Справа 1619-2010                                             Суддя 1 інстанції Блохін А.А.

Категорія 31                                                     Доповідач Новосядла В.М.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

31 березня 2010 року                                                                  м. Донецьк

Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого: Новосядлої В.М.,

суддів: Троценко Л.І.,Сукманової Н.В.,

при секретарі Крівцові В.І.,

розглянувши в відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на рішення Центрально-міського районного суду м. Горлівки від 11 листопада 2009 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_4, про відшкодування матеріальної і моральної шкоди

В С Т А Н О В И В :

Рішенням Центрально-міського районного суду м. Горлівки  від 11 листопада 2009 року був частково задоволений позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_4, про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, а саме:

-   з відповідача на користь позивача було стягнуто у відшкодування матеріальної шкоди 3 793 гривні 60 копійок, у відшкодування моральної шкоди – 15 000 гривень, витрати на правову допомогу у розмірі 1 322 гривні 50 копійок.

У задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача щомісячного відшкодування шкоди через втрату позивачем працездатності, витрат на придбання ендопротезу у розмірі 30 500 гривень, було відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивача просить рішення суду першої інстанції, в частині відмови у задоволенні позовних вимог, скасувати  і  постановити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

Підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення представник позивача вважає те, що:

-   стягуючи з відповідача на користь  позивача у відшкодування моральної шкоди 15 000 гривень, суд першої інстанції не врахував всі обставини по справі, характер і ступінь страждань позивача через отриману травму, кількість перенесених операцій і потребу позивача в сторонній допомозі,

-   відмовляючи у задоволенні позову про стягнення на користь  позивача щомісячного відшкодування шкоди у відповідності до статті 1195 ЦПК України, суд першої інстанції не врахував, що у разі ушкодження здоров*я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, а тому висновок суду щодо необхідності проведення судово-медичної експертизи для встановлення ступеню втрати працездатності не ґрунтується на законі,

-   неправильним є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову про стягнення на користь позивача витрат на протезування,

-   частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення на користь позивача витрат на правову допомогу, судом першої інстанції не було враховано, що адвокат ОСОБА_5 готувала позивачу позовну заяву, а адвокат ОСОБА_6 - заяву про уточнення позовних вимог. Виготовлення заяв також відноситься до правової допомоги, а тому повинні бути оплачені  у розмірі не більше ніж 50% мінімальної заробітної плати,

-   розглядаючи справу, судом першої інстанції були порушені строки розгляду справ, передбачені ЦПК України.

Заслухавши суддю-доповідача, представників позивача і третю особу, дослідивши матеріали цивільної справи, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції були встановлені і не оспорені сторонами наступні обставини:

10 січня 2007 року біля 12 годин 15хвилин ОСОБА_4, керуючи автобусом ЛАЗ 685 НГ, державний номерний знак НОМЕР_1, який належить приватному підприємцю ОСОБА_3, в районі будинку №72 по вулиці Перемоги у м. Горлівка Донецької області, порушив пункти 2.2, 12.3 Правил дорожнього руху, в результаті чого, здійснив наїзд на ОСОБА_1

Внаслідок зазначеної дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_1 отримав тяжкі тілесні ушкодження.

Постановою Центрально-міського районного суду м. Горлівки від 22 червня 2007 року ОСОБА_4 був визнаний винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною 2 статті 286 ЦК України і звільнений від кримінальної відповідальності через застосування Закону України «Про амністію».

ОСОБА_4 знаходився у трудових відносинах із приватним підприємцем ОСОБА_3, у якого працював водієм автобусу.

Відповідно до частин 1 і 2 статті 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду, тощо.   У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.

Згідно із записом в трудовій книжці, 21 березня 2006 року позивач був звільнений з роботи за власником бажанням у зв*язку із виходом на пенсію за віком.

Таким чином, за 10 місяців до скоєння дорожньо-транспортної пригоди позивач вийшов на пенсію і  не працював.

Згідно із висновком МСЕК від 16 липня 2007 року позивач первинно був визнаний інвалідом першої групи за загальним захворюванням строком на один рік – до 16 липня 2008 року. У довідці МСЕК зазначено «вважати інвалідом 1 групи з 12 червня 2007 року».

При цьому відсоток втрати професійної працездатності позивачу встановлений не був.

Таким чином, згідно із висновком МСЕК позивачу була встановлена втрата працездатності від загального захворювання.

Однак, чинне законодавство не передбачає механізму врахування ступеню втрати загальної працездатності при визначенні розміру втраченого заробітку.

У зв*язку із цим слід прийти до висновку про те, що загальна працездатність (втрачена чи та що збереглася) не може враховуватись при визначенні розміру втраченого заробітку, що підлягає відшкодуванню. Для цього має враховуватись лише ступінь втрати професійної працездатності.

Виходячи із аналізу статті 1195 ЦК України, мінімальна заробітна плата  є базовою для встановлення щомісячного відшкодування шкоди із урахуванням відсотку втрати професійної працездатності.

Крім того, для настання відповідальності по щомісячному відшкодуванню шкоди необхідно встановити чи є встановлена інвалідність у позивача наслідком отримання позивачем тілесних ушкоджень під час дорожньо-транспортної пригоди.

Відповідно до пункту 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» №6 від 27 березня 1992 року із подальшими змінами, суми на відшкодування шкоди мають присуджуватись потерпілому з дня втрати працездатності внаслідок нещасного випадку.

Встановлення групи інвалідності потерпілих, причини і часу її виникнення провадиться в усіх випадках медико-соціальними експертними комісіями - МСЕК. Ступінь втрати професійної працездатності (у відсотках), потребу в додаткових видах допомоги визначають: МСЕК - якщо шкода була заподіяна у зв'язку з виконанням працівником трудових обов'язків (в тому числі на шляху до роботи і з роботи); судово-медичною експертизою - в решті випадків (пункт 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» №6 від 27 березня 1992 року ).

Оскільки позивач на час дорожньо-транспортної пригоди і на час встановлення першої групи інвалідності не працював, то для встановлення процентів професійної працездатності та також для встановлення, чи є втрата професійної працездатності  у позивача  наслідком отримання тілесних ушкоджень під час дорожньо-транспортної пригоди, має бути проведена судово-медична експертиза.

Під час слухання справи у суді першої інстанції представникам позивача роз?янювались вказані вимоги закону, однак відповідних доказів щодо встановлення проценту втрати професійної працездатності, а у разі його наявності чи є воно наслідком отримання тілесних ушкоджень під час дорожньо-транспортної пригоди, надано не було.

Крім того, в апеляційний скарзі представником позивача зазначається, що цей правовий висновок суду першої інстанції не ґрунтується на законі, оскільки на його думку статтею 1195 ЦК України не передбачено необхідність встановлення ступеню втрати професійної працездатності.

  Виходячи із встановлених обставин, наданих сторонами доказів, вимог закону, апеляційний суд приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанції про відмову у задоволені позову про стягнення щомісячного відшкодування шкоди є правильним.

 Що стосується позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача вартості ендопротезу тазостегнового суглобу у розмірі 30 500 гривень, то  апеляційний суд виходить із наступного.

   Відповідно до пункту 3 Порядку забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення, переліку таких засобів, затвердженого  Постановою  Кабінету Міністрів України №1652 від 29 листопада 2006 року, інваліди та інші особи мають право на безоплатне забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації відповідно до Законів України   "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", "Про охорону дитинства", "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист", "Про реабілітацію інвалідів в Україні", "Про загальну середню освіту" і "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні".

За пунктом 8 вказаного Порядку потребу в забезпеченні технічними та іншими засобами реабілітації визначають: інвалідів - медико-соціальні експертні комісії (МСЕК) з оформленням індивідуальної програми реабілітації .  Медичні показання для забезпечення інвалідів та інших осіб технічними та іншими засобами реабілітації визначають МСЕК і ЛКК на підставі переліку діагнозів за шифрами зазначених засобів, що затверджується Мінпраці разом з МОЗ.

Порядок взяття на облік до місцевого органу праці і соціального захисту населення для безоплатного забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації згідно із Переліком (додаток до Порядку) визначений пунктами 17-29 цього Порядку.

Необхідність протезування позивача було зазначено лише у його індивідуальній програмі реабілітації. Висновок МСЕК з цього приводу представниками позивача наданий не був.

Крім того, позивачем не були понесені витрати на придбання вказаного протезу, а лише були надані відомості щодо його вартості.

Під час розгляду справи в апеляційному суді представник позивача ОСОБА_1 пояснила, що позивач не звертався до відповідних органів з приводу  безоплатного отримання протезу.

Виходячи із встановлених обставин, наданих сторонами доказів і вимог законодавства щодо забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації, суд першої інстанції правильно прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову про оплату ендопротезу у розмірі 30 500 гривень.

Позивач просив відшкодувати витрати за надання йому правової допомоги, отриманої від адвоката ОСОБА_7 у розмірі 300 гривень ( складання позовної заяви) , від адвоката ОСОБА_6 у розмірі 1 500 гривень (складання позовної заяви і представництво у суді) , адвоката ОСОБА_2 – 1 000 гривень.

Частково задовольняючи позовні вимоги про відшкодування витрат на правову допомогу надану адвокатами під час розгляду справи у суді першої інстанції, суд першої інстанції виходив із доведеності вказаних обставин.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 р. N590 "Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави" затверджено граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом справ.

Так, граничний розмір витрат, пов'язаних з правовою допомогою стороні, на користь якої ухвалено судове рішення у цивільній справі у випадку, якщо компенсація сплачується іншою стороною, не повинен перевищувати суму, що обчислюється з огляду на те, що зазначеній особі виплачується 40% розміру мінімальної заробітної плати за годину її роботи.

Згідно із статтею Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року із подальшими змінами, визначені види адвокатської діяльності, а саме: адвокати дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру  та інш.

Позивачем були надані документи про сплату адвокату ОСОБА_7 за надання правової допомоги 300 гривень, адвокату ОСОБА_6 – 1 500 гривень.

Однак, ні позивачем ні його представниками не було надано жодного розрахунку із зазначенням виду наданої правової допомоги і кількості робочих годин, витрачених на цю допомогу.

При ненаданні позивачем розрахунку щодо витрат на правову допомогу, суд першої інстанції мав можливість відшкодувати позивачу лише витрати пов*язані із участю у справі адвокатів, посилаючись на дані журналів судового розгляду.

 Під час розгляду справи в апеляційному провадженні, апеляційним судом було запропоновано представникам позивача надати вказаний розрахунок, однак останні відмовились від надання розрахунку.

Таким чином, довід апеляційної скарги щодо неправильного відшкодування позивачу витрат на правову допомогу спростовується приведеними обставинами.

Стягуючи з відповідача на користь позивача у відшкодування моральної шкоди 15 000 гривень, суд першої інстанції виходив із встановлених обставин щодо отримання позивачем травми у результаті дорожньо-транспортної пригоди, характеру і ступеню страждань позивача, наданих сторонами доказів, які були оцінені судом і яким була надана належна правова оцінка.

Підстав для зміни рішення суду першої інстанції в частині розміру стягнутої моральної шкоди у апеляційного суду немає.

Рішення суду постановлено у відповідності до норм матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

У відповідності до частини 1 статті 308 ЦПК України суд апеляційної інстанції відхиляє апеляційну скаргу, якщо встановлює, що суд першої інстанції постановив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 308, 315 ЦПК України, апеляційний суд ,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2  відхилити.

Рішення Центрально-міського районного суду м. Горлівки від 11 листопада 2009 року залишити без зміни.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання нею законної сили.

Головуючий:

Судді: