У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
10 березня 2010 року місто Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області у складі: головуючого Буцяка З.І.
суддів Ковальчук Н.М., Мельника Ю.М.
з участю секретаря судового засідання Гуменної Л.В.,
сторін та їх представників
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду від 21 грудня 2009 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності на майно, набуте після фактичного припинення шлюбних відносин,
в с т а н о в и л а :
Рішенням Рівненського міського суду від 21 грудня 2009 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності на майно, набуте після фактичного припинення шлюбних відносин, задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на автомобіль TOYOTA CAMRY, 2001 року випуску, сірого кольору, д. н. НОМЕР_1, та на приміщення магазину для реалізації непродовольчої групи товарів (І поверх) на АДРЕСА_1 у м. Рівному площею 118, 5 кв. м.
В поданій на це рішення апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилалася на те, що при вирішенні спору місцевий суд не врахував положень раніше чинної ст. 44 КпШС України, відповідно до якої шлюб вважався припиненим лише з моменту реєстрації розлучення в органах запису актів громадянського стану. Тому незважаючи на існування рішення Рівненського міського суду від 16 квітня 1992 року про розірвання шлюбу, про яке вона дізналася на початку 2008 року, її з відповідачем шлюб, який був укладений 24 січня 1986 року, юридично припинився лише 5 лютого 2007 року, коли розлучення було зареєстровано в органах РАЦС. Насправді ж вона проживала разом із ОСОБА_2 однією сім’єю, вела спільне господарство, мала спільний бюджет і розвивала бізнес, спільно з ОСОБА_2 відпочивала, в т. ч. і за кордоном, ходила в гості та відзначала свята аж до березня 2008 року. Ці обставини підтверджені: її закордонним паспортом, де містяться відповідні закордонні візи, починаючи з 1993 року; спільними фотографіями сторін з 1992 по літо 2005 рр.; договором дарування 17 січня 2004 року її матір’ю ОСОБА_3 їй та ОСОБА_2 у рівних частках житлового АДРЕСА_2; активною участю самого ОСОБА_2 в травні 2006 року у похоронах її матері ОСОБА_3; її нотаріально посвідченими заявами від 7 вересня, 8, 29 жовтня і 3 грудня 2004 року та від 10 лютого 2005 року про давання нею згоди ОСОБА_2 як дружиною на укладення цивільно-правових угод стосовно спірного магазину та отримання кредиту у банку; документами за 2003 рік про відчуження спільної квартири АДРЕСА_3; показаннями допитаних у справі свідків з її боку, які підтвердили факт її з ОСОБА_2 проживання однією сім’єю з січня 1986 до березня 2008 року. Цим були підтверджені факти набуття сторонами спірного майна за спільні кошти подружжя в період шлюбу та повністю спростовані твердження ОСОБА_2 про те, що сторони з 2002 року нібито не спілкуються і не вітаються.
Проте суд першої інстанції подані нею докази до уваги не прийняв та необґрунтовано надав перевагу доказам з боку ОСОБА_2
Відмовляючи їй у задоволенні позову про поділ спільного сумісного майна подружжя та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на майно, набуте після фактичного припинення шлюбних відносин, місцевий суд вважав, що спірне майно було придбано ОСОБА_2 за його особисті кошти, які були позичені ним або отримані внаслідок підприємницької діяльності після фактичного припинення шлюбних відносин сторін. Проте такий висновок суду не відповідає матеріалам справи та суперечить вимогам закону (ст. ст. 57, 60 СК України, ст. 44 КпШС України). Докази ОСОБА_2 не можна визнати переконливими та достовірними.
Покликаючись на ці обставини, ОСОБА_1 просила апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити у справі нове рішення про задоволення її позову та про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з’явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову про поділ спільного сумісного майна подружжя та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на спірне майно, набуте після фактичного припинення шлюбних відносин, місцевий суд вважав, що спірне майно було придбано ОСОБА_2 за його особисті кошти, які були позичені ним та отримані внаслідок здійснюваної власної підприємницької діяльності після фактичного припинення шлюбних відносин із ОСОБА_1
Зокрема, суд виходив з того, що рішенням Рівненського міського суду від 16 квітня 1992 року про розірвання шлюбу було встановлено, що ОСОБА_1 вела незалежний від сім’ї спосіб життя, ігнорувала свої обов’язки по вихованню дитини. З 1992 по 2007 рр. сторони не вели спільного господарства, не набували спільного майна та не мали спільних інтересів, підтримували лише формальні відносини заради своєї дочки. Автомобіль у 2003 році та приміщення магазину у 2004 році ОСОБА_2 придбав за кошти, позичені разом із ОСОБА_4 в ОСОБА_5, та за доходи, отримані від своєї підприємницької діяльності, які були набуті ним після фактичного припинення шлюбних відносин із ОСОБА_1 Через це нотаріально посвідчені заяви від 7 вересня, 8, 29 жовтня і 3 грудня 2004 року, якими ОСОБА_1 давала свою згоду ОСОБА_2 на укладення цивільно-правових угод стосовно спірного магазину, місцевий суд визнав такими, що носили лише формальний характер.
Колегія суддів з такими висновками місцевого суду погоджується, оскільки вони відповідають матеріалам справи та ґрунтуються на законі.
Відповідно до правил ч. 2 ст. 28 КпШС України та ч. 6 ст. 57 СК України, якими ОСОБА_2 обґрунтовував свої зустрічні позовні вимоги про визнання права особистої приватної власності на спірне майно, суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Крім того, у п. 29 постанови № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що відповідно до положень статей 57, 61 СК, ст. 52 ЦК майно приватного підприємства чи фізичної особи-підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя.
Судом установлено, що сторони зареєстрували свій шлюб 24 січня 1986 року.
Їх спір стосується автомобіля TOYOTA CAMRY, 2001 року випуску, сірого кольору, д. н. НОМЕР_1, який був придбаний та зареєстрований ОСОБА_2 в листопаді 2003 року, та приміщення магазину для реалізації непродовольчої групи товарів (І поверх) на АДРЕСА_1 у м. Рівному площею 118, 5 кв. м., яке було придбане ОСОБА_2 у 2004 році. За взаємною згодою сторін вартість цього майна визначена ними відповідно у 60 тис. та 2 млн. 35 тис. 237,5 грн.
Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Рішенням Рівненського міського суду від 16 квітня 1992 року, яке набрало законної сили та залишається чинним до цього часу, встановлено, що з вини відповідачки сім’я сторін розпалася.
Відповідно до ст. 32 ЦПК України 1963 р. та ст. 61 чинного ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, в яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
За визнанням ОСОБА_1 про рішення Рівненського міського суду від 16 квітня 1992 року про розірвання шлюбу вона дізналася у 2007 році, проте у встановленому законом порядку його не оскаржила, тим самим погодившись з обставинами, які були встановлені цим рішенням.
Як ствердив ОСОБА_2 у судовому засіданні апеляційного суду (і цього не заперечила ОСОБА_1.), він, будучи фізичною особою-підприємцем з лютого 1995 року, щорічно отримував доходи близько 500 тис. грн. Крім того, 30 серпня 2004 року він разом із ОСОБА_4, позичив у ОСОБА_5 500 тис. доларів США. Приміщення магазину та автомобіль були придбані ним для здійснення своєї підприємницької діяльності та за рахунок доходів від власного підприємництва, а також за позичені кошти. ОСОБА_1, яка мала власний автомобіль, у придбаному ним магазині своєї підприємницької діяльності не здійснювала.
ОСОБА_1, яка з 1991 року теж зареєстрована як фізична особа-підприємець, в судовому засіданні апеляційного суду визнала, що доходів від здійснення власної підприємницької діяльності вона не мала.
З договору купівлі-продажу від 4 квітня 2008 року на а. с. 25-27 т. 1 вбачається, що ОСОБА_1 продала ОСОБА_2 Ѕ АДРЕСА_2 за 400 тис. доларів США. В апеляційному суді ОСОБА_1 підтвердила факт отримання зазначених коштів від ОСОБА_2 у повному обсязі.
Цим спростовуються її доводи в апеляційній скарзі про сумнівність позики ОСОБА_2 і ОСОБА_4 500 тис. доларів США у ОСОБА_5
Доказів про те, що спірні приміщення магазину, яке не відноситься до житлових, та автомобіль були придбані не за кошти ОСОБА_2 та не для його підприємницької діяльності, а за кошти інших осіб, для інших цілей і для інших осіб, в матеріалах справи немає.
Тому зважаючи на викладене, колегія суддів, оцінюючи наведені вище обставини в їх сукупності, вважає, що місцевий суд прийшов до цілком правильного висновку про те, що доводи ОСОБА_2 та показання свідків з його боку про фактичне припинення шлюбних відносин сторін та про набуття ним спірного майна для своєї підприємницької діяльності за власні кошти після припинення шлюбних відносин із ОСОБА_1 заслуговують на увагу.
Представлені ж ОСОБА_1 фотографії та показання свідків з її боку свідчать про збереження сторонами пристойності у публічних стосунках між собою, однак не є беззаперечними доказами, які б підтверджували існування між ними шлюбних відносин.
Встановлені вище факти спростовують доводи ОСОБА_2, що викладені нею у позовній заяві та поданій апеляційній скарзі.
У зв’язку з викладеним колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, повно і всебічно з’ясувавши дійсні обставини спору сторін та виконавши інші вимоги цивільного судочинства, вирішив дану справу згідно із законом.
Підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, апеляційний суд не вбачає.
Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 303, 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів
у х в а л и л а :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Рівненського міського суду від 21 грудня 2009 року залишити без зміни.
Ухвала Апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання нею законної сили.
Головуючий
Судді: