Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
21 квітня 2010 року місто Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області у складі: головуючого Буцяка З.І.
суддів Ковальчук Н.М., Собіни І.М.
з участю секретаря судового засідання Сеньків Т.Б.,
представників позивача та банку
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Укрінбанк» на рішення Рівненського міського суду від 30 грудня 2009 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрінбанк» і ОСОБА_2, третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – ОСОБА_3, про відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди,
в с т а н о в и л а :
Рішенням Рівненського міського суду від 30 грудня 2009 року позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрінбанк» і ОСОБА_2, третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – ОСОБА_3, про відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди задоволено частково. З відповідачів на користь позивача солідарно стягнено 401795,53 грн. основного боргу з урахуванням середньорічної вартості депозитів фізичних осіб та 10000 грн. відшкодування моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Крім того, з відповідачів на користь держави стягнено 4017,95 грн. судового збору та 250 грн. витрат на ІТЗ розгляд справи.
В поданій на це рішення апеляційній скарзі відповідач у справі АТ «Укрінбанк» посилалося на те, що місцевий суд прийшов до помилкового висновку про те, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 при заволодінні 21 листопада 1996 року грошовими коштами ОСОБА_1 діяли як посадові особи банку, оскільки вироком Здолбунівського районного суду від 17 травня 2002 року встановлено, що вони діяли як приватні особи. Судом не враховано того, що в той час банк відповідно до вимог НБУ взагалі не міг проводити валютно-обмінних операцій, а позивач, достовірно про це знаючи, звернувся до ОСОБА_2 як до свого знайомого, який пообіцяв йому особисте сприяння з купівлі для нього валюти в м. Києві. У зв’язку з цим ОСОБА_2 і ОСОБА_3 позивачу не було видано офіційних банківських документів про прийняття від нього коштів. Натомість касир ОСОБА_3 як фізична особа видала йому лише розписку про прийняття коштів, однак у касу банку ці гроші передані не були і власністю банку не стали, що цілком усвідомлював позивач, залишаючи зазначені кошти для ОСОБА_2
Відповідно до роз’яснення п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12 квітня 1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» угода, укладена громадянином всупереч установленим правилам безпосередньо з неуповноваженим працівником підприємства побутового обслуговування про особисте виконання ним роботи без відповідного оформлення, не породжує прав і обов'язків між громадянином та цим підприємством і не може бути підставою для покладення на останнє відповідальності за невиконання такої угоди, втрату або пошкодження майна. Будь-якої угоди між банком та позивачем не укладалося, мали місце лише цивільні правовідносини між фізичними особами – ОСОБА_1, з одного боку, та ОСОБА_2 і ОСОБА_3, з другого.
Покладення судом солідарної відповідальності на відповідачів, а також відшкодування на користь позивача моральної шкоди, апелянт вважав незаконним.
Відшкодування судових витрат у справі судом теж визначений неправильно.
Покликаючись на ці обставини, АТ «Укрінбанк» просило апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити у справі стосовно нього нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з’явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвалене місцевим судом рішення частковому скасуванню з ухваленням у справі апеляційним судом нового рішення з таких підстав.
Частиною 3 ст. 303 ЦПК України встановлено, що апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.
З матеріалів справи вбачається, що задовольняючи позовні вимоги позивача ОСОБА_1 частково та покладаючи солідарну відповідальність на відповідачів ОСОБА_2 й АТ «Укрінбанк» з відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що шкода позивачу заподіяна неправомірними діями ОСОБА_2 та колишнього касира банку ОСОБА_4 під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків, відповідальність за яку солідарно повинні нести ОСОБА_2 та АТ «Укрінбанк». При цьому місцевий суд погодився з обґрунтуваннями позивача щодо способу визначення розміру завданих йому матеріальних збитків.
Проте погодитися з такими висновками суду не можна, оскільки вони не відповідають матеріалам справи та суперечать вимогам закону.
Відповідно до ч. 4 ст. 61 ЦПК України вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.
Вироком Здолбунівського районного суду від 17 травня 2002 року ОСОБА_2 визнано винним та засуджено за ч. 2 ст. 143 КК України 1960 року за те, що 21 листопада 1996 року він близько 12-13 год. в приміщенні Рівненської філії АТ «Укрінбанк» у м. Рівному шляхом обману та зловживання довір’ям, умисно заволодів 31250 грн., які належали потерпілому ОСОБА_1
За ч. 2 ст. 364 КК України ОСОБА_2 виправдано.
Верховний Суд України у своїй ухвалі від 24 листопада 2005 року в цій справі висновки суду першої інстанції щодо доведеності винності ОСОБА_2 у заволодінні чужим майном шляхом шахрайства, яке завдало значної шкоди потерпілому, та виправдання його за ч. 2 ст. 364 КК України визнав правильними.
Статтею 441 ЦК України 1963 року, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин сторін, було встановлено, що організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків.
Аналогічне вбачається і зі ст. 1172 чинного ЦК України.
Проте під виконанням трудових (службових) обов’язків слід розуміти виконання роботи, для якої працівник був прийнятий або яка йому була доручена. На дії працівника, які за своїм характером не випливають з його службових (трудових) обов’язків і не виражають собою діяльності працедавця, положення ст. 441 та ст. 1172 не поширюються. Якщо шкоду заподіяно працівником у період роботи, але не при виконанні службових обов’язків, немає підстав для покладення відповідальності на працедавця. У такому випадку відповідальність повинна нести особа, яка заподіяла шкоду.
Вироком Здолбунівського районного суду від 17 травня 2002 року встановлено, що ОСОБА_2 заволодів грошима позивача ОСОБА_1 шахрайським способом, у зв’язку з чим був засуджений за ч. 2 ст. 143 КК України 1960 року як фізична, а не службова (посадова) особа.
За ч. 2 ст. 364 КК України ОСОБА_2 виправдано, що означає, що в його діях відсутнє умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання ним влади чи службового становища всупереч інтересам служби, що спричинило тяжкі наслідки.
Зазначені обставини відповідно до правил ч. 4 ст. 61 ЦПК України доказуванню не підлягають.
Крім того, судом встановлено, що 21 листопада 1996 року банк, який є відповідачем у справі, згідно з вимогами НБУ не вправі був проводити валютно-обмінні операції. Право здійснювати операції з купівлі і продажу іноземної валюти Рівненській філії АТ «Укрінбанк» було поновлено лише 27 березня 1997 року (а. с. 258).
Таким чином, ОСОБА_2 як директор Рівненської філії АТ «Укрінбанк» та ОСОБА_3 як касир цього відділення 21 листопада 1996 року не були уповноважені юридичною особою, з якою вони перебували у трудових відносинах, здійснювати обмін гривень на іноземну валюту, оскільки проведення таких операцій їм не було доручено. Більше того, здійснення такої операції взагалі не належало до обов’язків директора філії.
У зв’язку з цим, а також через відсутність достатньої кількості іноземної валюти в касі, 21 листопада 1996 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 фактично відмовили позивачу в обміні в установленому законом порядку його коштів на іноземну валюту та не видали йому в той день будь-яких офіційних банківських документів про прийняття зазначених коштів у касу банку.
Натомість касир ОСОБА_3 як фізична особа видала позивачу лише розписку про прийняття цих коштів, однак у касу банку цих грошей не оприбуткувала, а, отже, до банку вони не надійшли і в володіння банку не перейшли, що цілком усвідомлював позивач, залишаючи зазначені кошти для ОСОБА_2, який був його знайомим, й який пообіцяв йому особисте сприяння з купівлі для нього валюти в м. Києві.
Відповідно до роз’яснення п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12 квітня 1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» угода, укладена громадянином всупереч установленим правилам безпосередньо з неуповноваженим працівником підприємства побутового обслуговування про особисте виконання ним роботи без відповідного оформлення, не породжує прав і обов'язків між громадянином та цим підприємством і не може бути підставою для покладення на останнє відповідальності за невиконання такої угоди, втрату або пошкодження майна.
З урахуванням викладених обставин у місцевого суду не було підстав вважати, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 при отриманні 21 листопада 1996 року грошових коштів від ОСОБА_1 діяли як посадові особи банку. Тим більше не було у суду правових підстав покладати на відповідачів у даній справі солідарну відповідальність, що випливає зі змісту ст.ст. 174, 175, 441 ЦК України 1963 року, ст., ст. 541, 543, 1172 чинного ЦК України.
На переконання колегії суддів, будь-якої угоди між банком та позивачем 21 листопада 1996 року не укладалося, а мали місце лише цивільні правовідносини між фізичними особами – ОСОБА_1, з одного боку, та ОСОБА_2 і ОСОБА_3, з другого.
Оскільки, як установлено вироком суду, коштами позивача в незаконний спосіб заволодів ОСОБА_2, який взятого на себе перед ОСОБА_1 зобов’язання з обміну валюти не виконав, він повинен нести за це цивільну відповідальність з підстав та в межах, що встановлені законом за порушення грошового зобов’язання (ст. 214 ЦК України 1963 року, ст. 625 чинного ЦК України).
Відповідно до зазначених норм боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Зважаючи на викладене, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково.
Сума боргу, яка підлягає стягненню з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми згідно з проведеним розрахунком буде становити:
31250 грн. х 528,55 % + 31250 грн. х 3 % : 12 міс. х 161 міс. = 177749,99 грн.
В матеріалах справи немає достовірних належних і допустимих законом письмових доказів, які б свідчили про часткове погашення ОСОБА_2 свого боргу перед позивачем, а тому ці доводи відповідача апеляційним судом враховані бути не можуть.
Зважаючи на те, що моральна шкода позивачу була завдана злочинними діями відповідача ОСОБА_2, ОСОБА_1 має право на її відшкодування за рахунок саме цього відповідача у розмірі, що визначений судом першої інстанції.
Оскільки розмір відшкодування судових витрат у справі місцевим судом також визначений неправильно – рішення місцевого суду у цій частині теж підлягає скасуванню.
З висновком суду першої інстанції про поважність причин пропущення позивачем позовної давності щодо ОСОБА_2 апеляційний суд погоджується.
На підставі викладеного та керуючись ст. 214 ЦК України 1963 року, ст. 625 чинного ЦК України, ст. 440-1 ЦК України 1963 року, ст.ст. 22, 1167 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 60, 303, 307, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а :
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Укрінбанк» задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 30 грудня 2009 року в частині відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди, а також відшкодування судових витрат у справі скасувати.
Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрінбанк» і ОСОБА_2 про відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 177749,99 (сто сімдесят сім тисяч сімсот сорок дев’ять) грн. боргу з урахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних від простроченої суми за весь час прострочення.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 10000 (десть тисяч) грн. відшкодування моральної шкоди.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрінбанк» про відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь місцевого бюджету міста Рівного, ЄДРПОУ 22586331, банк одержувача ГУДКУ у Рівненській області, МФО 833017, р/р № 31414537700002, код платежу 22090100, судовий збір у розмірі 1700 (одна тисяча сімсот) грн.
Стягнути з ОСОБА_2 120 (сто двадцять) грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення, що пов’язані з розглядом справи, перерахувавши їх Державному бюджету м. Рівного, ЄДРПОУ 22586331, Банк одержувача ГУДКУ у Рівненській області, МФО 833017, р/р № 31219259700002, код платежу 22050000, призначення платежу – ІТЗ для Апеляційного суду Рівненської області.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь Акціонерного товариства «Укрінбанк» 970 (дев’ятсот сімдесят) грн. судових витрат у справі.
В решті рішення місцевого суду залишити без змін, а подану апеляційну скаргу відхилити.
Рішення Апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання ним законної сили.
Головуючий
Судді: