Дата документу 30.07.2019 Справа № 320/6060/17

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 320/6060/17

Провадження №22-ц/807/2607/19

Головуючий в 1-й інстанції - Купавська Н.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2019 року місто Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідачаКухаря С. В.,

суддів:Крилової О.В., Полякова О.З.

секретарБабенко Т.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 травня 2019 року, постановлене в м. Мелітополь у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , що діє також в інтересах малолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , треті особи: приватний нотаріус Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Рій Катерина Юріївна, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Садовніченко Вікторія Миколаївна, орган опіки та піклування - виконавчий комітет Мелітопольської міської ради Запорізької області, про визнання права власності на квартиру, визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири та витребування квартири з чужого незаконного володіння, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 , що діє також в інтересах малолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , третя особа: орган опіки та піклування - виконавчий комітет Мелітопольської міської ради Запорізької області, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з уточненим позовом, в якому просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 15 грудня 2015 року, укладений між відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Садовніченко В.М., реєстр № 2055; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 18 грудня 2015 року, укладений між відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Рій К.Ю., реєстр №994; витребувати у відповідача ОСОБА_1 на його користь дану квартиру.

Відповідно до зустрічного позову ОСОБА_1 просила суд, скасувати посвідчений 25.02.2002 року приватним нотаріусом Чудською О.О. договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 .

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 травня 2019 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , що діє також в інтересах малолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , треті особи: приватний нотаріус Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Рій Катерина Юріївна, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Садовніченко Вікторія Миколаївна, орган опіки та піклування - виконавчий комітет Мелітопольської міської ради Запорізької області, про визнання права власності на квартиру, визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири та витребування квартири з чужого незаконного володіння задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 15 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Садовніченко Вікторією Миколаївною, реєстр № 2055.

Витребувано у ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , квартиру АДРЕСА_1 .

Іншу частина позовних вимог ОСОБА_2 залишена без задоволення.

В зустрічному позові ОСОБА_1 , що діє також в інтересах малолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , третя особа: орган опіки та піклування - виконавчий комітет Мелітопольської міської ради Запорізької області, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічний позов у повному обсязі.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що з моменту укладання договору купівлі-продажу 25 лютого 2002 року у спірній квартирі ні ОСОБА_2 ні його законний представник не проживали, не зверталися до комунальних установ з приводу переоформлення договорів, не сплачували комунальні послуги, після повноліття ОСОБА_2 не звертався з заявою про реєстрацію права власності на спірну квартиру. Зазначені факти,вказують на те, що ОСОБА_2 не приймав нерухоме майно у власність, а відповідно договір купівлі-продажу вказаної квартири ОСОБА_2 є недійсним. Крім того, скаржник вказує, що визнавши її добросовісним набувачем, у порушення вимог законодавства суд не вирішив питання щодо відшкодування понесених нею витрат на придбання майна.

Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та як наслідок винесено обґрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими. В зв`язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що 25 лютого 2002 року між ОСОБА_3 , яка діяла за себе та як законний представник ОСОБА_7 , а також на підставі доручення за ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 з одного боку та ОСОБА_11 , який діяв як законний представник за ОСОБА_2 , було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 продали ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 11 т.1).

На час укладання договору власниками квартири АДРЕСА_1 були ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 . Дана квартира належала їм в рівних частках на підставі свідоцтва про право власності на житло від 28 січня 2002 року. Під час укладання договору ОСОБА_3 діяла за дорученням, посвідченим нотаріально, та на підставі дозволу виконкому Мелітопольської міської ради про продаж частини квартири, яка належала неповнолітній ОСОБА_7 , квартира під забороною та арештом не перебувала (а.с.1-11 т.2).

15.12.2015 приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Садовніченко В.М. посвідчено договір купівлі-продажу між ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_4 , за яким ОСОБА_3 продала ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 (а.с.212-245 т.1).

18.12.2015 через 3 дні приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Рій К.Ю. було посвідчено договір купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_1 між ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_1 , де на даний час проживає ОСОБА_1 зі своїми дітьми (а.с.72-74,75-82 т.1).

Суд першої інстанції, розглянувши справу дійшов висновку, що внаслідок укладання договору купівлі-продажу від 25 лютого 2005 року до ОСОБА_2 перейшло право власності на спірну квартиру, а обставини, вказані ОСОБА_1 в зустрічній позовній заяві, не можуть бути підставою для визнання вищевказаного договору недійсним. При укладанні договору купівлі-продажу спірної квартири від 15.12.2015 року ОСОБА_3 не була власником квартири, а тому відповідно до ст. 203 ЦК України вказаний договір слід визнати недійсним. Вимога щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18.12.2015 року не підлягає задоволенню, оскільки це є наступний правочин щодо відчуження майна, який був вчинений після недійсного правочину. Щодо витребування у відповідача ОСОБА_1 спірної квартири, то дана вимога підлягає задоволенню, оскільки це передбачено частиною першою статті 388 ЦК, а саме: якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача у разі, якщо майно вибуло з володіння власника не з його волі іншим шляхом. Оскільки ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 , договір купівлі-продажу від 25.02.2002 недійсним не визнаний, визнавати позивача власником того ж самого майна в судовому порядку немає необхідності.

З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів апеляційного суду.

25 лютого 2002 року між ОСОБА_3 , яка діяла від свого імені та як законний представник ОСОБА_7 , а також на підставі доручення за ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 з одного боку та ОСОБА_11 , який діяв як законний представник за ОСОБА_2 , було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 продали ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .

Суд першої інстанції вірно дійшов висновку, що оскільки правовідносини з приводу укладання вказаного договору виникли між сторонами в період дії Цивільного Кодексу УРСР 1963 року, то враховуючи положення п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України 2003 року, на спірні правовідносини поширюється дія норм ЦК УРСР 1963 року, чинного на час укладення договору.

Згідно ст. 128 Цивільного кодексу України (в редакції 1963 року), що діяла на час виниклих між сторонами правовідносин, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речі набувачу.

Відповідно до вимог ст.224 ЦК України (в редакції 1963 року),за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Стаття 225 ЦК України (в редакції 1963 року) передбачала, щоправо продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

На час укладання договору власниками квартири АДРЕСА_1 були ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 . Дана квартира належала їм в рівних частках на підставі свідоцтва про право власності на житло від 28 січня 2002 року. Під час укладання договору ОСОБА_3 діяла за дорученням, посвідченим нотаріально, та на підставі дозволу виконкому Мелітопольської міської ради про продаж частини квартири, яка належала неповнолітній ОСОБА_7 , квартира під забороною та арештом не перебувала (а.с.1-11 т.2).

Сторони у справі ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 в судовому засіданні підтвердили факт укладання договору та передачі квартири позивачу, а тому внаслідок укладання договору купівлі-продажу від 25 лютого 2005 року до ОСОБА_2 перейшло право власності на спірну квартиру.

Доводи апеляційної скарги з приводу того, що договір купівлі-продажу від 25 лютого 2005 року не був зареєстрований у встановленому законом порядкув МБТІ, з моменту укладання договору купівлі-продажу у спірній квартирі ні ОСОБА_2 ні його законний представник не проживали, не зверталися до комунальних установ з приводу переоформлення договорів, не сплачували комунальні послуги не можуть бути прийняті до уваги, оскільки відповідно до норм законодавства, яке діяло на час укладання договору не передбачалася обов`язкова реєстрація права власності в реєструючому органі, в тому числі і на нерухоме майно. Обов`язковою підставою для набуття права власності була передача майна, що і було зроблено у даному випадку відповідачем по справі ОСОБА_3 Непроживання у спірній квартирі, непереоформлення договорів про надання комунальних послуг та несплата комунальних послуг є правом нового власника і не можуть вказувати на недійсність укладеного договору купівлі-продажу, враховуючи також те, що на момент придбання майна власник був неповнолітньою особою, і після придбання майна продовжував проживати з батьками однією сім`єю в помешканні батьків.

Згідно зі ст. 227 ЦК України в редакції 1963 року договір купівлі-продажу підлягав реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Відповідно до вимог ЦК України в редакції 1963 року моментом набуття права власності за договором, в тому числі і купівлі-продажу, не є саме державна реєстрація договору в бюро технічної інвентаризації права власності на нерухоме майно за покупцем.

Дані приписи закону встановлювали виключно обов`язок покупця зареєструвати договір в органі державної реєстрації, але не ототожнювали державну реєстрацію з моментом набуття права власності на нерухоме майно.

Недодержання позивачем ОСОБА_2 вимог ст. 227 ЦК України в редакції 1963 року, щодо реєстрація договору купівлі-продажу у встановленому порядку з часу його укладання, тобто з 2002 року, не є підставою визнання його недійсним відповідно до діючого на час його укладання законодавства.

15.12.2015 приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Садовніченко В.М. посвідчено договір купівлі-продажу між ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_4 , за яким ОСОБА_3 продала ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 (а.с.212-245 т.1).

Відповідно до ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Вимоги ст. 203 ЦК України передбачають, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Оскільки при укладанні договору купівлі-продажу від 15.12.2015 року ОСОБА_3 не була власником спірної квартири, відповідно до ст.203 ЦК України, суд першої інстанції обґрунтовано визнав його недійсним.

Вже через три дні після попередньої угоди 18.12.2015 приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Рій К.Ю. було посвідчено договір купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_1 між ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_1 , де на даний час проживає ОСОБА_1 зі своїми дітьми (а.с.72-74,75-82 т.1).

Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсним наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Оскільки судом визнано недійним договір купівлі-продажу від 15.12.2015 року, то наступний договір купівлі-продажу від 18.12.2015 року автоматично є недійним і визнання його таким, судовим рішенням не передбачено.

Відповідно до вимог ст. ст. 317, 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

За положеннями статей 330, 387, 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 грудня 2014 р. у справі № 5-140цс14).

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав його, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Оскільки добросовісне набуття у розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 травня 2019 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повна постанова складена 31 липня 2019 року.

Судді: С. В. Кухар

О. В. Крилова

О. З. Поляков