Справа №2-а-1483/10

П О С Т А Н О В А

                                                         Іменем України

12 лютого 2010 року                                                                                              м. Сімферополь

      Суддя Київського районного суду м. Сімферополя Автономної республіки Крим Михайлов В.Є., розглянувши у  порядку  письмового  провадження, справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Управління Пенсійного Фонду України у Київському районі               м. Сімферополя АР Крим про визнання дій протиправними та зобов’язання нараховувати щомісячну соціальну державну допомогу  та її стягнення,

В с т а н о в и в:

          ОСОБА_2 звернулася до суду з адміністративним позовом до Управління Пенсійного Фонду України у Київському районі м. Сімферополя АР Крим про визнання дій протиправними та зобов’язання нараховувати щомісячну соціальну державну допомогу та її стягнення за період з 01.01.2006 року по 31.08.2009 року у розмірі 5341 грн. 60 коп. Свої вимоги позивачка мотивує тим, що вона у відповідності до ст. 6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» є дитиною війни і має пільги, передбачені цим Законом, а саме: право на щомісячну соціальну допомогу у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком. Відповідач у порушення вимог даного Закону, ухиляється від нарахування та сплати даної допомоги. Крім цього, позивачка    просить суд поновити пропущений строк для звернення з даним позовом до суду, оскільки грошові суми пенсій, які не отримано з вини органів, які призначають та виплачують їх, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.

У судове засідання позивачка не з’явилася, про час та місце слухання справи повідомлена належним чином, у поданому позові просить розглянути справу за її відсутністю  на підставі наявних у справі матеріалів.

 Представник відповідача – Управління Пенсійного Фонду України у Київському районі м. Сімферополя АР Крим, діюча на підставі довіреності Маркова Є.С. у судове засідання не з’явилася. Надала заяву про розгляд справи у її відсутності, у якій також просить відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, а також при розгляді справи застосувати положення ст. 99 КАС України відносно пропуску строку для звернення до суду, як підставу для відмову у позові.

В  зв’язку з тим,  що  сторони  по  справі  надали  заяви про  розгляд  справи за їх відсутністю, дана справа згідно до положень ч.3 ст. 122 КАС України розглянута в  порядку  письмового  провадження.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази, суд вважає позовні  вимоги  такими, що підлягають частковому  задоволенню з  наступних  підстав.

01.01.06 р. набув законної сили ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» від 18.11.04 р., яким встановлений правовий статус дітей війни та встановлені гарантії їх соціального захисту. Згідно до ст.1 даного Закону,  до дітей війни відносяться громадяни України, яким на час закінчення другої світової війни (02.09.1945 р.) було менше 18 років.

Позивачка, ІНФОРМАЦІЯ_1 відноситься до категорії дітей війни, як це визначено у ст.1 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни», тому має право користуватись пільгами, передбаченими вказаним Законом.

Відповідно до ст.6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни», дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищується на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком.

Мінімальна пенсія за віком, згідно зі ст.28 ЗУ «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування», встановлена у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Пунктом 12 ст. 71 ЗУ «Про державний бюджет на 2006 рік»,  була зупинена дія ст.6 ЗУ «Про соціальний  захист прав дітей війни».

Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2007 р. за  № 6 рп/2007 визнано таким, що не відповідає Конституції України положення п.12 ст.71 ЗУ  «Про Державний бюджет України на 2006 рік», яким зупинена дія ст.6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни».

Рішенням Конституційного Суду України від 22.05.08 р. за № 10-рп2008 р.,  п.2 ст.41 розділу 2 ЗУ «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 107-УІ від 28.12.07 р., визнаний таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційними).

Відповідно до ч.2 ст.3 ЗУ «Про соціальний захист прав дітей війни», державні соціальні гарантії дітям війни, встановлені цим Законом, не можуть бути обмежені або скасовані іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 152 Конституції України передбачено, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Відповідно до ч.3 ст. 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, у тому числі і для сімей з дітьми.

Згідно правової позиції Конституційного Суду України, який неодноразово розглядав питання щодо конституційності положень законів України про Державний бюджет України на відповідні роки, якими обмежуються пільги, компенсації і гарантії, передбачені чинним законодавством для окремих категорій громадян - таке обмеження є неприпустимим. Право на соціальний захист громадян України встановлено ст. 46 Конституції України, згідно з якою пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.92 Конституції України, виключено законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, засади регулювання сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, охорони здоров'я.

Частиною 2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї і практику Європейського Суду як джерело права.

Відповідно до ст.1 Протоколу №1 до Конвенції, кожна фізична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Розглядаючи борги у сенсі поняття «власності», яке міститься у частині першій ст.1 Протоколу № 1 до Конвенції і не обмежено лише власністю на фізичні речі та не залежать від формальної класифікації у національному законодавстві, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права» і, таким чином, як власність.

Тому при розгляді справи «Кечко проти України» (заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства.

Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення).

У зв'язку з цим, Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів - Закону України, відповідно до якого встановлені соціальні виплати з бюджету і який є діючим, та Закону України «Про Державний бюджет» на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон.

Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 «Бурдов проти Росії»).

У Конституції України Україну проголошено демократичною, соціальною, правовою державою (ст.1), визнано, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина, її права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави (ст. 3), права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст.21).

Відповідно до ст. 22 ч.3,  64 Конституції України право громадян на соціальний захист, інші соціально-економічні права можуть бути обмежені, у тому числі зупиненням дії законів (їх окремих положень), лише в умовах воєнного або надзвичайного стану на певний строк.

Утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до ч.2 ст.6, ч.2 ст.19 та  ч.1 ст.68 Конституції України вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.

Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо.

Тобто чинне правове положення передбачає виплату підвищеної пенсії і якщо дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними.

Оскільки правові положення, які передбачають виплату дітям війни щомісячної соціальної грошової допомоги у розмірі 30% від мінімальної пенсії за віком є чинними, тобто не скасовані, не змінені, і позивачка є «дитиною війни», тому має право на її одержання, органи державної влади не можуть свідомо зменшувати ці виплати.

Однак, відповідно до ч.1 ст.11 КАСУ розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частини  1, 2 та 3 ст.71 КАСУ встановлюють, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, то вона повинна зазначити причини, через які ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє у реалізації цього обов’язку і витребує необхідні докази.

Статтею 58 Закону України «Про державний бюджет  на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» затверджено на 2008 рік прожитковий мінімум на одну особу, яка втратила працездатність, в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня – 470 грн.. з 1 квітня – 481 грн., з 1 липня – 482 грн., з 1 жовтня – 498 грн.

Статтею 54  Закону України «Про державний бюджет  на 2009 рік» установлено у 2009 році прожитковий мінімум на одну особу для тих, хто відноситься до основних соціальних  і  демографічних груп населення, у розмірах, що діяли у грудні 2008 року. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державний бюджет  на 2009 рік»  від 06.11.2009 року з 01.11.2009 року установлено прожитковий мінімум на одну особу, яка втратила працездатність, в розрахунку на місяць у розмірі 573 грн.    

Як вбачається із матеріалів справи, позивачка просить стягнути з Управління Пенсійного Фонду України у Київському районі м. Сімферополя АР Крим на її користь 5341 грн. 60 щомісячної соціальної державної допомоги за період з 01.01.06  по 31.08.2009 року.

Згідно наданого представником відповідача особового рахунку №118911, позивачці з 01.01.2008 року по 01.03.2008 року виплачується надбавка до пенсії у сумі 47 грн. щомісячно, з 01.04.2008 року по 30.06.2008 року – 48 грн. 10 коп. щомісячно, з 01.07.2008 року до 30.09.2008 року – 48 грн. 20 коп. щомісячно, з 01.10.2008 року і довічно – 49 грн. 80 коп. щомісячно.

Також встановлено, що позивачка звернулася до суду лише 20.01.2010 р. з вимогами про нарахування щомісячної соціальної допомоги за період з 01.01.2006 року по 31.08.2009 року поза межами річного строку, встановленого ст.99 КАС України та не надала до суду доказів про поважність причин пропуску строку звернення до адміністративного суду, тому суд позбавлений можливості визнати причину пропуску строку для звернення до суду поважною.

Що стосується вимог позивачки щодо визнання дій відповідача протиправними, то в даній частині позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки позивачкою не надано допустимих та належних доказів протиправності дій відповідача щодо несплати щомісячної соціальної допомоги  згідно до Закону України «Про соціальний захист  дітей війни».  

У решті частини позову суд вважає, що права позивачки потребують судового захисту шляхом зобов’язання відповідача нарахувати та виплатити щомісячну соціальну грошову допомогу у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком у порядку, встановленому ст.6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» з січня 2009 року по січень 2010 року, згідно наступного розрахунку:

з січня 2009 року по жовтень 2009 року 1494 грн.  (498 х 30%) х 10

з листопада 2009 по січень 2010 року 515 грн. 70 коп.   (573 х 30%) х 3

При цьому суд враховує виплачене позивачеві підвищення в сумі:

з січня 2009 по жовтень 2009 року – 49,80 грн. х 10 = 498 грн.

з листопада 2009 по січень 2010 року – 57,30 грн.  х 3 = 171,90 грн.

(1494 грн. + 515 грн. 70 коп. = 2009 грн. 70 коп. ) – (498 грн. + 171 грн. 90 коп. = 669 грн. 90 коп.) = 1339 грн. 80 коп.

При цьому суд вважає за можливе через положення ч. 2 ст. 11 КАС України та з урахуванням вимог п.1 ч.2 ст. 162 КАС України, вийти за межі заявлених позовних вимог для забезпечення повного захисту прав, свобод та інтересів позивачки та ухвалити рішення щодо покладення обов’язку на відповідача  нарахувати та виплатити позивачці недоплачену щомісячну державну допомогу в період з січня 2009 року по січень 2010 року (повний місяць, за який було проведено виплату допомоги, перед місяцем, в якому прийнято постанову).  

Згідно до ч.3 ст. 93 КАС України на користь позивачки з Державного бюджету України повинні бути стягнути судові витрати у розмірі пропорційному до задоволених вимог.

На підставі ст.ст. 22, 64 Конституції України, ч.2 та  6 ст. 3  Закону України «Про соціальний захист дітей війни», ст. 46 ЗУ «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування», керуючись             ст. 8-12, 93, 99, 100,  ч.3  ст. 122, 159, 160 КАС України, суд

П о с т а н о в и в   :

Позов ОСОБА_2 до Управління Пенсійного Фонду України у Київському районі м. Сімферополя АР Крим про визнання дій протиправними та зобов’язання нараховувати щомісячну соціальну державну допомогу  та її стягнення - задовольнити частково.

Зобов’язати Управління Пенсійного Фонду України у Київському районі м. Сімферополя АР Крим нарахувати та виплатити ОСОБА_2 недоплачену щомісячну соціальну грошову допомогу у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком у порядку, встановленому ст.6 ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» за період з січня 2009 року по січень 2010 року у розмірі 1339 (одну  тисячу триста тридцять дев’ять) грн. 80 копійок.  

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 1 (одну) грн. 70 коп. судового збору.      

Решту частину позовних вимог   залишити без задоволення.    

Постанова може бути оскаржена до Севастопольського апеляційного адміністративного суду через Київський районний суд м. Сімферополя АР Крим, шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції протягом  10 днів з дня її проголошення, а апеляційна скарга на постанову протягом 20 днів після подачі заяви про апеляційне оскарження постанови.

           Суддя