УКРАЇНА

Головуючий у 1 інстанції: Мягкоход Ю.В.

Доповідач: Євтушенко О.І.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 квітня 2009 року Апеляційний суд м. Києва в складі:

Головуючого: ЄВТУШЕНКО О.І.

суддів: БІЛИЧ І.М., КОРОТУНА В.М.

при секретарі ТУРЧЕНКО Ю.В.

розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача ТОВ «Науково-технічний центр «Алвіго» - Карповича А.Р.

на рішення Солом*янського районного суду м. Києва від 02 лютого 2009 року

в справі за позовами ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ТОВ «Науково-технічний центр «Алвіго», директора ТОВ «Науково-технічний центр «Алвіго» ОСОБА_6 про визнання бездіяльності посадової особи незаконною, спонукання вчинити дії, здійснення остаточного розрахунку по заробітній платі та відшкодування моральної шкоди. Апеляційний суд,-

ВСТАНОВИВ:

В грудні 2007 року позивачі звернулись до суду з позовами до відповідачів про визнання бездіяльності посадової особи незаконною, спонукання вчинити дії, здійснення остаточного розрахунку по заробітній платі та відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 03 квітня 2008 року зазначені позови, на підставі ст.126 ЦПК України об'єднанні в одне провадження.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 02 лютого 2009 року позови задоволені. Визнано незаконною бездіяльність директора ТОВ „Науково-технічний центр „Алвіго» ОСОБА_6 та ТОВ „Науково-технічний центр „Алвіго» у прийнятті заяв позивачів про звільнення за ст. 38 КЗпП України - за власним бажанням, у прийнятті наказу про звільнення та у проведенні остаточного розрахунку з ними при звільненні. Зобов'язано директора чи уповноважену на те особу ТОВ „Науково-технічний центр „Алвіго» видати наказ про звільнення позивачів на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням з 22 серпня 2007 року та вручити звільненим копії зазначеного наказу. Стягнуто з ТОВ „Науково-технічний центр „Алвіго» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні на користь: ОСОБА_5 - 45 901, 70 грн., ОСОБА_1 - 27846,68 грн., ОСОБА_4 - 46065,07 грн., ОСОБА_2 - 55619,58 грн., ОСОБА_3 - 29 527,81 грн. та моральну шкоду в розмірі 1000 грн. кожному.

В апеляційній скарзі представник відповідача ТОВ «НТЦ «Алвіго» - Карпович А.Р. просить скасувати рішення суду та постановити нове, яким відмовити в задоволенні позовів та зобов'язати позивачів надати свої трудові книжки для належного оформлення розірвання трудових відносин й проведення розрахунку, посилаючись на те, що воно є незаконним та необґрунтованим, винесено з порушенням діючих норм права.

В апеляційній інстанції представник ТОВ «НТЦ «Алвіго» підтримав подану апеляційну скаргу.

Позивачі та їх представник просили відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді ЄВТУШЕНКО О.І., пояснення осіб, які з'явились в апеляційну інстанцію, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Судом встановлено, що позивачі перебували з відповідачем в трудових відносинах, а саме відповідно до записів трудових книжок позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, працювали з 15 березня 2002 року.

Задовольняючи позовні вимоги позивачів, суд першої інстанції виходив з того, що позивачі перебуваючи у відпустці в серпні 2007 року кур'єрською експрес поштою направили відповідачеві заяви про надання невикористаної відпустки та заяви про звільнення під час відпустки, а позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_5 заяви про звільнення у зв'язку з виходом на пенсію але відповідач відмовився від прийняття зазначеного листа при огляді напису на конверті, чим порушив трудові права позивачів, своєчасно не розрахувався з ними, заподіяв моральну шкоду.

Між тим з такими висновками суду повністю погодитись не можна. При вирішенні справи судом першої інстанції суттєво порушено діюче трудове законодавство України та п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 6 листопада 1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів", якими передбачено розгляд судами індивідуальних трудових спорів осіб, які працюють за трудовими договорами. А тому судом безпідставно ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 03 квітня 2008 року об*єднав позови, на підставі ст.126 ЦПК України в одне провадження.

Судом встановлено, що позивачі працювали у відповідача ТОВ «НТЦ «Алвіго» відповідно до наказів ОСОБА_1 на посаді старшого наукового співробітника , ОСОБА_2 на посаді головного технолога, ОСОБА_3 на посаді старшого наукового співробітника, ОСОБА_4 на посаді головного інженера з 15 березня 2002 року, а ОСОБА_5 на посаді головного конструктора з 16 липня 2004 року.

В липні 2007 року вони звернулись до відповідача з заявами про надання відпусток і за наказом відповідача ТОВ «НТЦ «Алвіго» позивачам були надані відпустки ОСОБА_1 по 3 серпня 2007 року, ОСОБА_2 по 1 серпня 2007 року, ОСОБА_3 по 24 липня 2007 року, ОСОБА_4 по 6 серпня 2007 року, ОСОБА_5 по 4 серпня 2007 року.

Після закінчення відпусток позивачі на роботу не вийшли та до роботи не приступили, про що свідчать складені відповідачем акти про невихід на роботу позивачів та табелі виходу на роботу працівників відповідача. Ці обставини також підтвердили позивачі в судовому засіданні.

Оцінюючи доводи позивачів та їх представника про те, що під час відпустки вони поштою направили посадовій особі відповідачу ОСОБА_6 заяви про звільнення з роботи за власним бажанням і який відмовився в отриманні поштової кореспонденції, апеляційний суд не може прийняти їх до уваги, оскільки ці обставини позивачами не доведені.

Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених ст.61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивачі не надали суду достовірних доказів того, що в серпні 2007 року вони звертались до відповідача ТОВ «НТЦ «Алвіго» з заявами про своє звільнення за власним бажанням, оскільки такі заяви у відповідача не зареєстровані. Лише під час розгляду справи в суді в серпні 2008 року позивачі надали представнику відповідача заяви про своє звільнення за власним бажанням, а саме 7 серпня 2008 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Між тим позивачі не дотрималися вимоги діючого законодавства, не поставили до відома керівництво відповідача про своє звільнення, припинили роботу у відповідача на свій власний розсуд, мають на руках свої трудові книжки, які отримали від колишнього працівника відповідача у червні 2007 року.

За таких обставин висновки суду першої інстанції про визнання незаконною бездіяльність директора ТОВ „Науково-технічний центр „Алвіго» ОСОБА_6 та ТОВ „Науково-технічний центр „Алвіго» у прийнятті заяв позивачів про звільнення за ст. 38 КЗпП України - за власним бажанням, у прийнятті наказу про звільнення та у проведенні остаточного розрахунку з ними при звільненні не відповідають обставинам по справі, не ґрунтуються на законі і задоволенню не підлягають.

Позивачі не зазначили та не надали доказів щодо причин неможливості звернення до відповідача з заявами про звільнення. Відповідно до положень ст. 38 КЗпП України факт письмового повідомлення працівником про намір розірвати трудові обов'язки є фактом, який породжує для працівника та роботодавця певні юридичні наслідки.

Оскільки, заяви про звільнення відповідачів до підприємства не надходили та не були ним зареєстровані, позивачі, не дивлячись на факт неотримання відповідачами їх заяв, особисто не зверталися до підприємства з питань звільнення, то колегія суддів вважає безпідставними висновки суду першої інстанції про те, що заяви про звільнення позивачів є такими, що подані 08 серпня 2007 року.

Посилання суду першої інстанції на тривалу відсутність позивачів на робочому місці після закінчення їх відпустки, як на підставу для звільнення позивачів на підставі ст. 38 КЗпП України з 22 серпня 2007 року також Апеляційний суд розцінює як безпідставне, оскільки, відповідно до ст. 38 КЗпП України єдиною підставою для такого звільнення є подання працівником письмового повідомлення (заяви) про намір припинити трудові обов'язки, тоді як відсутність на роботі без поважних причин може бути, відповідно до КЗпП України, лише підставою для звільнення за прогул.

У зв'язку з чим, звільнення працівника з посади за ініціативою адміністрації є правом адміністрації, а не обов*язком відповідача.

Враховуючи вищевикладене, Апеляційний суд вважає, що висновки суду першої інстанції про те, що датою звільнення позивачів слід вважати 22 серпня 2007 року, тобто останній день двотижневого строку, не відповідають фактичним обставинам справи, у зв'язку з чим позовні вимоги про зобов'язання директора чи уповноважену на те особу товариства видати наказ про звільнення за власним бажанням з 22 серпня 2007 року не підлягають задоволенню.

Безпідставним є стягнення з відповідача на користь позивачів середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, на підставі ст. ст. 116, 117 КЗпП України.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України підставою для проведення остаточного розрахунку з працівником є його звільнення. Остаточний розрахунок здійснюється в день звільнення, а у разі якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Підставою для застосування ч. 1 ст. 117 КЗпП України є невиплата з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Судом встановлено, що під час розгляду справи в суді першої інстанції позивачами через представника, який здійснював представництво інтересів товариства в судовому засіданні 07 серпня 2008 року, до адміністрації товариства були передані заяви про звільнення від 07 серпня 2008 року.

12 серпня 2008 року відповідач ТОВ „Науково-технічний центр „Алвіго», у зв'язку із отриманням від позивачів заяв про звільнення під час розгляду справи, направило на адресу позивачів цінні листи (№№226, 227, 228, 229, 230) з описом вкладення, в яких повідомило про те, що дані заяви були розцінені як намір розірвати трудові відносини з товариством, позивачам було запропоновано безпосередньо звернутися до товариства для швидшого вирішення питання щодо звільнення.

За таких обставин, висновки суду першої інстанції про бездіяльність товариства у вирішенні питання про звільнення позивачів на підставі, поданої ними в судовому засіданні заяви про звільнення є необґрунтованим.

Судом першої інстанції також не враховано, що відповідач ОСОБА_6 працював у відповідача на посаді керівника з червня 2007 року по грудень 2007 року і звільнений за власним бажанням.

Апеляційним судом встановлено, що відповідач неодноразово направляв позивачам листи з пропозиціями про розірвання трудового договору на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України за згодою сторін, повідомляв що запис у трудову книжку та розрахунок з ними буде проведено у день їх звернення до товариства, що підтверджується відповідними листами, фіскальними чеками про відправлення, телеграмами.

Наказом відповідача №22 від 25 березня 2009 року припинені трудові відносини з позивачами на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України з 25 березня 2009 року. Наказом відповідача № 2 квітня 2009 року визначено дату звільнення позивачів, з моменту припинення ними виконання службових обов*язків, визначено дату їхнього звільнення 22 серпня 2007 року, при цьому відповідачем враховані заяви позивачів, які просили звільнити їх саме з серпня 2007 року.

Із матеріалів справи, пояснень сторін, встановлено, що з серпня 2007 року всі позивачі працевлаштовані, працюють на різних посадах у ТОВ "Інженерно-технічний центр "Хімазот", отримують заробітну плату. Позивачі з власної ініціативи припинили трудові стосунки з відповідачем, не виходили на роботу з серпня 2007 року, мають на руках свої трудові книжки, які не надали відповідачу для внесення відповідного запису.

А тому позовні вимоги позивачів не ґрунтуються на законі і підлягають задоволенню лише частково.

13 довідок ТОВ „Науково-технічний центр „Алвіго», судом встановлено, що позивачам у повному обсязі сплачена заробітна плата за весь фактично відпрацьований час, та зазначено про відсутність заборгованості із заробітної плати. Разом з тим із вказаних документів встановлено, що позивачам були нараховані, однак, не були виплачені кошти по оплаті відпустки за серпень 2007 p., оскільки останні після закінчення відпустки на роботі не з'являлись. Заборгованість складається із сум ОСОБА_1 -391,56 грн., ОСОБА_2 -732,72 грн., ОСОБА_3 - 414,72 грн., ОСОБА_4 -630,41 грн., та ОСОБА_5 - 624,64 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Враховуючи вимоги ст. 116 КЗпП України, колегія судців вважає за необхідне стягнути з відповідача суми, нарахованих, але невиплачених позивачам коштів по оплаті відпуски за серпень 2007 року на користь ОСОБА_1 - 391,56 грн., ОСОБА_2 -732,72 грн., ОСОБА_3 - 414,72 грн., ОСОБА_4 - 630, 41 грн., та ОСОБА_5 -624,64 грн.

За таких обставин рішення суду першої інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим повністю, воно підлягає скасуванню.

Враховуючи те, що судом першої інстанції та апеляційним судом з*ясовані і витребовані всі необхідні матеріали по справі і з урахуванням діючих норм права, апеляційний суд вважає можливим постановити нове рішення.

Враховуючи обставини по справі Апеляційний суд приходить до висновку, що позивачі не були звільненні з роботи, оскільки належним чином, у відповідності до ст. 38 КЗпП України, не підтвердили свій намір щодо звільнення, та перебували у трудових відносинах з відповідачем, після закінчення відпустки у липні 2007 р. позивачі жодного дня не працювали та не виходили на роботу, самі припинили трудові стосунки, отримали свої трудові книжки, що підтверджується, зокрема табелями обліку робочого часу працівників на товаристві та не заперечувалось позивачами, останні не надали суду доказів подання заяви про звільнення за власним бажанням в серпні 2007 року, з серпня 2007 року всі позивачі працюють на різних посадах у ТОВ "Інженерно-технічний центр "Хімазот", отримують заробітну плату, а тому немає підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання бездіяльності посадової особи незаконною, спонукання вчинити дії, здійснення остаточного розрахунку по заробітній платі, оскільки вони не ґрунтують на законі, а позовні вимоги позивачів підлягають задоволенню частково в частині нарахованої та невиплаченої компенсації за невикористані позивачами відпустки.

Відповідно до ст.237-1 КЗпП України відшкодуванню власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться за наявності порушення прав працівника, що призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль.

Враховуючи те, що сторонами при вирішенні їх спірного трудового конфлікту допущені порушення трудового законодавства, не зважаючи на те, що в серпні 2008 року відповідач отримав заяви позивачів про звільнення за власним бажанням, але наказа про звільнення позивачів виніс лише в березні 2009 року, не перерахував позивачам нараховану компенсацію за використані відпустки, Апеляційний суд вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивачів заподіяну їм моральну шкоду.

Визначаючи розмір моральної шкоди, заподіяної позивачам, суд застосував ст. 237-1 КЗпП України не в повній мірі.

Моральна шкода визначається відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 року, в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних страждань, його стану здоров*я, з урахуванням ступеня вини відповідача та інших обставин та судової практики, а тому, у відповідності до ст.237-1 КЗпП України моральну шкоду необхідно визначити у розмірі 300 гривень, кожному з позивачів.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 313-315 ЦПК України, Апеляційний суд, -

ВИРІШИВ:

Апеляційну скаргу ТОВ „Науково-технічний центр „Алвіго» задовольнити частково, скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 02 лютого .2009 року та ухвалити нове рішення.

Позови ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ТОВ „Науково-технічний центр „Алвіго» ОСОБА_6 та ТОВ „Науково-технічний центр „Алвіго» про визнання бездіяльності незаконною, спонукання вчинити дії, здійснення остаточного розрахунку по заробітній платі та відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.

Стягнути з ТОВ „Науково-технічний центр „Алвіго» невиплачену заборгованість, а саме нараховану компенсацію за невикористані відпустки в розмірі: ОСОБА_1 -391,56 грн., ОСОБА_2 -732,72 грн., ОСОБА_3 - 414,72 грн.ОСОБА_4 - 630, 41 грн., та ОСОБА_5 - 624,64 грн.

Стягнути з ТОВ „Науково-технічний центр „Алвіго» моральну шкоду в розмірі: ОСОБА_1 -300 гривень, ОСОБА_2 -300 гривень, ОСОБА_3 - 300 гривень, ОСОБА_4 -300 гривень, та ОСОБА_5 - 300 гривень.

В позові ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ТОВ „Науково-технічний центр „Алвіго» ОСОБА_6 про визнання бездіяльності незаконною, спонукання вчинити дії, здійснення остаточного розрахунку по заробітній платі відмовити.

Стягнути з ТОВ „Науково-технічний центр „Алвіго» судові витрати на користь держави, судовий збір в розмірі 305 гривень та витрати на інформаційно-технічне забезпечення справи 30 гривень.

Рішення набирає законної чинності з моменту його оголошення, але може бути оскаржено до Верховного Суду України в касаційному порядку протягом двох місяців.