Справа № 2-259/10

РІШЕННЯ

іменем України

15 лютого 2010 р.                                                                             м. Дніпродзержинськ

Дніпровський районний суд м. Дніпродзержинська

Дніпропетровської області

у складі: головуючого - судді       Федоріщева С.С.

    при секретарях                   Драгунцевій С.М., Біленькій О.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання угоди недійсною, суд -

ВСТАНОВИВ:

Позивачка звернулася до суду з позовом до відповідачки і просить суд визнати недійсним договір між нею та відповідачкою про дарування останній належного їй будинку по АДРЕСА_1, посвідчений нотаріально у лютому 2002 року.

В обґрунтування позовних вимог позивачка вказує на таке:

Зазначений будинок належав позивачці на праві власності згідно договору про право забудови, посвідченого Першою Дніпродзержинською державною нотаріальною конторою 02.11.1970 р. та акту прийому в експлуатацію, затвердженого рішенням Дніпровської районної ради №143 від 08.04.1988 року.

Відповідачка по справі – єдина рідна дочка позивачки.

В зазначеному будинку мешкали позивачка з чоловіком ОСОБА_9 (її прізвище на той час теж було ОСОБА_1) та відповідачка, яка після реєстрації шлюбу переїхала до квартири по АДРЕСА_2. Після смерті чоловіка ОСОБА_1, позивачка вдруге вийшла заміж та прийняла прізвище ОСОБА_1. Другий чоловік позивачки ОСОБА_10, що переїхав жити до неї за вказаною адресою, подарував відповідачці Ѕ частину належного йому будинку по АДРЕСА_3, а другу Ѕ частину цього будинку подарував дочці відповідачки – ОСОБА_3 (онука позивачки), забезпечивши таким чином їх родину житлом. (Відповідачка на той час перебувала у шлюбі із сином другого чоловіка позивачки – ОСОБА_4.)

Взимку 2002 р. відповідачка умовила позивачку переоформити на неї право власності на належний їй будинок по АДРЕСА_1, мотивуючи це тим, щоб ані другий чоловік позивачки ОСОБА_10, ані його діти не набули прав на цей будинок на випадок смерті позивачки, та будинок залишився її єдиній рідній дочці – відповідачці по справі. На той період позивачка знаходилась у напружених стосунках зі своїм другим чоловіком ОСОБА_10 через побутові негаразди та схильність останнього до вживання алкогольних напоїв, у зв’язку з чим вона піддалася на уговори відповідачки, погодившись оформити на неї договір дарування зазначеного будинку у нотаріуса. При цьому вони усно домовились між собою, що цей договір дарування буде мнимим, без будь-яких реальних та юридичних наслідків для позивачки, а саме: вона продовжує як і раніше користуватися цим будинком та здійснювати усі права власника, тобто передавати у власність відповідачці цей будинок не буде. У свою чергу відповідачка не буде вчиняти ніяких дій щодо оформлення свого права власності на  цей будинок в органах державної реєстрації права власності, укладати угоди щодо забезпечення будинку комунальними послугами з відповідними комунальними службами, не буде заселятися у цьому будинку і користуватися ним, та взагалі, реалізовувати свої права власника будинку буде лише у випадку смерті позивачки.

З моменту укладення договору дарування у лютому 2002 р. та його підписання у нотаріуса, до теперішнього часу позивачка так і не передала зазначений будинок у власність відповідачці, продовжує в ньому проживати, сплачувати комунальні послуги, утримувати цей будинок за власний рахунок, проводячи в тому числі й його поточні ремонти, займається благоустроєм прибудинкової території.

Відповідачка ж, дотримавшись протягом 7 років взятих на себе за їх усною домовленістю обов’язків, ніяких дій щодо оформлення свого права власності на  цей будинок в органах державної реєстрації права власності не робила, угоди щодо забезпечення будинку комунальними послугами з відповідними комунальними службами не укладала, в цьому будинку не заселялась та не користуватися ним, в утриманні будинку участі не приймала і взагалі, ніяких дій щодо реалізації своїх прав власника на цей будинок не вчиняла. Лише у вересні 2009 р. вона звернулась до Дніпродзержинського БТІ з заявою про реєстрацію її права власності на зазначений будинок, порушивши тим самим усну домовленість із позивачкою щодо мнимості угоди про його дарування. Саме цей факт і спонукав позивачку звернутися до суду з позовною заявою про визнання угоди дарування будинку  недійсною.

Позивачка в судове засідання з'явилася, позовні вимоги підтримала в повному обсязі, пояснила, що вона, укладаючи угоду дарування свого будинку не мала на меті здійснити його відчуження на користь своєї дочки – відповідачки по справі, оскільки іншого житла в неї немає. Передавати відповідачці право власності на цей будинок за свого життя вона не збиралась, та й не могла цього зробити з зазначеної причини, угода була укладена «про людське око» за наполяганням дочки, яка вважала, що у разі смерті позивачки, її нинішній чоловік зі своїми синами будуть зазіхати на цей будинок на рівні з нею, як спадкоємці першої черги. В той же час, ще у 1985 році позивачка склала заповіт на ім'я відповідачки, якій заповідала усе своє майно, в тому числі й зазначений будинок, але через юридичну необізнаність та наполегливість своєї доньки, яка не знала про цей заповіт, уклала ще й зазначений договір дарування. На теперішній же час, як пояснила позивачка, вона дуже побоюється, що у разі остаточного переоформлення права власності на зазначений будинок відповідачкою на себе, вона взагалі може позбавитися житла та опинитися «на вулиці» без даху над головою, оскільки зараз відносини з відповідачкою зіпсовані відсутністю належної уваги з боку останньої, як доньки, до її життєво важливих проблем та негараздів. Зокрема, оточуючі її житло сусіди, з якими відносини не склалися, останнім часом дуже дошкуляють їй, ображаючи та навіть наносячи тілесні ушкодження, у зв’язку з чим вона бажала б зробити рівноцінний обмін зазначеного будинку на інший, в іншому місці, оскільки жити поруч з цими людьми їй вже неможливо. На її прохання до відповідачки допомогти у цьому питанні, остання відмовила, заявивши, що не бачить ніяких проблем у її відносинах з сусідами. В той же час, з моменту укладення угоди дарування будинку, відповідачка не вживала ніяких заходів щодо утримання будинку в належному стані, його необхідні поточні ремонти здійснювала позивачка за свої кошти, також, як і сплату комунальних послуг, пов’язаних із утриманням будинку в належному стані.

Відповідачка в судове засідання з’явилася, позовні вимоги не визнала, вважає, що вона є повноцінним власником будинку з моменту укладення угоди його дарування. В той же час підтвердила, що після укладення цієї угоди вона ніяких дій щодо подальшого оформлення свого права власності в органах державної реєстрації таких прав не вживала протягом 7 років. Весь цей час в будинку проживала позивачка, вона туди не заселялась та не мала такого наміру. Утримання будинку весь цей час дійсно здійснювала позивачка за власні кошти, але вона інколи допомагала їй по господарству (наприклад, інколи допомагала обробляти город). Про існування заповіту на своє ім’я не знала і хоча розуміє тепер, що при його наявності, у разі смерті матері, вона залишиться єдиною повноправною власницею цього будинку за заповітом, все одно не бажає, щоб договір дарування будинку був визнаний недійсним.

Допитана у якості свідка ОСОБА_5 – рідна сестра позивачки (тітка відповідачки) пояснила, що вона знала про договір дарування будинку, але навіть після його укладення вся їхня родина як і раніше  вважала власницею цього будинку позивачку, оскільки ніяких дій по передачі прав власності на нього вона не вчиняла та навіть намірів з цього приводу не мала. Зі свого боку відповідачка теж ніяких дій щодо фактичного прийняття будинку у дар не вчиняла: як і раніше продовжувала мешкати за іншою адресою, в фактичне володіння будинком не вступала, там не проживала та не утримувала його, сплату за комунальні послуги не проводила. Крім того, свідок ОСОБА_5 пояснила і про те, що вона знала про існування заповіту, складеного на користь відповідачки позивачкою, навіщо вони при цьому уклали ще й договір дарування будинку, не зрозуміло.

Аналогічні покази дала й допитана по справі як свідок ОСОБА_6 – мешкає неподалік від спірного будинку, яка знається з родиною позивачки. При цьому вона додала, що ні в кого й думки не було, що будинок перейде у власність відповідачки за життя позивачки, оскільки ніяких практичних дій з цього приводу жодна з сторін не вчиняла.

Допитаний у якості свідка ОСОБА_7 – чоловік онуки позивачки (доньки відповідачки) підтвердив, що протягом усього часу з моменту укладення договору дарування будинку (про який він взагалі спочатку нічого не знав) до теперішнього часу в цьому будинку проживала та продовжує проживати позивачка. Він допомагав позивачці на її прохання інколи лагодити та ремонтувати зазначений будинок, відповідачка в цьому участі не приймала, лише колись допомагала позивачці оброблювати город.

Аналогічні покази дав і допитаний по справі свідок ОСОБА_8 – мешкає неподалік від спірного будинку, який на прохання позивачки допомагав їй лагодити та ремонтувати його. При цьому він додав, що він взагалі ніколи не бачив відповідачку у цьому будинку, вважав його власницею позивачку.  

Суд, вислухавши пояснення сторін, проаналізувавши покази свідків, дослідив письмові докази по справі:

•   договір забудови позивачки з Дніпродзержинським виконкомом від 30.10.1970 р. про надання їй в безстрокове користування земельної ділянки для будівництва зазначеного будинку, посвідчений Першою Дніпродзержинською державною нотаріальною конторою 02.11.1970 р.;

•   акт прийому в експлуатацію зазначеного будинку від 08.04.1988 р. №143, згідно до якого позивачка набула права власності на цей будинок, як забудовник;

•   договір дарування будинку по АДРЕСА_1 позивачкою відповідачці від 06.08.2002 р.;

•   заповіт позивачки на ім’я відповідачки від 14.04.1985 р., згідно до якого на випадок смерті позивачка заповідала усе її майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося відповідачці;

•   свідоцтво про шлюб, у відповідність до якого ОСОБА_2, що зазначена в договорі дарування будинку як обдарована, 14.07.2007 р. прийняла прізвище ОСОБА_2;

•   довідку Дніпровського РВ Дніпродзержинського МУ УМВС України в Дніпропетровській області щодо підтвердження 5 фактів звернення позивачки в міліцію за допомогою по фактах сварок з сусідами впродовж 2008-2009 років. Згідно цієї довідки, під час перевірок за цими зверненнями, вказані факти знайшли своє часткове підтвердження;

•   платіжні документи, згідно до яких позивачка особисто здійснювала платежі  за комунальні послуги, надані за вказаною адресою в спірному будинку протягом останніх 8 років;

•   договір позивачки з КП «Дніпродзержинськводоканал» щодо надання послуг з водопостачання та водовідведення в спірному будинку від 27.11.2004 р., який позивачка уклала саме як власник цього будинку;

•   довідки з ОКП «Дніпродзержинське бюро технічної інвентаризації» від 28.09.2009 р. та 10.02.2010 р. щодо власника спірного будинку, згідно до яких станом на цей час право власності на зазначений будинок зареєстровано за позивачкою на підставі договору про право на забудову від 02.11.1970 р. та акту прийому в експлуатацію від 08.04.1988 р. №143.

З’ясувавши обставини справи та перевіривши їх зазначеними доказами, дослідивши їх, суд приходить до висновку, що матеріалами справи доведено правомірність вимог позивачки та вони підлягають задоволенню.

При цьому суд виходить з наступного:

У відповідність до приписів ст.5 чинного Цивільного Кодексу України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. В даному випадку, враховуючи, що договір дарування будинку був укладений у 2002 році, тобто до набрання чинності діючим ЦК України, до цих правовідносин мають застосовуватись норми Цивільного Кодексу України в редакції 1963 р. Згідно ж до приписів ст.243 цього Кодексу, договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому, а у відповідність до ст.244, до договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 цього Кодексу, яка визначає, що договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів. Після набрання чинності діючим Цивільним Кодексом України, з 2003 р., у відповідність до приписів ст.722 цього Кодексу, право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Крім того, прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка. В той же час, у відповідність до ч.4 ст.334 чинного ЦК України, якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

В даному випадку передачі спірного будинку позивачкою відповідачці не відбулося аж до теперішнього часу, тобто на протязі більш ніж 7 років. Передавати подарований  будинок позивачка не бажала, не прагнула цього та ніяких дій з цього приводу не вживала. Навпаки, продовжувала проживати в цьому будинку, користуватися ним, утримувати його на власний розсуд, сплачувати комунальні послуги. Не передавала позивачка відповідачці й документів, які посвідчують право її власності на будинок або символів цього будинку (ключів, макетів тощо). Відповідачка ж зі свого боку жодних дій, направлених на прийняття зазначеного будинку у дар не вчиняла, реєстрацію свого права власності в органах державної реєстрації таких прав не проводила, тобто в права власника не вступила, хоча мала таку можливість протягом тривалого часу.

    З зазначеного випливає, що сторони, укладаючи договір дарування, не мали на меті реального  відчуження зазначеного будинку позивачкою на користь відповідачки, тобто зміст цього правочину не відповідав їх внутрішній волі та не був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним. В той же час,  у відповідність до приписів ст.203 чинного ЦК України, ці ознаки є необхідними серед загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Згідно до ст.215 ЦК України, недодержання в момент вчинення сторонами правочину зазначених вимог, є підставою для визнання правочину недійсним.

У відповідність до приписів ст.234 ЦК України, правочин, вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином, є фіктивним, фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Аналогічні норми містилися й у ЦК України, чинному на день укладення зазначеного договору дарування, згідно до приписів ст.58 якого,  н едійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).

У відповідність до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України у відповідній Постанові №3 від 28.04.1978 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», п.13. визначає: «Роз'яснити судам, що мнима угода, тобто угода, укладена про людське око, без наміру створити юридичні наслідки, є в силу ч.1 ст.58 ЦК недійсною, незалежно від мети її укладення. Оскільки сторони ніяких дій по здійсненню мнимої угоди не вчиняли, суд у таких випадках постановляє рішення тільки про визнання угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків.»

Скасування зазначеної Постанови та прийняття Пленумом Верховного Суду України на її заміну Постанови N9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», враховує сучасні реалії та дещо обмежує трактування фіктивності правочину тільки за ознакою не вчинення сторонами дій направлених на настання певних правових наслідків. Зокрема, у відповідність до п.24 цієї Постанови,  «Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.

Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.» В той же час, в даному випадку з зазначеного вище випливає, що у обох сторін правочину по даруванню зазначеного будинку був наявний умисел, направлений на ненастання його правових наслідків. Тобто цей правочин має усі ознаки фіктивності.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.8, 15, 57-60,213-215,218 ЦПК України, ст.ст.58,227,243,244 ЦК України в редакції 1963 р., ст.ст.203,215,334,722 ЦК України в редакції 2003 р., Постановою Пленуму Верховного Суду України N9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», суд, -

ВИРІШИВ:

Визнати договір дарування будинку, розташованого по вулиці Таманській, 93 у місті Дніпродзержинську, посвідченого  06.08.2002 р. нотаріусом 3 державної нотаріальної контори, укладений між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдарована) – НЕДІЙСНИМ.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження до Апеляційного суду Дніпропетровської області через суд першої інстанції протягом  десяти днів з дня проголошення рішення або з дня його отримання та шляхом подачі апеляційної скарги до Апеляційного суду Дніпропетровської області через суд першої інстанції протягом  двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Суддя:                                                                 Федоріщев С.С.