Справа № 2-18/09

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2009 року                                                           м.Сімферополь

Київський  районний суд м. Сімферополя Автономної Республіки Крим у складі :

головуючого, судді  Кагітіної І.В.,

при секретарі            Картавих А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні  цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Сімферопольська міська рада та Комітет по управлінню земельними ресурсами Сімферопольської міської ради,  про визнання права власності на частину домоволодіння, визнання договору дарування удаваним правочином, спонукання до безоплатної приватизації земельної ділянки під домоволодінням, відшкодування збитків та захист права власності у порядку статті 386  ЦК України,

встановив:

    ОСОБА_1 звернулась до суду з вищезазначеним позовом, який неодноразово уточнювався. Остаточно позивач просить: стягнути з відповідачів у порядку відшкодування матеріальної шкоди 10000 гривень, у тому числі з ОСОБА_3 67% від загальної суми шкоди, з ОСОБА_2 -  33% від загальної суми шкоди; стягнути з ОСОБА_2 у порядку відшкодування моральної шкоди 10000 гривень; визнати домоволодіння №3, розташоване у м. Сімферополь по вулиці Щаденко, спільною частковою власністю;  визнати договір дарування частки домоволодіння №3, розташованого у м. Сімферополі по вулиці Щаденко, укладений 27.12.2005 року (реєстр №5989) між ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, удаваним правочином, укладеним сторонами для приховання правочину купівлі-продажу з метою обійти переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності позивача; застосувати до взаємовідносин сторін правила, що регулюють правочин купівлі-продажу, який сторони насправді вчинили; визнати договір дарування 38\300 частки домоволодіння №3 за адресою: м. Сімферополі, вулиця Щаденко, на користь ОСОБА_4, вчинений ОСОБА_2 від свого імені та за дорученням від імені ОСОБА_3, недійсним, як вчинений у наслідок зловмисної домовленості представників сторін для приховання іншого правочину (удаваний правочин); визнати правочин, укладений 27.12.2005 року (реєстр №5989) між ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, недійсним, як такий, що порушує публічний порядок; визнати за позивачем переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності, розташованої у м. Сімферополь по вулиці Щаденко, домоволодіння №3; визнати право власності позивача на 38\100 частки домоволодіння №3 за адресою: м. Сімферополь, вулиця Щаденко, на підставі набувальної давності; визнати право власності позивача на земельну ділянку, на якій знаходиться садиба №3 за адресою:  м. Сімферополь, вулиця Щаденко, на підставі набувальної давності; стягнути судові витрати з урахуванням індексу інфляції.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачка та відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були співвласниками домоволодіння №3 по вулиці Щаденко у м. Сімферополі. З 1987 року позивачка спільно з чоловіком, а після його смерті одна, користувалась земельною ділянкою біля домоволодіння, а також часткою, що належала відповідачам. Регулярно виконувала роботи, пов’язані з утримання домоволодіння у цілому. У наслідок того, що частина домоволодіння відповідачів  у 1987 року дала осадку, позивачка самостійно за власні кошти, отримані в ощадному банку у розмірі 15000 гривень, набувала матеріали та здійснили роботи щодо зведення підпорної частини домоволодіння, що належала відповідачам, укріплення фундаменту та ремонту стін. У наслідок не проведення відповідачами заходів щодо утеплення віконних та дверних пройомів, позивачка для збереження тепла у своїй частці домоволодіння витрачала на опалення приміщення приблизно на 30% більше палива. Намір позивачки врегулювати питання участі відповідачів в утримання домоволодіння у добровільному порядку результатів не надав, з 1991 року зв'язок з ними було загублено. У 2005 році позивачка у письмовій формі зверталась до ОСОБА_2 з проханням компенсувати додаткові матеріальні витрати на утримання будинку для забезпечення проведення перевірки приміщення на предмет зараження ртуттю, на що відповіді не отримала. У 2005 році позивачка також в усній формі зверталась до відповідачки ОСОБА_2, яка у тому числі діяла в інтересах ОСОБА_3, про необхідність компенсувати її витрати на утримання земельної ділянки та збереження домоволодіння, як цільного майнового комплексу, яким вона відкрито користувалась та утримувала. Проте, ОСОБА_2 відмовилась від свого обов’язку, передбаченого ч. 4 ст. 319  ЦК України, повідомила про намір продати свою частку та здійснила психічний тиск на позивачку щодо її відмові від переважного права купівлі частки спільної часткової власності та необхідності продажу усього домоволодіння. Після цього  з’явились оголошення у газеті про продаж будинку, у частину домоволодіння відповідачів приходили сторонні люди з агентства по продажу нерухомості, покупці, надходила відповідна кореспонденція від ОСОБА_5 Для захисту від протиправних дій осіб ріелтерського агентства позивач неодноразово зверталась до органів міліції.  Для того, щоб обійти переважне право позивачки на купівлю частки у спільній частковій власності, відповідачами ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування від 27.12.2005 року. Між тим, сторони по договору не є родичами та усі дії відповідачів свідчили, що вони здійснювали пошук покупця та відповідно продали свою частку, що свідчить про недійсність правочину та його удаваний характер. Між тим, з 1987 року позивачка добросовісно, відкрито  та безперервно більш ніж 20 років володіла усією садибою, а тому відповідно до ст. ст. 344, 374  ЦК України, ст. ст. 119, 120 ЗК України, вона набула право власності на садибу у складі домоволодіння та земельної ділянки. Усі зазначені вище дії ОСОБА_2 та її представників завдали позивачці фізичну та моральну шкоду.

Ухвалою Київського районного суду м. Сімферополя від 14.10.2009 року частина позовних вимог ОСОБА_1 щодо встановлення законності прийняття спадщини відповідачами у відповідності до ст. 1270  ЦК України часток у спільній частковій власності - залишена без розгляду.

    У судовому засіданні представники позивача підтримали позов у повному обсязі з вищенаведених підстав, додатково зазначивши, що усі суми на відшкодування матеріальної та моральної шкоди відповідачі повинні нести солідарно. Представник ОСОБА_6 просив при вирішені питання по застосування правил набувальної давності врахувати судову практику про задоволення таких спорів. Усі відповідачі володіли та володіють правом власності на домоволодіння лише формально без дотримання положень, передбачених 319, 322, 325  ЦК  України.

    Відповідачі у судове засідання не з’явились, просили розглянути справи у їх відсутність. З пояснень ОСОБА_3, зазначених у протоколах судових засідань від  20.03.2009 року, 17.04.2009 року, та письмових заперечень відповідача ОСОБА_2 убачається, що вони не визнають позов у повному обсязі. Договір дарування було укладено з дотриманням усіх вимог законодавства. Будь-яких доказів про їх намір продати частку домоволодіння у матеріалах справи не міститься. Участь в утриманні домоволодіння приймали по мірі можливості з урахуванням проживання у Російській Федерації, стану здоров’я. Відповідачі протягом усього часу володіння приймали участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, обов’язкових платежів. На початку 1980 року відповідачем ОСОБА_2 та сусідкою по домоволодінню ОСОБА_7 було укладено домовленість про те, що вона під час відсутності господарів доглядала за часткою домоволодіння та земельною ділянкою. Ремонт домоволодіння, прибирання та благоустрій території  позивачка провела з власної ініціативи. Наявність моральної шкоди позивачем не доведено. Застосування ст. 344  ЦК України неможливо, оскільки позивачка домоволодінням не володіла, а тільки ремонтувала його та зберігала. Визнання права власності за набувальною давністю не може мати місто до 01.01.2011 року.

    Залучені до участі у справі треті особи Сімферопольська міська рада, Комітет по управлінню земельними ресурсами Сімферопольської міської ради у судове засідання не з’явились, повідомлені належним чином. Від представника Сімферопольської міської ради надійшов лист з проханням розглянути справу у їх відсутність та ухвалити рішення відповідно до діючого законодавства.  Комітет по управлінню земельними ресурсами Сімферопольської міської ради   будь-яких пояснень не надав.

Заслухавши представників позивача, дослідивши матеріали справи, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.

    Судом встановлено, що  ОСОБА_1 є власником 31\100, 31\100 часток житлового будинку №3 по вулиці Щаденко у м. Сімферополі на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 28.11.1995 року, реєстр №2-9985 та на підставі свідоцтва про право власності від 28.11.1995 року реєстр №2-998,  що підтверджено зазначеними правовстановлюючими документами.

    До укладення договору дарування від 27.12.2005 року 38\300 частки спірного домоволодіння належало ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину \2-2134\ від 21.10.2005 року та 76\300 частки  - ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину \р 2-2132\ від 21.10.2005 року, що підтверджено відповідним витягом з реєстру права власності на нерухоме майно від 26.12.2005 року.

    З належним чином завіреної копії договору дарування частки домоволодіння за реєстром №5989 від 27.12.2005 року убачається, що ОСОБА_2, яка діяла за себе та як представник ОСОБА_3 відповідно до довіреності, засвідченої 13.12.2005 року нотаріусом Магаданського міського нотаріального округу по реєстру №1428,  подарувала ОСОБА_4 76\300 частки та 38\300 частки домоволодіння з відповідною часткою надвірних прибудов, розташованого у місті Сімферополі, вулиця Щаденко, будинок №3.

    ОСОБА_4 на підставі договору дарування частки домоволодіння від 27.12.2005 року, реєстр №5989, зареєстрував право власності на 114\300 частки спірного домоволодіння, що  підтверджено інформацією КРП «СМ БРТІ» від 11.09.2009 року.

    За даними архіву Комітету по управлінню земельними ресурсами Сімферопольської міської ради рішення про передачу у власність земельної ділянки по вулиці Щаденко, 3 у м. Сімферополі не приймалось, що сторонами не оспорюється.

 Зі змісту положень ст. ст. 1, 3, 10, 11, 60 ЦПК України убачається, що суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог та на підставі доказів, наданих особами, які беруть участь у справі. Кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень; доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Захисту підлягають порушені, невизнані або оспорювані права та інтереси фізичних та юридичних осіб.

При вирішені спору в частині позовних вимог про визнання договору дарування частки домоволодіння від 27.12.2005 року (реєстр №5989) удаваним правочином, укладеним сторонами для приховання правочину купівлі-продажу з метою обійти переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності позивача; застосування до взаємовідносин сторін правил, що регулюють правочин купівлі-продажу, який сторони насправді вчинили та визнання за позивачем переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 235 ЦК України, на яку посилався позивач,  удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.  Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Матеріалами справи підтверджується, що договір дарування від 27.12.2005 року був укладений між ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а не з позивачем ОСОБА_1, яка просить визнати цей договір удаваним.

Для визнання правочину удаваним слід установити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.  

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених законом.

У порушення вимог зазначених вище норм матеріального та процесуального права, позивачем не надано до справи доказів того, що відповідач ОСОБА_4,  який був стороною договору дарування, діяв щодо приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу. Даних про те, що за майно ОСОБА_4 була сплачена, а ОСОБА_2 отримана певна грошова сума, що є суттєвою умовою договору купівлі-продажу, у матеріалах справи не міститься.

Крім того, надані позивачем докази у вигляді оголошення у газеті про продаж частки домоволодіння №3 по вулиці Щаденко, лист ОСОБА_5 від 07.11.2005 року на ім’я господаря будинку, також не є безспірними доказами вчинення ОСОБА_2 Т,І. та ОСОБА_4 договору купівлі-продажу, оскільки вони жодним разом не підтверджують домовленість відповідачів, спрямовану на укладення не договору дарування, а договору купівлі-продажу.

З огляду на викладене у сукупності, договір дарування не може бути визнаний удаваним з застосуванням наслідків договору купівлі-продажу та  визнання за позивачем переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності, розташованої у м. Сімферополь по вулиці Щаденко, домоволодіння №3.

 Щодо визнання договору дарування 38\300 часток домоволодіння на користь ОСОБА_4, вчинений ОСОБА_2 від свого імені та за дорученням від імені ОСОБА_3, недійсним, як вчинений у наслідок зловмисної домовленості представників сторін для приховання іншого правочину (удаваний правочин), то відповідно до ч. 1 ст. 232  ЦК України  правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Між тим, у матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_2, яка діяла в інтересах ОСОБА_3, при укладені договору дарування зловмисно домовилась з ОСОБА_4, діяла  у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку вона представляла.  Позивач не оспорює надану ОСОБА_3 довіреність, засвідчену 13.12.2005 року нотаріусом Магаданського міського нотаріального округу по реєстру №1428. З пояснень відповідача ОСОБА_3, наведених у протоколах судових засідань, також не встановлено, що ним оспорювалась довіреність або були-порушені його права з боку ОСОБА_2 при укладені договору дарування. Крім того, позовні вимоги в цій частині носять суперечливий характер, оскільки Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

 Не встановлено судом також підстав для визнання спірного договору дарування недійсним, як таким, що порушує публічний порядок, оскільки позивачем не доведено та не вказано у чому конкретно виразилась спрямованість оспорюваного правочину на порушення публічного порядкую у сенсі ст. 228  ЦК України.

Щодо визнання домоволодіння №3, розташованого у м. Сімферополі по вулиці Щаденко, спільною частковою власністю, то суд приймає до уваги, що відповідно даних Кримського республіканського підприємства «Сімферопольське міжміське бюро реєстрації та технічної інвентаризації» від 11.09.2009 року домоволодіння, на цей час, і так належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_4

Щодо відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 10000 гривень за проведені ремонтні роботи з утримання домоволодіння, то суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 358  ЦК України  право спільної власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Проте, у порушення зазначеного положення законодавства позивачем не надано будь-яких належних та допустимих доказів того, що між нею та відповідачами ОСОБА_3, ОСОБА_2 було досягнуто згоди у вигляді усної домовленості або правочину щодо проведення будівельних робіт з ремонту частки домоволодіння відповідачів. З огляду на те, що у матеріалах справи відсутні докази того, що перед початком проведення будь-яких робіт, у тому числі з укріплення бетоном фундаменту домоволодіння, ремонту відмостки та підпірних стін, позивач погоджувала свої дії з відповідачами, суд приходить до висновку, що нею проводились зазначені дії з власної ініціативи, що відповідно до цивільного законодавства не є обов’язком співвласника спільної часткової власності та відповідно, не може вважатись матеріальною шкодою, завданою відповідачами. З вимогами про спонукання співвласників до виконання вимог ст. 322  ЦК України щодо обов’язку утримувати майно, позивач не зверталась, у судовому порядку не захищала. Таким чином, позовні вимоги в частині відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 10000 гривень не підлягають задоволенню.

З огляду на те, що судом не встановлено порушення права позивачки з боку відповідачів, тобто неправомірність їх дій, підстав для стягнення моральної шкоди у порядку ст. ст. 1166, 1167  ЦК  України, судом не встановлено.

    При вирішені питання про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 про визнати за нею права власності на 38\100 частки домоволодіння №3 за адресою: м. Сімферополь, вулиця Щаденко, суд виходить з наступного.

    Відповідно до ч. 1 ст. 344  ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкритого, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає  державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

При цьому п. 8 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК України встановлено, що правила ст. 344  ЦК України про набувальну давність поширюється також на випадки, коли володіння майном почалось за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

Оскільки ЦК України набрав чинності з 01.01.2004 року, норми ст. 344  ЦК України  поширюються на правовідносини, що виникли з 01.01.2001 року, а отже визнавати право власності за набувальною давністю суд може не раніше 01.01.2011 року.

При вирішенні спору в частині вимог щодо набуття права власності на земельну ділянку, на якій знаходиться домоволодіння, на підставі набувальної давності, суд приймає до уваги, що ОСОБА_1 обґрунтувала свої доводи статтею 119 ЗК України,  відповідно до якої громадяни, які добросовісно,  відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянка можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.

Позовні вимоги ОСОБА_1  в цій частині підлягають залишенню без задоволення, у зв'язку з тим, що правила ст. 119 ЗК  поширюються на випадки,  коли користування землею почалося з 1 січня 2002 року - з часу набрання чинності Земельним кодексом України (п.1 розділу IX "Прикінцеві положення" ЗК України). На час звернення позивачки з позовом, строк набувальної давності ще не сплив виходячи з чого підстави для визнання за нею права власності на земельну ділянку відсутні.

    Щодо обгрнтування позову статтею 387  ЦК України про право власника витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа майно, то з огляду на те, що ОСОБА_1 ніколи не була власником 114\300 частки спірного домоволодіння, даних про те, що нерухомість вибула з її володіння, а ОСОБА_4 нею володіє незаконно немає, що у сукупності свідчить про неможливість захисту права позивачки шляхом пред’явлення віндикаційного позову.

          На підставі викладеного та керуючись статтями 228, 232, 235, 322, 344, 358, 387, 1166, 1168 ЦК України, пунктом 8 «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, статтею 119 ЗК України, пунктом 1 розділу IX "Прикінцеві положення" ЗК України, статтями 1, 3, 10, 11, 15, 60,   61, 209, 212-215, 218 Цивільного процесуального кодексу України, суд ,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача – Сімферопольська міська рада та Комітет по управлінню земельними ресурсами Сімферопольської міської ради – відмовити у повному обсязі.

Рішення може бути оскаржене в Апеляційний суд Автономної Республіки Крим  через Київський районний суд м. Сімферополя шляхом подання, протягом 10 днів з дня його оголошення, заяви про його апеляційне оскарження, та подання апеляційної скарги протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження рішення.

Суддя