АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

 ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2007 року                                                                                                м. Одеса

Судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого судді - Журавльова О.Г.

суддів: Оверіної О.В., Мартинової К.П.,

при секретарі Яні І.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського районного суду м. Одеси від 03 листопада 2006 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання рішення неправомірним та зобов'язання надати статус біженця,

встановила:

В серпні 2006 року ОСОБА_1 звернулася до суду до Державного комітету України у справах національностей та міграції з позовом про визнання рішення неправомірним та зобов'язання, надати статус біженця, мотивує свої вимоги тим, що вона є громадянкою Ірану і у березні 2006 року звернулася до Управління у справах національностей та міграції Одеської державної Адміністрації з заявою про надання статусу біженця в Україні. Рішенням державного комітету України у справах національностей та міграції від 19.06.2006 року № 489 позивачці було відмовлено у наданні статусу біженця. Таке рішення є правовим актом індивідуальної дії. 18.07.2006 року було отримано повідомлення за №28 про відмову у наданні статусу біженця. Позивачці було відмовлено в наданні статусу біженця відповідно до абз. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців»: у зв'язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою побоювань переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належність до певної соціальної групи або політичних переконань. Рішення Держкомнацміграції позивач вважає неправомірним та необгрунтованим з наступних причин. Згідно ст. 1 Закону України «Про біженців», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань по причині належності до певної соціальної групи, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом в наслідок таких побоювань. Позивач як громадянка Ірану, не бажає користуватися захистом цієї країни внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, як одинока жінка без істотної підтримки чоловіка. В Ірані позивачка зазнавала переслідування, як особа, яка реалізувала своє право на свободу мислення та віросповідання. Зокрема позивачка переслідувалася, як особа, що бажає змінити свою релігію - мусульманство на християнство. Єдиними родичами є батько. Позивачка без чоловічої та сімейної підтримки не мала можливості працювати і самостійно існувати, оскільки це неприпустимо із звичаєвим правом.

Головуючий у першій інстанції Таварткіладзе О.М.                           Справа № 22а-326/2007

Доповідач Журавльов О. Г.                                                                   Категорія АП: 36

Залишившись самою і побоюючись за свою безпеку у зв'язку із ризиком переслідувань шляхом активних дій, позивачка була вимушена залишити територію Ірану. Враховуючи дискримінаційні заходи та суттєві обмеження прав та свобод жінок в Ірані, позивачка не мала можливості звертатися за захистом до влади та не могла безпечно знаходитися в жодному місці Ірану. Наявність ризику переслідувань, дискримінації та жорстокого відношення до жінок в Ірані, на сьогодні залишається, що підтверджується висновками міжнародних організацій -зокрема Управління Верховного комісара ООН у справах біженців та інших. Це підтверджує, що позивач має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками певної соціальної групи. Отже є всі передбачені Законом України умови для набуття статусу біженця та всі умови для визнання позивача біженцем, тому рішення відповідача є необгрунтованим.

Постановою Київського районного суду м. Одеси від 03 листопада 2006 року в позові ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання рішення неправомірним та зобов'язання надати статус біженця, відмовлено.

В апеляційної скарзі апелянт просить дану постанову суду скасувати, ухвалити нову, якою задовольнити вимоги позивача, вказуючи на те, що постанову винесено з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про біженців» біженцем є особа, яка не є громадянином України і в наслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань по причині належності до певної соціальної групи, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань.

Згідно ст. 71 КАС України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірністю свого рішення дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є громадянкою Ірану і проживала в цій країні. У листопаді 2005 року позивачка перетнула державний кордон України за студентською візою. У березні 2006 року позивачка звернулася до Управління у справах національностей та міграції Одеської державної адміністрації з заявою про надання статусу біженця в Україні. Рішенням державного комітету України у правах національностей та міграції від 19.06.2006 року № 489 позивачці було відмовлено у наданні статусу біженця (а.с.5).

Із додаткового протоколу Управління міграційній служби в Одеської області з громадянкою Ірану ОСОБА_1 від 25 квітня 2006 року вбачається, що Україну позивачка обрала для надання притулку біженця, з метою заробити гроші, а потім виїхати до США, так, як саме цю країну вона полюбила і бажає там проживати, в Іран повертатися не бажає оскільки не хоче там жити і це не зв'язано з погрозами (а.с.43).

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції що, Державним комітетом України у справах національностей та міграції прийнято обґрунтоване рішення, щодо відмови в наданні статусу біженця ОСОБА_1, оскільки позивачкою не надано жодного доказу її переслідування у країні походження, а всі доводи, викладені у адміністративному позові мають абстрактний характер. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків суду.

Оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому у відповідності зі ст. 200 КАС України, підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст. ст. 195,196,198 ч.іп.1, 200, ч.іп.1 205,206, 254 КАС України, колегія суддів,

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, відхилити.

Постанову Київського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2006 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання рішення неправомірним та зобов'язання надати статус біженця, залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом одного місяця безпосередньо до Вищого адміністративного Суду України .