Справа № 22 Ц - 4844 / 2009 р. Головуючий у 1-й інстанції Кашперська Т.Ц.
Категорія Доповідач Мережко М.В.
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
25 січня 2010 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі :
Головуючого - Хопти С.Ф.
Суддів - Мережко М.В., Оношко Г.М.
При секретарі – Зінченко Ю.М.
Розглянувши в відкритому судовому засіданні в м.Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 13 липня 2009 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,3-я особа виконавчий комітет Ворзельської селищної ради Київської області про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою , за зустрічним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , 3-я особа виконком Ворзельської селищної ради про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою .
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів , -
ВСТАНОВИЛА:
У червні 2004 року ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом до відповідачів про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що їй на праві власності належить будинок АДРЕСА_1на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом . Відповідачі є суміжними землекористувачами, їм належить частина будинку по пров. Лісному, яку вони придбали у попереднього власника ОСОБА_7 Вказані земельні ділянки сторонами не приватизовані, оскільки між сторонами не досягнуто згоди про межу, що розділяє домоволодіння .
Раніше житловий будинок належав на праві власності її матері- ОСОБА_10., який вона придбала у ОСОБА_8 за договором купівлі-продажу від 19 січня 1963 року, і на той час площа земельної ділянки становила 935 кв.м. .Земельна ділянка була надана ОСОБА_8 у безстрокове користування для будівництва житлового будинку за договором від 11 квітня 1957 року на підставі рішення виконкому Києво-Святошинської районної ради від 22 березня 1957 року № 168, тому позивачка вважає, що її мати набула права користування вказаною земельною ділянкою ,а після отримання будинку у спадщину, право на користування вказаною ділянкою набула вона, позивачка, як законний власник будинку.
ОСОБА_9, суміжний землекористувач по АДРЕСА_2, влітку 1963 року самочинно встановив огорожу на межі їх земельних ділянок, захопивши частину земельної ділянки ,що належала ОСОБА_10, внаслідок чого її земельна ділянка зменшилась на 127 кв.м.
Рішенням виконкому Ворзельської селищної ради від 24 грудня 1963 року №24 у ОСОБА_10 без її згоди було вилучено 87 кв.м. земельної ділянки для організації спільного проїзду до обох володінь, разом з тим спільний проїзд ніколи не існував, в натурі не відводився, оскільки всією земельною ділянкою користувалися лише суміжні землекористувачі, відгородивши її огорожею та збудувавши на ній самочинний гараж «Л».
За скаргами правонаступників попередніх землекористувачів –ОСОБА_3 та ОСОБА_7 – за рішенням виконкому Ворзельської селищної ради від 10 березня 1992 року № 30 сторонам було залишено проїзд спільного користування, а для обслуговування будинку ОСОБА_3 було вирішено перенести огорожу в сторону ділянки ОСОБА_7на відстань по узгодженню сторін. Оскільки ОСОБА_7 не виконала вказане рішення, то за рішенням виконкому від 10 червня 1992 року № 45 було зобов»язано ОСОБА_7 повернути ОСОБА_3 127 кв.м. земельної ділянки , проїзд спільного користування залишено в користуванні ОСОБА_7, на час оформлення нею спадщини земельна ділянка становила 808 кв.м., тобто була меншою на 127 кв.м.
Позивачка також вказує, що у 2003 році ОСОБА_7 зверталася до неї з проханням погодити межі суміжного землекористування, на що вона запропонувала вирішити спір шляхом повернення їй захопленої земельної ділянки. ОСОБА_7 погодилась повернути їй до 0,01 га,про що був складений акт. Спір розглядався узгоджувальною комісією Ворзельської селищної ради від 12 січня 2004 року, за рішенням якої ОСОБА_7 погодилась повернути позивачці 79,2 кв.м. земельної ділянки, разом із тим при обмірі ділянки кадастровим бюро , було виявлено, що площа ділянки, яку погодилась повернути ОСОБА_7 становить 62 кв.м., оскільки таке вирішення питання позивачку не влаштувало, вона відмовилась від приватизації та погодження меж землекористування ОСОБА_7
На даний час площа земельної ділянки становить 846 кв.м., менше на 89 кв.м. На початку червня 2004 року нові власники сусіднього будинку –відповідачі по справі, зруйнували існуючу огорожу між їх ділянками і стали встановлювати бетонну огорожу впритул до її будинку, порушуючи її право землекористувача.
Позивачка вважає рішення виконкому Ворзельської селищної ради з питання землекористування від 24 грудня 1963 року, 10 березня 1992 року, 10червня 1992 року неправомірними, такими що не вирішують питання щодо поновлення прав її та її матері на користування земельною ділянкою, є неконкретними та не ґрунтуються на нормах земельного кодексу, просить визнати їх неправомірними.
Позивачка просить зобов»язати відповідачів ОСОБА_2 не чинити їй перешкоди у користуванні земельною ділянкою, повернути їй 89 кв.м. земельної ділянки, прибрати бетонну огорожу з належної їй земельної ділянки на відстань визначену експертизою.
Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 20 вересня 2005 року позовні вимоги ОСОБА_3 до виконкому Ворзельської селищної ради Київської області про визнання рішень неправомірними виділені у самостійне провадження.
У травні 2004 року ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_7 про усунення перешкод в користуванні будинком, колодязєм, посилаючись на ст. 48 Закону України « Про власність» , ст.. 391 ЦК України .
Просила суд зобов”язати ОСОБА_7 не чинити перешкод в користуванні земельною ділянкою, колодязєм №1 , перенести дворовий туалет «Ш» та вигрібну яму на відстань від будинку та колодязя, що відповідає санітарним нормам.
У липні 2004 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися в суд з зустрічним позовом . Свої вимоги обґрунтовували тим, що власниками будинку АДРЕСА_2 стали 26 травня 2004 року згідно договору купівлі-продажу, укладеного між ними та ОСОБА_7
Відповідачка заподіяла їм матеріальну шкоду та моральну шкоду, зруйнувавши сарай " х" розміром 1,8 х 2,25 м., крім того безпідставні вимоги позивачки повернути їй проїзд, де знаходиться гараж ОСОБА_2 " Л", вимагають від них витрачати особистий час, нерви. Просили суд зобов"язати ОСОБА_3 не чинити перешкод в користуванні земельною ділянкою біля будинку АДРЕСА_2 , не руйнувати паркан та відновити зруйнований сарай " х", стягнути матеріальну та моральну шкоду в сумі 2000 грн,стягнути судові витрати та витрати на правову допомогу.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 13 липня 2009 року позов ОСОБА_3 задоволений , в задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, в якій просять рішення суду скасувати, посилаючись на його незаконність, ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити, їх зустрічний позов задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим.
Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.
Згідно ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено і обставини.
Встановлено, що позивач ОСОБА_3 є власником будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 18.12.1991 року, посвідченого Ірпінською державною нотаріальною конторою Р.№ 1-1939.
Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5 є співвласниками будинку АДРЕСА_2:
ОСОБА_1 - власником всього 1/4 частини будинку на підставі договору купівлі-продажу від 26.11.2003 року, посвідченого Ірпінською державною нотаріальною конторою Р№ 2-4365, та договору купівлі-продажу від 26.05.2004 року, посвідченого Ірпінською державною нотаріальною конторою Р.№. 2-1824;
ОСОБА_2 - власником 1/8 частини будинку на підставі договору купівлі-продажу від 26.05.2004 року, посвідченого Ірпінською державною нотаріальною конторою -№.2-1824;
ОСОБА_4 - власником 1/4 частини будинку на підставі договору міни від 12.01.2002 року, посвідченого Ірпінською міською державною нотаріальною конторою Р.№ 77;
ОСОБА_6 - власником 1/8 частини будинку на підставі договору купівлі-продажу від 26.11.2003 року, посвідченого Ірпінською державною нотаріальною конторою Р№ 2-4365,
ОСОБА_5 - власником 1/4 частини будинку на підставі договору купівлі-продажу від 09.09.2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського нотаріального кругу Прилипко В.В. Р.№ 2278.
Судом встановлено, що між співвласниками будинковолодіння АДРЕСА_2 визначений порядок користування земельною ділянкою.
Земельна ділянка, яка знаходиться в користуванні позивача ОСОБА_3, межує із земельною ділянкою, на якій розташована частина будинку відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2; належні сторонам ОСОБА_3 та ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельні ділянки не приватизовані, оскільки між даними суміжними землекористувачами існує спір щодо розмірів та меж їх земельних ділянок.
Крім того, під час розгляду справи було встановлено, що колишній власник будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_8 отримав земельну ділянку площею 935 кв.м. в безстрокове користування для будівництва житлового будинку за договором від 11.04.1957 року на підставі рішення виконавчого комітету Києво-Святошинської районної ради Київської області від 22.03.1957 року № 168; відповідно до вказаного рішення земельна ділянка площею 935 кв.м. 28.03.1957 року була відведена в натурі та складено план земельної ділянки. Як вбачається із плану земельної ділянки та акту відводу земельної ділянки, земельна ділянка була відведена ОСОБА_8 в натурі в наступних межах: від вул. Ватутіна - 18,0 м., в тилу - 15,08 м., по лінії з суміжними землекористувачами по АДРЕСА_2 - 66,5 м., із іншого боку - 57,6 м.
Згідно з планом земельної ділянки (а. с. 10 том 1), площа земельної ділянки будинку АДРЕСА_1 станом на 27.12.1962 року становила 935 кв. м. в наступних межах: по вул. Ватутіна - 18,09 м., в тилу ділянки - 15,06 м., із сторони суміжних землекористувачів по пров. Лісному, 1 - 66,60 м., межа із суміжними землекористу-вачами на плані позначена пунктирною лінією, що свідчить про відсутність встановленої огорожі. В судовому засіданні суду першої інстанції встановлено, що колишній власник частини сусіднього будинку по АДРЕСА_2 ОСОБА_9 влітку 1963 року самочинно встановив огорожу на межі земельної ділянки будинковолодіння АДРЕСА_1, зайнявши частину земельної ділянки, що в передбаченому законом порядку надана для обслуговування вказаного будинку.
Таким чином на період набуття ОСОБА_10 права власності на даний будинок станом на 19.01.1963 року, земельна ділянка по АДРЕСА_1 становила 935 кв.м, в зв'язку із чим ОСОБА_10 набула права користування вказаною земельною ділянкою площею 935 кв. м., після отримання будинку у спадщину право на користування вказаною земельною ділянкою набула позивач ОСОБА_3, як власник будинку.
Судом також встановлено, що між суміжними землекористувачами по вул. Ватутіна та АДРЕСА_2 із 1963 року тривав спір щодо користування суміжними земельними ділянками.
Згідно із ст. 22 ЗК України, що введений в дію із 15.03.1991 року, право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
Відповідно до ст. 30 цього Кодексу при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договору відчуження - будівлі і споруди.
Відповідно до вимог ст. 152 ЗК України, що діє на даний час, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Відповідно до змісту ст. 95 ЗК України порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Як вбачається із вимог ст. 107 ЗК України основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації. У разі неможливості виявлення дійсних меж, їх встановлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки. Якщо фактичне використання ділянки неможливо встановити, то кожному виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки. У випадках, коли в такий спосіб визначення меж не узгоджується з виявленими обставинами, зокрема з встановленими розмірами земельних ділянок, то межі визначаються з урахуванням цих обставин.
Відповідно до ст. 7 Перехідних положень ЗК України, громадяни, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі і на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.
Таким чином, оскільки позивач ОСОБА_3 із 18.12.1991 року набула права власності на будинок № 29 по вул. Ворошилова в смт. Ворзель Київської області, до неї відповідно до вимог ст. 30 ЗК України, що введений в дію із 15.03.1991 року, перейшло право користування земельною ділянкою, яке в передбаченому законом порядку набула попередній власник будинку ОСОБА_10, тобто 935 кв. м.
Враховуючи вищевикладені обставини в їх сукупності, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що позовні вимоги ОСОБА_3 знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, в зв'язку із чим суд зобов'язує суміжних землекористувачів ОСОБА_1, ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_3 перешкод в користуванні земельною ділянкою площею 935 м. по АДРЕСА_1 та повернути їй у користування 89 кв. м., перенісши огорожу на межу відповідно до акту та плану відводу в натурі земельної ділянки площею 935 кв. м. від 28.03.1957 року із сторони вул. Ватутіна на 3,82 м., в тилу ділянки на 1,27 м., при цьому лінійні розмірі 3,82 м. та 1,27 м. визначені судом шляхом встановлення різниці між лінійними розмірами зовнішніх меж земельної ділянки вказаного будинковолодіння, що вказані в плані земельної ділянки від 28.03.1957 року, та лінійними розмірами земельної ділянки, що перебуває в користуванні позивача на даний час (а. с. 85, 86 то м 2).
Оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які дані про те, що ОСОБА_3 чинить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перешкоди в користуванні їх земельною ділянкою, тому суд вірно встановив, що підстав для задоволення позовних вимог в цій частині не має.
Крім того, судом встановлено що відповідачі ОСОБА_12 та ОСОБА_2 26 травня 2004 року купили в рівних частках кожний1/4 частину будинку АДРЕСА_2 у ОСОБА_7, як вбачається із договору купівлі-продажу частини житлового будинку, житловий будинок розташований на земельній ділянці площею 3176 кв.м., на якій розмішені надвірні будівлі: сараї «Б», «Е», погреби «під Б», «Г», «під Т», літня кухня «М», альтанка «Н», сарай «Т», вбиральні «С», «Р», «ПІ», «П», «СІ», сараї «И», «И1», «X», накриття «Д», «Я», «Ю», «Я1», огорожа № 1-10, колодязі №№ 11, 12, 13, свердловина № 14, в договорі купівлі-продажу не було зазначено, які конкретно приміщення, будівлі та споруди перейшли у власність відповідачів.
Разом з цим в судовому засіданні суду першої інстанції було беззаперечно встановлено, що сарай «X» був знесений, коли власницею частини будинку АДРЕСА_2 була ОСОБА_7 При оформленні договору купівлі-продажу відповідачі ОСОБА_2 не заявляли претензій до ОСОБА_7 з приводу відсутності спірного сараю.
Більше того, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не надали суду доказів заподіяння моральної шкоди , а тому суд першої інстанції вірно прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.
За правилами ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Тому колегія суддів, перевіряючи рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, відхиляє апеляційну скаргу та залишає рішення суду без змін.
Керуючись ст.ст. 307, 308, 315, 317, 319, ЦПК України колегія суддів, -
УХВАЛИЛА :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 – відхилити.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 13 липня 2009 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців.
Головуючий
судді