УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
3 лютого 2010 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:
Головуючого, судді: Руснак А.П.
Суддів: Адаменко О.Г.
Павловської І.Г.
При секретарі: Приходько Г.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «Автомоторесурси», про визнання недійсними договору дарування ј частки квартири та договору купівлі-продажу автомобілю, за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Білогірського районного суду Автономної Республіки Крим від 30 вересня 2009 року,
ВСТАНОВИЛА:
ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа – ТОВ «Автомоторесурси», про визнання договору дарування ј частки квартири та договору купівлі-продажу автомобілю недійсними.
Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням Білогірського районного суду Автономної Республіки Крим від 12 січня 2006 року з ОСОБА_6 на його користь стягнуто на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП, 9835 грн. 21 коп. З метою уникнути відшкодування шкоди і не допустити стягнення з нього певної суми шляхом арешту і примусового продажу належного йому майна, відповідач 4 листопада 2005 року подарував своїй дочці ОСОБА_7 належну йому ј частку квартири АДРЕСА_1, а 22 листопада 2005 року продав ОСОБА_8 належний йому автомобіль ВАЗ 2101 державний НОМЕР_1, 1980 року випуску. Проте, ці угоди мають бути визнані недійсними, як такі, що укладені без мети створити правові наслідки, а лише з метою укриття майна від звернення на нього стягнення.
Рішенням Білогірського районного суду Автономної Республіки Крим від 30 вересня 2009 року визнано недійсним договір дарування ј частки квартири АДРЕСА_1 АР Крим, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 4 листопада 2005 року. В іншій частині позову відмовлено.
Не погодившись з даним рішенням в частині задоволення позовних вимог, ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Зокрема, відповідач зазначає, що з рішення суду не вбачається в чому полягають і чим підтверджуються порушення ним пункту 5 ст. 203 Цивільного кодексу України, а також в чому була обмежена свобода і внутрішня воля учасників угоди, яка визнана недійсною, а також у чому виражений злий намір її учасників.
Суд не зазначив чим дана угода порушує права позивача, неправильно та неповно дав правову оцінку доказам і обставинам, які мають суттєве значення для справи і прийняв незаконне і необґрунтоване рішення.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача ОСОБА_6 і його представника, дослідивши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є необґрунтованою і не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу автомобіля ВАЗ 2101, укладеного 22 листопада 2005 року між продавцем ОСОБА_6 та покупцем ОСОБА_8, суд виходив з того, що він був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, тобто набуття покупцем права володіння, користування і розпорядження предметом договору.
В цій частині рішення не оскаржується, а тому, відповідно вимог частини 1 ст. 303 Цивільного процесуального кодексу України, апеляційним судом не перевіряється.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування ј частки АДРЕСА_1 укладеного 4 листопада 2005 року між дарувальником ОСОБА_6 та обдарованою ОСОБА_7, суд виходив з того, що цей договір є фіктивним, оскільки був укладений ОСОБА_6 з метою ухилення від стягнення з нього за рахунок цього майна грошової суми на відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП ОСОБА_5, і не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.
З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів, оскільки вони відповідають обставинам справи і вимогам закону.
З матеріалів справи вбачається, що 30 квітня 2005 року з вини ОСОБА_9 сталася дорожньо-транспортна пригода, внаслідок якої було завдано матеріальну шкоду ОСОБА_5
Рішенням Білогірського районного суду Автономної Республіки Крим від 12 січня 2006 року з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 стягнуто на відшкодування матеріальної та моральної шкоди 9835 грн. 21 коп. (а.с.7).
Дане рішення суду набрало законної сили і було звернено до примусового виконання органами Державної виконавчої служби.
Згідно з частиною 6 ст. 30 Закону України «Про виконавче провадження», якщо боржник у встановлений строк добровільно не виконав рішення, державний виконавець невідкладно розпочинає його примусове виконання.
Відповідно до вимог ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті (опису), вилученні та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами в першу чергу звертається на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів. У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно з законом не може бути накладено стягнення.
Статтею 67 вказаного Закону передбачено, що при відсутності у боржника коштів на рахунках у фінансових установах, відсутності чи недостатності майна боржника для повного покриття належних до стягнення сумм, стягнення звертається на заробітну плату (заробіток), пенсію, стипендію та інші доходи боржника.
Добровільно ОСОБА_7 стягнуту рішенням суду грошову суму ОСОБА_5 не сплатив, за рахунок наявних у нього коштів погасив лише 589 грн. (а.с. 62), а майна, на яке може бути звернено стягнення, на час виконання рішення суду вже не мав, оскільки відчужив його після скоєння ДТП.
У зв’язку з цим стягнення було звернено на доходи боржника. За рахунок таких доходів з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 за період з вересня 2006 року по червень 2009 року було стягнуто 6245 грн. 38 коп. Станом на 22 червня 2009 року борг складав 3589 грн. 83 коп. і до теперішнього часу в повному обсязі не погашений (а.с. 170).
До моменту завдання шкоди ОСОБА_5 ОСОБА_6 був зареєстрований і проживав в АДРЕСА_1 ј частка якої належала йому на праві спільної часткової власності з іншими членами сім’ї – дружиною, дочкою та сином.
4 листопада 2005 року ОСОБА_6 подарував належну йому на праві спільної часткової власності 1/4 частку вказаної квартири своїй дочці ОСОБА_7 за договором, посвідченим приватним нотаріусом Білогірського районного нотаріального округу ОСОБА_10, який зареєстровано в реєстрі за № 1763 (а.с. 46).
Відповідно до вимог ст. 717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно з частиною 1 ст. 722 Цивільного кодексу України право власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття.
Проте, як встановлено судом, після укладення договору відчуження належної йому частки квартири ОСОБА_6 продовжував проживати в цій квартирі, не зважаючи навіть на те, що 27 грудня 2005 року було розірвано шлюб між ним і його дружиною ОСОБА_11, яка також проживає в цій квартирі (а.с. 194-196).
Протягом всього часу проживання ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 (як до, так і після відчуження своєї частки) оплату за квартиру здійснювала його дружина – ОСОБА_11 (а.с. 168).
Вказані обставини, на думку колегії, підтверджують доводи позивача про те, що фактичні зміни щодо власника спірної частки квартири після укладення договору дарування між ОСОБА_6 і ОСОБА_7 не настали, оскільки подароване відповідачем дочці майно, як і раніше, залишилося у володінні та користуванні дарувальника.
Це, в свою чергу, свідчить про відсутність у сторін наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим договором, тобто його фіктивність.
Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною 5 ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі ст. 234 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, є фіктивним і визнається судом недійсним.
Фіктивність договору дарування, укладеного між ОСОБА_6 і ОСОБА_7, не тільки суперечить вимогам закону, а й порушує право ОСОБА_5 на виконання рішення суду про стягнення з ОСОБА_6 на його користь грошової суми за рахунок належного боржнику майна.
За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним на підставі ст. 215, частини 5 ст. 203 і ст. 234 Цивільного кодексу України.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду і не дають підстав для скасування рішення.
Та обставина, що ОСОБА_6 у грудні 2008 року змінив місце реєстрації, не свідчить про намір сторін договору дарування, укладеного в листопаді 2005 року, створити правові наслідки, обумовлені цим договором, оскільки на той час відповідач іншого житла не мав і нікуди з відчуженої ним частки квартири вибувати не збирався.
З огляду на зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому, відповідно до вимог частини 1 ст. 308 Цивільного процесуального кодексу України, відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313, 314, 315, 317 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.
Рішення Білогірського районного суду Автономної Республіки Крим від 30 вересня 2009 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання нею законної сили.
Судді: Руснак А.П. Адаменко О.Г. Павловська І.Г.