Харківський окружний адміністративний суд

61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

27 грудня 2019 р. № 520/11512/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді - Мінаєвої К.В.,

за участю секретаря судового засідання - Бондара О.В.,

за участю:

представника позивача - Іванова Д.М.,

представника відповідачів - Вишневського О.В.,

розглянувши адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ,

до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9,м. Київ,01001, код ЄДРПОУ 37508470) ,

Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (вул. Римарська, буд. 24,м. Харків,61057, код ЄДРПОУ 37764460)

про скасування рішення,

В С Т А Н О В И В:

До Харківського окружного адміністративного суду звернувся позивач, ОСОБА_1 , з адміністративним позовом, в якому просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 16.10.2019 р. №163-19;

- скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 13.06.2019 р. №264 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області прийняти заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що у порівнянні з минулою заявою про визнання біженців або особою, яка потребує додаткового захисту, від 10.07.2017 р. значно погіршилась ситуація у країні його громадянської належності. А саме існує систематичне порушення прав людини та загроза життю, безпеці та свободі через тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Вважає, що його можуть переслідувати за минулу участь в організації Революційних працівників з Ірану (Rahe Kargar) та через віровідступництво, яке карається смертною караю.

Вказує, що перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви. Головне Управлінням Державної міграційної служби в Харківській області жодним чином не враховувалась інформація про те, що позивач може стати об`єктом переслідування чи об`єктом завдання серйозної шкоди, тортур, принижуючого гідність поводження або покарання, систематичного порушення прав людини у випадку повернення до Ірану через зміну релігії з ісламу на християнство або через його політичну діяльність у партії Rahe Kargar.

Відповідач, Державної міграційної служби України, проти позову заперечує, просить відмовити в задоволенні позовних вимог у зв`язку з тим, що позивачу раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, бо умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не змінилися.

Від відповідача, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, відзиву не надійшло. Представник в судовому засіданні проти позову заперечував.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 04.11.2019 року прийнято до розгляду адміністративну справу та відкрито спрощене провадження у справі. Ухвалою суду від 12.11.2019 р. за клопотанням представника позивача справа призначена до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням сторін.

Повний текст судового рішення виготовлено та підписано з урахуванням перебування судді Мінаєвої К.В. на лікарняному з 08.01.2020 р. по 14.01.2020 р.

Судом встановлені наступні обставини справи.

ОСОБА_1 , громадянин Ісламської Республіки Іран, 13.06.2019р. звернувся т до Відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

14.06.2019р. у Відділі отримав повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, №63 від 13.06.2019р.

У повідомленні зазначено, що на підставі наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 13.06.2019р. №264, згідно з частиною 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ОСОБА_1 не погодився з таким рішенням ГУ ДМС України у Харківській області та направив скаргу І до Державної міграційної служби України, у якій просив скасувати вищевказаний наказ про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

25.10.2019 р. я отримав повідомлення від ГУ ДМС України у Харківській області №99 від 25.10.2019 р., в якому було зазначено, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 16.10.2019р. №163-19 про відхилення моєї скарги на рішення ГУ ДМС України у Харківській області про відмову особі в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись із такими рішеннями, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, доводи позову, відзиву проти нього, відповіді на відзив та зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні відносини, суд виходить з наступних підстав та мотивів:

Відповідно до п. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п. 13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частинами 1, 7 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту", які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до п. 45, п.66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно п. 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.

Також суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, яка звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, а тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Крім того, суд зауважує, що при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) від 16 березня 2012 № 3 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" (далі - Постанова) інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України № 649 07.09.2011 року (далі по тексту - Правила № 649) визначають процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п.п. «е» п.2.1 розділу ІІ Правил уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви.

Згідно з п.8.2 Правил у разі надходження до ДМС скарги на рішення територіального органу ДМС структурний підрозділ з питань біженців ДМС: а) реєструє скаргу в журналі реєстрації скарг на рішення територіального органу ДМС (додаток 35); б) витребовує особову справу заявника від територіального органу ДМС, що ухвалив оскаржене рішення; в) після отримання матеріалів особової справи заявника розглядає скаргу із дотриманням вимог, встановлених частинами шостою та сьомою статті 12 Закону; г) готує висновок за результатами розгляду скарги, в якому обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

Пунктом 1.2 Правил інформація про країну походження - інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН), національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів.

Так згідно резолюції, що прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 2018 року 73/181 «Положення в області прав людини в Ісламській Республіці Іран», доступ за посиланням: https://undocs.Org/ru/A/RES/73/l81: « 18. Генаральная ассамблея выражает серьезную обеспокоенность по поводу по-прежнему имеющих место серьезных ущемлений и ограничений права на свободу мысли, совести, религии и убеждений, а также по поводу ограничений на устройство мест отправления культа, нападений на места отправления культа и захоронения и других нарушений прав человека, включая, в числе прочих, притеснения, запугивание, преследование, произвольные аресты и задержания, лишение доступа к образованию и разжигание ненависти, которое ведет к насилию в отношении лиц, принадлежащих к признанным и непризнанным религиозным меньшинствам, включая христиан, «дервишей Гонабади», иудеев, мусульман-суфиев, мусулъман-суннитов, приверженцев ярсанизма, зороастрийцев и последователей бехаизма и их защитников в Исламской Республике Иран, и призывает правительство Исламской Республики Иран освободить всех священнослужителей, заключенных в тюрьму за их принадлежность к той или иной признанной или непризнанной группе религиозного меньшинства или деятельность от ее имени, в том числе остающегося в заключении члена бехаистского руководства, которого Рабочая группа повета по правам человека по произвольным задержаниям объявила безосновательно содержащимся под стражей с 2008 года;

призывает Исламскую Республику Иран искоренить де-юре и де-факто все формы дискриминации по мотивам мысли, совести, религии или убеждений, включая экономические ограничения, такие как закрытие или конфискация предприятий и имущества, отмена лицензий и лишение права на трудоустройство в некоторых государственных и частных секторах, в том числе права занимать должности на государственной или военной службе и выборные должности, и другие нарушения прав человека в отношении лиц, принадлежащих к признанным и непризнанным религиозным меньшинствам, и положить конец безнаказанности тех, кто совершает преступления в отношении лиц, принадлежащих к признанным и непризнанным религиозным меньшинствам.»

Згідно Доповіді Спеціального доповідача з питання про становище в галузі прав людини в Ісламської Республіці Іран «Положення в області прав людини в Ісламської Республіці Іран» від 18.07.2019 р. Генеральної Асамблеї ООН, (доступ за посиланням: https: //documents-ddsnv.un.org/doc/UNDOC/GEN/N19/222/64/PDF/N1922264.pdf7QpenElement): «Отсутствие конституционного и правового признания непризнанных меньшинств влечет за собой отказ их последователям в основных правах человека. Оставаясь вне национальной правовой системы, непризнанные религиозные меньшинства, такие как бехаисты, новообращенные христиане, суфии, в том числе орден Гонабади, приверженцы ярсанизма и сабеи-мандеи, становятся объектами дискриминационного законодательства и практики.

Даже в отношении признанных религиозных меньшинств в правовой системе Исламской Республики Иран нет положений, разрешающих переход из ислама в другую религию, что считается вероотступничеством. Это ставит лиц, обращенных в христианство из ислама, под угрозу преследования. Исламским уголовным кодексом вероотступничество не кодифицировано как преступление, но переход из ислама в другую веру карается смертной казнью. Чтобы обойти кодификацию вероотступничества как преступления, судьи и прокуроры, по имеющейся информации, ссылаются на статью 167 Конституции, которая прямо предписывает судьям использовать исламские правовые источники в случаях, когда преступления или наказания не охватываются Уголовным кодексом. В отношении вероотступничества правительство в своих комментариях отметило, что публичная пропаганда неверия и отступничества, ведущая к нарушению общественного порядка и безопасности общества, является преступлением.»

При цьому, у наказі № 264 від 13.06.2019р. ГУ ДМС України в Харківській області посилається на єдине джерело інформації щодо Ірану: Публікація з сайту http://www.poitalostranah.ru «Религия и религиозные меньшинства в Иране», згідно якої в Ірані також заборонено перехід з іслама в інші релігії, для інаковіруючих дії цілий ряд обмежень.

Суд наголошує, що Доповідь Спеціального доповідача з питання про становище в галузі прав людини в Ісламської Республіці Іран містить ретельний аналіз стану в області прав людини і Ісламській республіці Іран, центральне місце в якій відведено положенню єтнічних та релігійних меншин. Резолюція Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 2018 року 73/181 прийнята на основі відомостей доповіді Генерального Секретаря та Спеціального доповідача Ради з прав людини з питання в галузі прав людини в Ісламської Республіці Іран.

Суд враховуючи приписи Правил № 649, вважає вказані документи є пріоритетними для розгляду питання прийняття заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки комплексно відображає ситуацію у країні походження для спірних правовідносин у дані справі.

Отже, відповідачі не врахували інформацію про країну походження позивача, яка підтверджує небезпеку його повернення до країни громадянської належності. Отже, при прийнятті оскаржуваних рішень відповідачами не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" пов`язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до положень ч.ч.1, 2 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За таких обставин, суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України від 16.10.2019 р. №163-19; наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 13.06.2019 р. №264 прийняті без повного та всебічного дослідження фактичних обставин особової справи позивача та інформації про країну походження, а отже є такими, що підлягають скасуванню.

Щодо посилань відповідача, на те, що при перевірці заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 13 червня 2019 року громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 було встановлено, що до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства заявник звертається вдруге, суд зазначає наступне.

З матеріалів справи встановлено, що громадянин Ісламської республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 вперше звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління ДМС України в Харківській області 10.07.2017 року. На підставі пункту 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 28.07.2017 №133 заявнику було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або собою, потребує додаткового захисту. Не погодившись з даним рішенням, заявник оскаржив до Харківського окружного адміністративного суду. Рішенням від 06.11.2017 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково, скасовано наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 28.07.2017. Рішенням Державної міграційної служби України від 10.08.2018 року № 235-18, відповідно до абзацу п`ятого частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які гребують додаткового або тимчасового захисту" заявнику було відмовлено у визнанні біженцем особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач оскаржив вказане рішення до Харківського окружного адміністративного суду. Рішенням від 19.11.2018 року відмовлено у задоволенні позову. Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 10.04.2019 року апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, рішення суду від 19.11.2018 - без змін. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20.05.2019 року відмовлено у відкритті касаційного провадження.

Відповідач вважає, що при розгляді другого звернення позивача було встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні, а також, раніше вказані позивачем умови, не змінилися. Встановлено відсутність будь-яких нових обставин за його зверненням.

Так, у своєму першому зверненні від 10.07.2017 року заявник стверджував, що існує загроза життю через те, що його політичні та релігійні погляди переслідуються в ісламських країнах (Іран, ОАЕ). У своєму зверненні від 13.06.2019 року, заявник зазначає, що не може повернутися до через те, що він прийняв християнство, яке карається смертною карою, а також він побоюється того, що з можуть видати офіційним органам ОАЕ за екстрадиційним запитом.

Суд враховує те, що з моменту минулого звернення, ситуація в країні походження позивача за проміжок часу з розгляду судами аналогічних правовідносинах позивача з відповідачами до розгляду по суті даної справи змінилася, що відображено у вищевказаних доповідях міжнародних організацій, які не були взяті до уваги під час прийняття заяви позивача та розгляду його скарги. Таким чином, відповідачі не врахували під час прийняття повторного звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оновленої інформації по країні походження, яка підтверджує небезпеку, на яку позивач наражатись у випадку повернення до Ірану.

Враховуючи наведене, суд вважає за необхідне зобов`язати Головне Управління Державної міграційної служби України у Харківській області Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області повторно розглянути питання прийняття заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду в даній справі.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Розподіл судових витрат здійснити відповідно ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись ст. 242-246, 250, 255, 295, пп.15.5 п.15 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення - задовольнити частково.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 16.10.2019 р. №163-19.

Скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 13.06.2019 р. №264 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду в даній справі.

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Повний текст рішення підписано 15 січня 2020 року.

Суддя Мінаєва К.В.