АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Справа № 22-ц-1666-Ф/08     Головуючий суду першої інстанції     Кисельова О.М

Суддя-доповідач суду апеляційної інстанції     Ломанова Л.О.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2008 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду АР Крим у м.  Феодосії в складі:

головуючого - судді     Ломанової Л.О.,

суддів     Притуленко О.В.,

Соболюка М. М.

при секретарі     Арутюнян Т.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.  Феодосії цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5,  треті особи -Феодосійське міжміське бюро реєстрації та технічної інвентаризації,  Приморська селищна рада м.  Феодосії,  про визнання факту проживання однією сім'єю,  поділ майна та визнання права користування земельною ділянкою,  за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Феодосійського міського суду АР Крим від 5 лютого 2008 року,

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2007 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_5 про визнання факту проживання однією сім'єю; поділ майна,  що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя,  на підставі статей 69,  71-74 Сімейного кодексу України; визнання права власності на 1/2 частину самочинного будівництва на підставі статті 376 Цивільного кодексу України; визнання права користування Уі частиною земельної ділянки,  розташованої за адресою: АДРЕСА_1,  на підставі частини 4 статті 120 Земельного кодексу України.

Позовні вимоги мотивовані тим,  що сторони проживали однією сім'єю з 1993 року,  а зареєстрували шлюб лише 28 жовтня 2004 року. У 2006 році шлюб між сторонами був розірваний. Враховуючи,  що за час спільного з відповідачем проживання сторонами був самочинно побудований будинок,  ОСОБА_4 просила поділити його та визнати за нею право власності на його 1/2 частину. Також позивач просила визнати за нею право користування земельною ділянкою,  що була виділена ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування жилого будинку рішенням Приморської селищної ради від 19 листопада 1997 року. Крім того,  позивач просила суд стягнути на її користь судові витрати.

Рішенням Феодосійського міського суду АР Крим від 5 лютого 2008 року позов ОСОБА_4 про визнання факту проживання із ОСОБА_5. з 1993 року до 28 жовтня 2004 року однією сім'єю був задоволений,  в решті позову - відмовлено.

Не погодившись зі вказаним рішенням в частині відмови у позові,  представник ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу,  в якій просить рішення суду у зазначеній частині скасувати та ухвалити нове - про задоволення вимог ОСОБА_4 про поділ майна,  що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя,  визнання права власності на 1/2 частину самочинного будівництва,  визнання права користування 1/2 частиною земельної ділянки,  посилаючись на неповне з'ясування судом обставин,  що мають значення для справи та порушення норм матеріального права.

Згідно з вимогами частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог,  заявлених у суді першої інстанції.

Ухвалюючи рішення про відмову ОСОБА_4 у задоволенні її позовної вимоги про поділ нерухомого майна,  яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя,  шляхом визнання права власності на 1/2 частину самочинного будівництва на підставі статті 376 Цивільного кодексу України і статті 74 Сімейного кодексу України,  суд виходив з того,  що поділ спільного майна подружжя можливий за його наявності,  яка має бути підтверджена належними доказами.

З таким висновком погоджується колегія суддів.

Згідно з положенням частини 1 статті 74 Сімейного кодексу України майно,  набуте за час спільного проживання жінкою та чоловіком,  які проживають однією сім'єю,  належить їм на праві спільної сумісної власності,  якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те,  що визнання права спільної сумісної власності сторін на будинок можливе лише після визнання права власності на нього у встановленому законом порядку,  у тому числі на підставі статті 376 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 3 статті 376 Цивільного кодексу України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою,  яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці,  що не була їй відведена для цієї мети,  за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Колегія суддів відхиляє твердження апеляційної скарги щодо доведеності факту існування будинку на земельній ділянці,  розташованій за адресою: АДРЕСА_1,  показаннями свідків та визнаннями цього факту відповідачем,  оскільки ОСОБА_4 не було доведено зазначених у наведеній вище нормі закону обставин як підстави для визнання за позивачем права власності на частину самочинного будівництва - надання їй земельної ділянки у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно.

З матеріалів справи вбачається,  що земельна ділянка,  розташована за адресою: АДРЕСА_1,  була надана ОСОБА_5 рішенням сесії Приморської селищної ради (а.с.  5) в постійне користування для будівництва та обслуговування жилого будинку (а.с.  16).

Оскільки ОСОБА_5 із позовом про визнання права власності на нерухоме майно не звертався,  правильним є висновок суду про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_4 про визнання її права власності частину будинку на підставі частини 5 статті 376 Цивільного кодексу України,  відповідно до якої право власності на нерухоме майно,  самочинно збудоване на земельній ділянці,  може бути визнане судом на вимогу власника (користувача) цієї земельної ділянки.

Виходячи з наведеного,  колегія суддів також погоджується із висновком суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_4 про визнання за нею права користування 1/2 частиною спірної земельної ділянки на підставі частини 4 статті 120 Земельного кодексу України.

Наведеною нормою передбачено,  що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам

осіб у вартості будівлі та споруди,  якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Враховуючи,  що на земельній ділянці право власності на будівлю чи споруду до кількох осіб не переходило,  зазначені положення Земельного кодексу України застосуванню до спірних правовідносин не підлягають.

Відповідно до статті 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами.

Враховуючи,  що матеріали справи зазначеного документа не містять,  позов щодо поділу земельної ділянки,  виділеної ОСОБА_5,  був обґрунтовано відхилений судом.

Посилання апеляційної скарги не те,  що положення пункту 6 Розділу X Земельного кодексу України щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого,  організаційного та фінансового забезпечення визнано таким,  що не відповідає Конституції України (є неконституційним) згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 22.09.2005 року N 5-рп/2005,  не може бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду,  оскільки не свідчить про те,  що спірна земельна ділянка без оформлення її у власність є такою,  що може бути об'єктом права спільної сумісної власності сторін.

Враховуючи наведене,  колегія суддів приходить до висновку про відсутність у апеляційних скаргах та матеріалах справи підстав для скасування оскаржуваного рішення,  тому апеляційна скарга підлягає відхиленню,  а рішення Феодосійського міського суду АР Крим від 5 лютого 2008 року - залишенню без змін.

На підставі наведеного,  керуючись статтею 303,  пунктом 1 частини 1 статті 307,  частиною 1 статті 308,  пунктом 1 частини 1 статті 314 та статтею 315 Цивільного процесуального кодексу України,  колегія суддів судової палати у цивільних справах

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Феодосійського міського суду АР Крим від 5 лютого 2008 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може,  бути оскаржена до суду касаційної інстанції шляхом подання касаційної скарги протягом двох місяців з дня набрання законної сили.