартами) оцінки майна та цією Методикою з урахуванням положень (стандартів) бухгалтерського обліку для відображення її в договорі оренди та використання під час розрахунку орендної плати.

Оцінка обов`язково проводиться перед укладенням договору оренди та перед продовженням (поновленням) договору оренди у разі, коли на момент продовження дії такого договору остання оцінка об`єкта оренди була проведена більш як три роки тому (абзац 2 пункту 2 Методики).

Результати незалежної оцінки є чинними протягом шести місяців від дати оцінки, якщо інший строк не передбачений у звіті щодо незалежної оцінки (абзац 4 пункту 2 Методики).

Відповідно до Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 (зі змінами та доповненнями), орендна ставка за використання цілісних майнових комплексів державних підприємств лікеро-горілчаної та виноробної промисловості становить 25% (додаток 1 до Методики).

Постановою  Кабінету Міністрів України від 02.11.2016 № 783 встановлено, що до 31 грудня 2019 орендні ставки визначені відповідно до додатка № 1 до Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 №786 (зі змінами та доповненнями), застосовуються у розмірі 70 відсотків встановленого обсягу.           

Судом установлено, що відповідно до пункту 3.4 договору, розмір орендної плати переглядається на вимогу однієї із сторін у разі зміни методики її розрахунку, змін централізованих цін і тарифів та в інших випадках, передбачених чинним законодавством.

Отже, умови пункту 3.4 договору не заперечують право сторін, закріплене у статті 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", змінити розмір орендної плати за погодженням сторін, тобто, за власною добровільною домовленістю, та якщо така зміна не порушуватиме норм Закону.

Таким чином, договір про внесення змін від 28.02.2018 до договору оренди цілісного майнового комплексу “Болградський виноробний завод” від 12.09.2002, всупереч твердженням позивача, було укладено без порушення норм матеріального права, а саме: ст. ст. 11, 19, 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", оскільки орендна плата була визначена на підставі вартості необоротних активів визначеної згідно звіту про незалежну оцінку вартості цілісного майнового комплексу “Болградський виноробний завод”, (у складі необоротних активів), що була проведена ТОВ “АДАМІЛ” станом на 31.08.2017р. та згідно змін до Акту оцінки вартості, які затверджені наказом РВ ФДМУ від 27.02.2018р. №203 “Про затвердження Змін до Акту оцінки вартості цілісного майнового комплексу – “Болградський виноробний завод”, і була збільшена за погодженням сторін.

Отже, дослідивши обставини справи, надавши правову кваліфікацію доказам, наданим сторонами, з урахуванням фактичних і правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість позовних вимог і, як наслідок, про відмову у позові.

Оскільки позивач у цьому випадку не довів обставин, з якими положення статті 229 Цивільного кодексу України, пов`язують можливість визнання угод недійсними, а саме допущення помилки, внаслідок якої відбулося неправильне сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, у задоволенні позову із заявлених позивачем підстав суд першої інстанції відмов правомірно.

Викладені в апеляційній скарзі аргументи скаржника щодо помилковості висновків суду першої інстанції та неповноти судового дослідження не можуть бути підставами для скасування прийнятого рішення у справі, оскільки не призвели до неправильного вирішення спору по суті заявлених вимог, у зв`язку з чим не є підставами для його скасування, а обумовлюють лише відмову у позові з підстав, викладених у даній постанові.  

Згідно зі ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що помилкове застосування судом першої інстанції норм матеріального права не призвело до прийняття невірного по суті рішення, апеляційний господарський суд, користуючись наданими процесуальним законом повноваженнями, вважає необхідним змінити мотивувальну частину оскарженого рішення суду першої інстанції без скасування по суті правильного рішення.

Інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоч пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може різнитися залежно від характеру рішення. У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, що хоч пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у контексті конкретних обставин справи.

З огляду на те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає то в порядку  ст. 129 ГПК України судові витрати зі сплати судового збору за подання та розгляд апеляційної скарги в сумі покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 253, 269, 270, 275, 277, 281-284 ГПК України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства “Болградський виноробний завод” залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Одеської області від 10 лютого 2021 у справі № 916/2920/20 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Резолютивну частину рішення господарського суду Одеської області від 10 лютого 2021 у справі № 916/2920/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 28.05.2021р.

Головуючий  суддя:                                                                       Бєляновський В.В.

          Судді:                                                                                     Богатир К.В.

                                                                                                          Філінюк І.Г.