Справа № 2- 147
2010 року
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 січня 2010 року с. Покотилівка
Харківський районний суд Харківської області в складі:
головуючого судді Назаренко О.В.,
за участі секретаря Шевчук А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, 3-ті особи комунальне підприємство «Харківське районне бюро технічної інвентаризації», 1-ша Державна нотаріальна контора Харківського району Харківської області про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності щодо 34/100 частин домоволодіння,
ВСТАНОВИВ:
20.06.2007 року до суду подано позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, 3-ті особи Перша державна нотаріальна контора Харківського району Харківської області, комунальне підприємство «Харківське районне бюро технічної інвентаризації». Позовні вимоги уточнені 1.09.2009 року. В своїх остаточних позовних вимогах позивач просить суд визнати договір дарування 34/100 частини будинку, що розташований в АДРЕСА_1, укладений 22 квітня 1997 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений Першою державною нотаріальною конторою Харківського району Харківської області реєстровий № 3-1485, недійсним, а також просить визнати за позивачем право власності на 39/100 частин будинку, розташованого в АДРЕСА_1 замість належних їй 34/100 частин будинку.
В судовому засіданні позивач повністю підтримала позовні вимоги і пояснила суду, що в 1997 року відповідач скористалася хворобою позивача, викликала нотаріуса, який не пояснила суті документів, що підписує позивач. При цьому позивач стверджує, що не мала наміру передавати відповідачу право власності на будинок, а раніше писала заповіти і вважала, що право власності перейде до відповідача тільки після смерті позивача. Про ту обставину, що у 1997 році позивач подарували свою частину будинку відповідачу, позивач дізналася тільки у 2007 року при ознайомленні із матеріалами іншої цивільної справи і негайно звернулася до суду із позовом про визнання недійсним договору дарування, оскільки відповідач погрожувала висилити позивача. Вимогу про визнання права власності на більшу частину, ніж була визначена договором, позивач в своєму позові пояснює наявністю рішення апеляційного суду Харківської області, яким перерозподілені частки в спірному будинку між співвласниками.
Відповідач в судовому засіданні позов не визнала і пояснила, що позивач свідомо подарувала їх частину будинку, на протязі тривалого часту між сторонами були гарні стосунки і стверджувала, що позивач неправдиво стверджує, що не знала суті договору, що підписує. Представник відповідача в судовому засіданні також просив відмовити в задоволенні позову посилаючись на недоведеність позовних вимог.
Першою державною нотаріальною конторою і комунальним підприємством «Харківське районне бюро технічної інвентаризації» подані суду заяви про розгляд справи за відсутності представників 3-х осіб, тому суд розглянув справу за відсутності представників 3-х осіб, проти чого не заперечували учасники судового розгляду.
Вислухавши в судовому засіданні пояснення сторін, показання свідка і дослідивши надані суду докази, судом встановлено наступне.
Відповідно до довідки комунального підприємства Харківське районне бюро технічної інвентаризації № 237 від 8.06.2007 року на зазначену дату житловий будинок, що розташований в АДРЕСА_1 був зареєстрований в 66/100 частині в рівних частках за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 згідно свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Першою державною нотаріальною конторою Харківського району Харківської області 22.11.1997 року № 3-2472, а в 34/100 частині за ОСОБА_2 згідно договору дарування, посвідченого Першою державною нотаріальною конторою Харківського району Харківської області 22.04.1997 року реєстровий № 3-1485, що підтверджено довідкою КП «ХРБТІ».
Відповідно до рішення судової колегії судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Харківської області від 26 березня 2009 року по цивільній справі № 2-1489/2009 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 частка, що належить ОСОБА_2 виділена із зміною часток співвласників. Зазначеним рішенням визначено, що частка ОСОБА_2 становить 39/100 замість 34/100 частин будинку, а частка ОСОБА_4 та ОСОБА_5 становить 61/100 частину замість 66/100 частин (а.с. 5).
Позивач набула права власності на 34/100 частини будинку, що розташований в АДРЕСА_1 відповідно до рішення Харківського районного суду Харківської області від 26.11.1996 року в порядку перерозподілу часток співвласників будинку, що підтверджено копією рішення суду (а.с. 6-7).
Договір дарування, що оспорює позивач, укладений 22 квітня 1997 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений Першою державною нотаріальною конторою Харківського району Харківської області реєстровий № 3-1485, що підтверджено копією договору дарування (а.с. 11).
На час укладення договору дарування діяли норми ЦК України в ред. 1963 року. Оскільки позивач в своєму позові стверджує, що при підписанні договору вона мала на увазі не договір дарування, а договір довічного утримання, то при вирішення питання щодо недійсності договору, що оспорюється, суд повинен керуватися ст. 58 ч. 2 ЦК України, відповідно до якої, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі. Зазначена норма закону передбачає, що необхідно надати суду докази того, що обидві сторони мали на увазі одну угоду, але уклали формально іншу угоди для приховування дійсних намірів. Але таких доказів суду не надано.
З пояснень позивача і тексту позову суд встановив, що позивач в якості підстави для визнання угоди недійсною посилається фактично не на удаваність укладеної угоди, а на допущену позивачем помилку щодо умов і характеру укладеного договору дарування, стверджуючи, що не розуміла суті договору, вважала, що майно перейде у власність тільки після смерті позивача і думала, що уклала договір довічного утримання. Крім того, в письмових поясненнях позивач посилалась на те, що відповідач застосувала оману, фактично примусивши підписати договір, скориставшись хворобливим станом і без попередження запросивши нотаріуса. При таких обставинах слід керуватися нормами ст. 56 ЦК України в ред. 1963 року, відповідно до якої встановлено, що угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки, а також нормою ст. 57 ЦК України в ред. 1963 року, якою встановлено, що угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України позивач зобов’язаний довести доказами ті обставини, на які посилається в обґрунтування позовних вимог.
Суд вважає, що позивач не надала суду доказів на підтвердження тієї обставини, що при укладенні договору дарування позивач діяла під впливом помилки, або омани чи примусу, а докази, що містяться в матеріалах справи і показання допитаного свідка спростовують пояснення позивача.
Так, відповідно до тексту позовної заяви, рішень Харківського районного суду Харківської області від 26.11.1996 року (а.с. 6-7), від 1.11.2004 року (а.с. 45-46), від 27 березня 2007 року (а.с. 40-41), ухвал судової колегії судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області від 2 березня 2005 року і 26 березня 2009 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 судом встановлено, що ОСОБА_4 і ОСОБА_5 є родичами позивача, а саме племінницями. Спір між племінницями позивача і відповідачем щодо виділу частки ОСОБА_6 триває з жовтня 2003 року. За таких обставин, суд вважає, що пояснення позивача про необізнаність наявності договору дарування до 2007 року є сумнівним, оскільки родичі не могли не повідомити позивача про те, що вона не є власником частини будинку протягом такого тривалого періоду часу як 10 років. Також суд вважає, що позивач мала можливість оскаржити рішення Харківського районного суду про виділ частки відповідача, але не скористалась цим і частка будинку, що належить відповідачу на теперішній час виділена відповідачу рішенням суду, що набрало законної сили що відповідно до ст. 61 ЦПК України унеможливлює оспорювання обставин, встановлених цим рішення щодо кола власників будинку.
Наявність заповітів від 31 березня 1995 року, посвідченого секретарем південної міської ради Харківського району Харківської області реєстровий № 45, і від 27 лютого 1996 року, посвідчений Першою державною нотаріальною конторою Харківського району Харківської області реєстровий № 3-816 свідчить про те, що позивач самостійно вживала заходів для позбавлення родичів права спадкування на користь відповідача (а.с. 9,10).
Копією матеріалів, наданих Першою державною нотаріальною конторою Харківського району Харківської області підтверджується, що позивач власноруч підписувала заяву до нотаріальної контори про не перебування у зареєстрованому шлюбі, що свідчить про наявність у позивача свідомого наміру на відчуження майна, а наявність у договорі перед підписом позивача такого тексту як «Даритель», під чим підписалась позивача однозначно підтверджує обізнаність позивача щодо характеру договору, що підтверджено матеріалами держнотконтори (а.с. 135-142). Крім того, позивач стверджує, що не мала наміру взагалі передавати у власність відповідачу свого майна при житті, але це спростовується відомостями, що надані бюро технічної інвентаризації. Так в матеріалах інвентаризаційної справи є заказ № 17245 від 10.01.1997 року на отримання довідки-характеристики для відчуження частини свого будинку, підписаний власноруч позивачем, що свідчить про дійсні наміри позивач на відчуження майна і спростовує пояснення позивача щодо раптовості укладення договору дарування (а.с. 155).
Оцінюючи показання свідків, суд приходить до висновку про те, що між сторонами дійсно існували дружні стосунки з 1995 року і відповідач надавала допомогу позивачу, але характер, розмір, періодичність такої допомоги встановити не можливо, як і не можливо встановити, що така допомога надавалась за домовленістю між сторонами про надання такої допомоги на якихось умовах. Тому суд вважає, що доказів наявності між сторонами домовленості про довічне утримання суду не надано, а показанням свідка ОСОБА_7 доведено, що позивач публічно заявила про те, що подарувала свою частину будинку відповідачу і такі показання свідка не спростовані ні позивачем, ні показаннями інших свідків.
Виписка із історії хвороби від 27.03.1997 року підтверджує хворобу позивача в період з 16.01.1997 року по 27.03.1007 року і наявність у позивача перелому, однак така виписка не свідчить сама по собі про відсутність у позивача при укладенні договору можливості правильно усвідомлювати свої дії і керувати ними, або що позивач уклала договір під примусом чи збігом тяжких обставин, бо звернення позивача до КП «ХРБТІ» за довідкою-характеристикою для відчуження частини будинку, вчинене до хвороби, свідчить про виникнення у позивача наміру відчуження майна до хвороби, а значить сама хвороба не могла стати приводом для укладення договору дарування під впливом помилки, омани, примусу, або збігу тяжких обставин.
Таким чином, суд вважає, що позивачем не надано доказів наявності між сторонами домовленості про довічне утримання на конкретних умовах, не надано суду доказів укладення договору дарування під впливом помилки, омани, примусу, або збігу тяжких обставин, тому суд відмовляє позивачу в задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування.
Позовна вимоги про визнання права власності за позивачем на частину будинку, що розташований в АДРЕСА_1 не підлягає задоволенню, оскільки частка відповідача ОСОБА_2 виділена в натурі відповідачу рішенням суду, що набрало законної сили, підстави набуття позивачем права власності на спірну частку будинку не встановлені, підстави приведення сторін у первісний стан відсутні.
Відповідно до ст. 88 ЦПК України судові витрати, понесені ОСОБА_1 необхідно віднести за її рахунок.
Керуючись ст. ст. 10,11,60,61,88,212-215 ЦПК України, ст. ст. 56,57, 60 ЦК України 1963 року, суд
ВИРІШИВ:
ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог - повністю відмовити за недоведеністю позовних вимог.
Судові витрати, понесені ОСОБА_1 віднести за її рахунок.
На рішення суду може бути подано заяву про апеляційне оскарження протягом десяти днів з дня проголошення рішення суду а також, апеляційну скаргу на протязі двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження в апеляційний суд Харківської області через Харківський районний суд Харківської області.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не буде подано.
Якщо було подано таку заяву, але апеляційна скарга не була надана в строк, встановлений ст. 294 ЦПК України, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Головуючий суддя: Назаренко О.В.