ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ___________________________________________________________________________________________ |
П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ |
"06" червня 2006 р. | Справа № 16/383-05-8898 |
Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Мишкіної М.А.
суддів Сидоренко М.В.,
Таценко Н.Б.
при секретарі судового засідання Кійко О.В.
за участю представників сторін:
від позивача: Сібарова С. М.–по дорвіреності
від Підприємства „Санаторій Фонтан”: Федорченко А. М. –по довіреності
від ЗАТ „Український мобільний зв’язок”: Ярош І. І. –по довіреності
від третьої особи: не з’явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Комунального підприємства „Міжнародний аеропорт Одеса” та Одеської міської ради
на рішення господарського суду Одеської області від 06.02.2006 р.
по справі № 16/383-05-8898
за позовом: Комунального підприємства „Міжнародний аеропорт Одеса”
до Підприємства „Санаторій Фонтан” Вільної профспілки солідарних трудівників Верховної ради України;
Закритого акціонерного товариства „Український мобільний зв’язок”
про визнання недійсним договору оренди та зобов’язання звільнити орендоване приміщення,
та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору - Одеської міської ради
до Підприємства „Санаторій Фонтан” Вільної профспілки солідарних трудівників Верховної ради України;
Закритого акціонерного товариства „Український мобільний зв’язок”
про визнання недійсним договору оренди та зобов’язання звільнити орендоване приміщення
Сторони належним чином повідомлені про час і місце засідання суду.
У судовому засіданні 16.05.2006 р. згідно ст. 77 ГПК України оголошувалась перерва до 06.06.2006 р.
У судовому засіданні 06.06.06 р. згідно положень ст. 85 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частини постанови.
ВСТАНОВИВ:
У жовтні 2005 р. Комунальне підприємство „Міжнародний аеропорт Одеса” звернулось до господарського суду Одеської області з позовом про визнання недійсним договору оренди від 11.04.2005 р., укладеного між Підприємством і ЗАТ „Український мобільний зв’язок”, посилаючись на невідповідність договору вимогам чинного на момент його укладення законодавства, а саме ст. 761 ЦК України.
Також позивач на підставі ч. 2 ст. 48 ЗУ „Про власність” просить усунути перешкоди у користуванні його власністю –приміщенням по Фонтанській дорозі, 58 у м. Одеса площею 42 кв.м, шляхом зобов’язання ЗАТ „УМЗ” звільнити займане приміщення.
В процесі розгляду порушеної за цим позовом господарської справи (у грудні 2005 р.) Одеська міська рада звернулась до суду з позовом як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вимагаючи визнати недійсним договір оренди та зобов’язати ЗАТ „УМЗ” звільнити займане приміщення на підставі ст. 60 ЗУ „Про місцеве самоврядування”, ст. ст. 4, 55 ЗУ „Про власність”, ст. 761 ЦК України, ч. 1 ст. 215 ЦК України.
Як позивач, так і третя особа зазначали, що спірне майно неправомірно передане Підприємством „Санаторій „Фонтан” в оренду ЗАТ „УМЗ”, оскільки Санаторій не є ані власником, ані законним володільцем цього майна; в той же час, позивач і третя особа позбавлені права користуватися належним їм на праві власності (Одеська міська рада) та на праві повного господарського відання (КП „Міжнародний аеропорт Одеса”) майном за його призначенням.
Ухвалою суду від 22.12.2005 р. позовну заяву Одеської міської ради прийнято до сумісного розгляду з позовом КП„Міжнародний аеропорт Одеса” та допущено Раду до участі у справі в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, з одночасною заміною процесуального статусу останньої з третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача (згідно ухвали суду від 28.11.2005 р.) на третю особу з самостійними вимогами.
Рішенням суду від 06.02.06., підписаним 06.03.2006 р. (суддя –Желєзна С.П.) в позові КП „Міжнародний аеропорт Одеса” та в позові Одеській міській раді відмовлено.
Рішення вмотивоване наступним: в матеріалах справи відсутні докази проведення повної інвентаризації майна Аеропорту станом на 01.10.1999 р. разом з міськими службами, тому чіткий перелік об’єктів, що були дійсно передані до комунальної власності територіальної громади м. Одеси, неможливо встановити;матеріалами справи підтверджується факт спорудження у 1988 р. павільйону для продажу квитків, але у суду є сумніви стосовно тотожності об’єкту, що знаходиться на балансі позивача, та об’єкту оренди за оспореним договором, тобто непідтвердженою є передача в оренду Санаторієм „Фонтан” приміщення саме каси з продажу авіаквитків, що знаходиться на балансі позивача; у Одеської міської ради відсутні передбачені законодавством правовстановлювальні документи на спірне приміщення площею 42 кв. м і реєстрація права власності на цей об’єкт; акт приймання-передачі майна на віднесений законодавством до переліку правовстановлювальних документів.
Навівши ці доводи, місцевий господарський суд зробив висновок, що за відсутності підтверджуючих право власності документів Одеська міська рада безпідставно та неправомірно обгрунтовує позовні вимоги положеннями законодавства щодо захисту права власності, а будь-яких інших доводів нею не висувається.
Суд першої інстанції також зазначив, що право на пред’явлення позову про визнання недійсним договору оренди та зобов’язання звільнити приміщення має особа, яка доведе суду факт порушення саме її прав при укладенні спірної угоди, тобто оспорювати договір оренди з підстав, вказаних у позовній заяві, може лише власник майна; Одеською міською радою не доведено факт порушення саме її прав при укладенні спірної угоди.
Доводи КП „Міжнародний аеропорт Одеса”, покладені в обгрунтування його позову, суд залишив поза межами правової оцінки, зазначивши, що вони засновані на позиції щодо належності спірного майна на праві власності Одеській міській раді, а факт знаходження майна на балансі підприємства не є підтвердженням його права власності.
Не погоджуючись з судовим рішенням КП „Міжнародний аеропорт Одеса” та Одеська міська рада оскаржили його в апеляційному порядку, подавши апеляційні скарги.
В апеляційній скарзі КП „Міжнародний аеропорт Одеса” просить скасувати рішення від 06.02.2006 р. по справі та задовольнити його позовні вимоги, оскільки суд неповно з’ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми процесуального права; зробив висновки, які не відповідають обставинам справи, а саме:
- суд не перевірив законність оспореної угоди, яка порушує ст. 761 ЦК України;
- судом не витребувані від Санаторію правовстановлювальні документи на спірний об’єкт;
- факт передачі в оренду приміщення площею саме 42 кв. м не є встановленою обставиною і не може враховуватись при прийнятті рішення;
- матеріалами справи підтверджується передача державного майна у комунальну власність, закріплення цього майна за позивачем і право комунальної власності на спірне майно, відсутність свідоцтва про право власності обумовлена ускладненістю оформлення документів.
В апеляційній скарзі Одеська міська рада вказує на порушення судом норм матеріального і процесуального права, постановлення рішення при неповному з’ясуванні обставин, які мають значення для справи, та з невідповідністю висновків суду обставинам справи, у зв’язку з чим просить скасувати рішення місцевого господарського суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову Одеської міської ради.
Зокрема, скаржник зазначає наступне: матеріалами справи підтверджується, що Одеська міська рада є власником приміщення кас; рішення Одеської міської ради №140-ХХІІІ від 29.06.1999 р. про надання згоди щодо передачі у комунальну власність КП „Міжнародний аеропорт Одеса” є чинним і ніким не оскаржено; відсутність правовстановлюючих документів не означає відсутності права власності у Одеської міської ради на спірне приміщення; право володіти, користуватись та розпоряджатись належним Раді майном передбачено ст. 4 ЗУ „Про власність”; відповідно до ст. 60 ЗУ „Про місцеве самоврядування в Україні” відповідні правомочності віднесені до виключної компетенції органів місцевого самоврядування.
Скаржник також акцентує увагу на обмеженні судом Одеської міської ради в її правах власника спірного приміщення і фактичне узаконення його захоплення, чим грубо порушені права та охоронювані законом інтереси Одеської міської ради.
Представники відповідачів проти задоволення апеляційних скарг заперечують, вважаючи постановлене у справі рішення законним та обгрунтованим.
Перевіривши матеріали справи, повноту встановлення обставин справи і відповідність ним висновків суду, правильність застосування норм матеріального і процесуального права, заслухавши пояснення представників сторін колегія суддів вважає, що наявні достатні підстави для часткового задоволення апеляційних скарг виходячи з наступного.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що 11.04.2005 р. між Підприємством „Санаторій „Фонтан” Вільної профспілки солідарних трудівників Верховної ради України (надалі –Санаторій) та ЗАТ „Український мобільний зв’язок” (надалі –УМЗ) був укладений договір оренди №0406 DOR, предметом котрого є передача санаторієм в строкове відшкодовуване користування УМЗ підсобного приміщення площею 42 кв. м та замощення площею 25 кв. м під башту для розміщення обладнання зв’язку ЗАТ „УМЗ” за адресою: м.Одеса, Фонтанська дорога, 58. У розділі 1 договору зазначено, що Санаторій (Орендодавець) гарантує наявність всіх необхідних документів, що підтверджують його право розпоряджатись об’єктом оренди і зобов’язується при необхідності надати їх Орендарю за його вимогою.
Договір укладено на строк до 30.03.2006 р. з можливістю подальшого поновлення (п. 7.1). На вимогу суду апеляційної інстанції відповідачами була надана додаткова угода №1 про продовження договору оренди до 01.07.2006 р., підписана його сторонами 30.03.2006 р. Згідно акту приймання-передачі (а.с. 67, т. 2) УМЗ прийняв у користування підсобне приміщення і замощення у Санаторія з застереженням, що приміщення знаходиться у незадовільному технічному стані, потребує капітального ремонту у зв’язку з „практичним зруйнуванням”.
Слід зазначити, що встановивши обставину укладення договору та передачі УМЗ у користування приміщення за вищевказаною адресою, суд першої інстанції безпідставно зазначив обставину повного зруйнування приміщення згідно згаданого акту приймання-передачі, в той часяк цей факт матеріалами справи не підтверджується.
В той же час, з матеріалів справи вбачається, що в 1988 р. за замовленням Одеського об’єднаного авіазагону та за згодою Виконкому одеської міської ради почалось будівництво павільйону для продажу авіаквитків в районі 10 ст. В. Фонтану на території, прилеглій санаторію „Фонтан”, за погодженням з головним лікарем санаторія „Фонтан” цього будівництва та підключення кас до комунікацій Санаторію ( а.с. 5, 11, т. 2 –листи з резолюціями головного лікаря від 25.01.1988 р. та 01.03.1988 р.)
Актом комісії, затвердженим начальником аеропорта 17.01.1990 р., каса з продажу авіаквитків прийнята в експлуатацію (а.с. 71, т. 2). Станом на 11.05.2000 р. каса після проведення ремонтних робіт була підготовлена до роботи у літній період, про що свідчить акт приймання ремонтних робіт №100-10 (а.с. 28, т. 2).
Згідно інвентарної картки №40 обліку основних засобів КП „Міжнародний аеропорт Одеса” (надалі –Аеропорт) каса з продажу авіаквитків на 10 ст. В. Фонтану вартістю 20566,01 грн. у грудні 1989 р. оприбуткована на балансі Аеропорту як капітальна споруда (т.1, а.с. 24); цей же об’єкт станом на 01.09.2005 р. обліковується на балансі КП „Міжнародний аеропорт Одеса” (а.с. 25, т. 1) за остаточною вартістю.
Як правильно встановив суд першої інстанції на виконання розпорядження КМУ від 03.08.1999 р. №768-р та на підставі рішення сесії міської ради №140-ХХІІІ від 29.06.1999 р. „Про надання згоди щодо передачі у комунальну власність Міжнародного аеропорту Одеса, що перебуває у державній власності”, розпорядженням міського голови №903-01 від 14.08.1999 р. була створена комісія, яка провела роботу щодо передачі Аеропорту до комунальної власності, за результатами чого був складений акт від 20.08.1999 р. (т. 1, а.с. 14) про передачу до комунальної власності основних засобів та позаоборотних активів Аеропорту, в якому зазначено про перевірку членами комісії переліку та кількості найменувань споруд, майна та матеріальних цінностей, що передаються.
На виконання цього акту необхідно було провести повну інвентаризацію будівель, споруд, майна разом з міськими службами, з приводу чого суд першої інстанції зазначив, що докази проведення такої інвентаризації у матеріалах справи відсутні, та зробив висновок про неможливість встановлення чіткого переліку об’єктів, що передані Аеропортом у комунальну власність.
Колегія суддів вважає цей висновок таким, що неповністю відповідає обставинам справи: адже в матеріалах справи (т. 2, а.с. 73-85) наявний інвентаризаційний опис від 01.11.1999 р., де під номером 28 обліковується каса з продажу авіаквитків на 10 ст. В. Фонтану як будівля з фундаментом та кирпічними стінами. Відсутність відомостей про прийняття в інвентаризації участі міськими службами не спростовує достовірність вказаної в інвентаризаційному описі інформації.
Приймаючи до уваги, що згідно п. 11.2 Статуту КП „Міжнародний аеропорт Одеса” майно аеропорту є комунальною власністю міста Одеси і закріплене за ним на праві повного господарського відання (а.с. 33 ), за п. 1.2 Статуту КП „Міжнародний аеропорт Одеса” є правонаступником ДП „Міжнародний аеропорт Одеса”, усе майно котрого відповідно до вищезгаданого акту передачі від 20.08.1999 р. перейшло у комунальну власність, оцінюючи вищезазначені докази у сукупності з доказами знаходження кас з продажу авіаквитків на балансі аеропорту, колегія суддів вважає, що згадане майно увійшло до переліку об’єктів, переданих відповідно до п. 1 акту від 20.08.1999 р. як основні виробничі фонди ( а.с. 16, т. 1) до комунальної власності, а відповідний висновок суду першої інстанції зроблений при неповному з’ясуванні обставин, які мають значення для справи, і, як наслідок, ним не відповідає.
За переконанням судової колегії суд першої інстанції зайняв хибну позицію обгрунтувавши відмову у позові про визнання договору недійсним твердженнями про неможливість встановлення факту тотожності об’єктів з посиланням на наказ головного лікаря Санаторію „Фонтан” №18 від 16.04.1996 р. (т. 2, а.с. 113) і відсутність відомостей про його виконання: по-перше, індивідуальна визначеність майна має значення у випадку, наприклад, віндікації спірного майна, оскільки віндікувати майно власник може від незаконного володільця тільки у випадку його збереження в натурі; по-друге, згаданий доказ, на який послався суд, мав оцінюватись з врахуванням наявного у справі акту прийняття робіт з ремонту приміщення каси №100-10 від 11.05.2000 р., що свідчить про належний технічний стан та придатність до експлуатації приміщення каси станом на дату значно пізнішу, ніж дата видання наказу №18 (а.с. 28-29, т. 2), а наслідком такої оцінки з врахуванням відсутності у матеріалах справи доказів збудування Санаторієм нової будівлі на місці колишньої каси та незазначення Санаторієм такої обставини мав бути висновок про передачу в оренду УМЗ саме приміщення каси з продажу авіаквитків, хоча б і у стані, що потребував проведення ремонтних робіт.
Обставина розбіжності у площі спірного приміщення, зазначеній у документах позивача та у договорі, взагалі не повинна була прийматись судом до уваги, оскільки підтверджуюча площу переданого в оренду підсобного приміщення документація у Санаторія відсутня, як і будь-які документи на це майно, про що детальніше буде зазначено далі.
Отже як позивач, так і третя особа з самостійними вимогами на предмет спору довели згідно ст. 33 ГПК України обставини, якими вони обгрунтовуть свої позови, а саме обставину знаходження спірного майна на балансі позивача і факт його передачі серед іншого майна на виконання Розпорядження КМУ від 03.08.1999 р. №768-р та рішення Одеської міської ради від 29.06.1999 р. №140-ХХІІІ.
Надалі, виходячи з предмету заявлених Аеропортом та Одеською міською радою позовів про визнання укладеного відповідачами договору оренди недійсним, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, вказуючи спосіб захисту цивільного права та інтересу, зазначені у ч. 2 ст. 16 цього Кодексу.
Зокрема, чинне цивільне законодавство таким способом визначає визнання правочину недійсним (п. 2 ч.2 ст. 16 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, на положення котрої послались позивач і третя особа, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно ч. 3 ст. 215 цього Кодексу якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Таким чином, закон надає право будь-якій заінтересованій особі, яка не є стороною договору, оспорити правочин на підставах, встановлених законом.
За таких обставин, до предмету доказування у даному спорі, відноситься доведення наявності інтересу позивачів, та встановлення порушення укладеним договором оренди вимог чинного на момент вчинення цього правочину законодавства.
Як зазначено вище по тексту мотивувальної частини постанови, позивач і третя особа довели суду обставини, якими вони обґрунтовують свої позовні вимоги, отже, обґрунтували свій інтерес, наявність котрого є умовою подання позову про визнання правочину недійсним.
Цей інтерес полягає в делегітимізації правової підстави (договору оренди), з якої ЗАТ „УМЗ” займає приміщення по Фонтанській дорозі, 58 у м. Одесі, адже відповідно до ч. 1 ст. 204 ЦК України в цивільному праві діє презумпція правомірності правочину.
При цьому, інтерес Одеської міської ради обумовлюється її уявленням про приналежність їй спірного майна на праві власності, а інтерес позивача обґрунтовується знаходженням спірного приміщення на його балансі та закріпленням його за Аеропортом на праві повного господарського відання; відносно вказаних обставин розбіжності в позиціях між цими особами відсутні; вимоги Аеропорту (з врахуванням пояснень на а.с. 90-92, т. 1) та самостійні вимоги третьої особи в частині визнання договору оренди недійсним обґрунтовуються відповідно саме цими твердженнями.
З огляду на викладене, висновок в оскаржуваному рішенні на про недоведеність факту порушення спірною угодою прав Одеської міської ради не відповідає обставинам справи, і крім того, не враховує положення ст. ст. 203, 215 ЦК України щодо підстав визнання договору недійсним.
Згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Частиною 1 ст. 215 цього Кодексу встановлюється, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Як вбачається із змісту позовних заяв та пояснень позивача і третьої особи, вимоги про визнання договору оренди недійсним вони обґрунтовували саме невідповідністю цієї угоди положенням закону, а саме ст. 761 ЦК України, відповідно до якої право передачі майна у найм (оренду) має власник майна, або особа, якій належать майнові права.
Навівши в оскаржуваному рішенні перелік обставин, які суд повинен встановити, вирішуючи спір за предметом заявлених позовів, місцевий господарський суд цих вимог не дотримався, оскільки взагалі залишив поза межами дослідження і правового аналізу відповідність оспорюваної угоди ст. 761 ЦК України, чинного на момент її укладання, безпідставно (в контексті позовних вимог) вдався до детального аналізу непідтвердженості права власності Одеської міської ради на спірне приміщення, незважаючи на те, що у справі, що розглядається, відсутній спір про визнання права власності, внаслідок чого зробив цілком необгрунтований та не заснований на законі висновок про приналежність права оспорити договір оренди з підстав, заявлених у позовній заяві, тільки власнику майна, що є об’єктом договору.
Таким обґрунтуванням суд порушив вимоги ч. 1 ст. 16, ч. 3 ст. 215 ЦК України, відповідно до яких право оспорити договір, укладений іншими особами, належить будь-якій заінтересованій особі, і суд може визнати цей договір недійсним, якщо він заперечується заінтересованою особою на підставах, встановлених законом.
Правова категорія „заінтересована особа” не ототожнюється і не пов’язується законодавцем з наявністю чи відсутністю речових прав на майно та їх підтвердженністю, а наявність чи відсутність інтересу особи має оцінюватись судом відповідно до положень ст. 43 ГПК України в залежності від обставин конкретної справи.
Така позиція суду першої інстанції породжує правовий „тупик” і на майбутнє: безвідносно до незаконності укладеного договору оренди жодна особа, не будучи його стороною, не може оспорити його в судовому порядку, доки не оформить право власності на об’єкт оренди, який, в той же час, перебуває у законному користуванні орендаря на підставі правочину, правомірність якого презюмується згідно зі ст. 204 ЦК України.
Між тим, як правильно встановлено судом першої інстанції та підтверджено в ході апеляційного провадження поясненнями представника відповідача у Підприємства „Санаторій „Фонтан” відсутні будь-які правовстановлюючі документи на спірне приміщення по Фонтанській дорозі, 58, більш того, будь-яких свідчень того, що це приміщення було передане відповідачу, створеному у 2002 р. Вільною профспілкою солідарних трудівників Верховної Ради України (т. 2, а.с. 37-43, Статут Підприємства „Санаторій „Фонтан”), від засновника у матеріалах справи немає, зокрема, відсутні відповідні відомості в акті прийому-передачі основних засобів від Вільної профспілки Підприємству „Санаторій „Фонтан” (т. 2, а.с. 99-101), наданому відповідачем. Не надані також і докази того, що будь-яка особа вповноважила відповідача на передачу спірного приміщення в оренду.
Таким чином, зазначивши в договорі оренди, що орендодавець гарантує наявність всіх необхідних документів, що підтверджують його право розпоряджатись майном, Санаторій виклав невідповідаючі дійсності відомості, і розпорядився спірним приміщенням за відсутності будь-яких майнових прав щодо нього і не будучи його власником, а також не маючи повноважень на укладення договору оренди відповідно до ч. 2 ст. 761 ЦК України.ЗАТ „УМЗ”, в свою чергу, не пересвідчилось при укладенні договору в праві Орендаря розпоряджатись майном.
За наявності таких обставин, оспорюваний договір оренди №0406 DOR від 11.04.2005 р., укладений між Підприємством „Санаторій „Фонтан” та ЗАТ „УМЗ”, не відповідає вимогам ст. 761 ЦК України, внаслідок чого повинен бути визнаний судом недійсним за позовами заінтересованих осіб, якими є позивач і третя особа, на підставі ст. ст. 203, ч. ч. 1,3 ст. 215 ЦК України. Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України правочин визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту укладення, припису щодо можливості визнання окремих видів договорів недійсними на майбутнє норми чинного ЦК України не містять.
На підставі наведеного, рішення суду першої інстанції від 06.02.2006 р. підлягає скасуванню в частині відмови в позовах КП „Міжнародний аеропорт Одеса” та Одеської міської ради про визнання договору оренди недійсним з постановленням нового рішення про задоволення позовів і визнання оспорюваного договору недійсним.
Що стосується вимог про зобов’язання ЗАТ „УМЗ” звільнити займане згідно договору приміщення, які висуваються як позивачем, так і третьою особою з посиланням на необхідність усунення перешкод у користуванні майном, та обґрунтовуються позивачем положеннями про захист права власності (ч.ч. 2, 5 ст. 48 ЦК України –а.с. 3, 92, т. 1), місцевий господарський суд правильно відмовив у їх задоволенні, але з інших мотивів, ніж наведені в оскарженому рішенні.
Правова позиція суду апеляційної інстанції ґрунтується на наступному.
По-перше, вимога про зобов’язання звільнити приміщення не стороною оспорюваного договору і не в контексті застосування наслідків недійсності договору у вигляді двосторонньої реституції, яку згідно приписів ч. 1 ст. 216 ЦК України можливо застосувати лише щодо договірних сторін, які є відповідачами у даному спорі і відповідних клопотань щодо виходу судом за межі позовних вимог не заявляли.
По-друге, внаслідок визнання договору оренди недійсним правова підстава володіння ЗАТ „УМЗ” спірним майном відпадає, а триваюче фактичне володіння стає незаконним, що може бути підставою для пред’явлення віндікаційного позову власником майна відповідно до ст. 387 ЦК України, ст. 50 ЗУ „Про власність”. Ці норми законодавства визначають право власника, що не володіє, подати позов до невласника, що незаконно володіє, в тому випадку, якщо порушені права володіння, користування і розпорядження одночасно.
На думку судової колегії, невизнання Санаторієм „Фонтан” права власності Одеської міської ради на спірне приміщення може бути підставою для подання позову про визнання права власності відповідно до ст. 392 ЦК України; такий позов самостійно або у поєднанні з вимогою віндікувати спірне майно є відповідно до ст. 16 ЦК України способом захисту права особи, що вважає себе його власником, адекватним обставинам справи.
Як вбачається із змісту позовної заяви Одеської міської ради, вимога про зобов’язання ЗАТ „УМЗ” звільнити займане приміщення взагалі не обгрунтована положеннями чинного законодавства, визнати право власності та віндікувати спірне майно від його фактичного володільця третя особа не вимагає і правових норм щодо захисту права власності не зазначає, у зв’язку з чим її позов в цій частині є необгрунтованим і задоволенню не підлягає.
Аналогічна вимога позивача, КП „Міжнародний аеропорт Одеса”, навпаки, обгрунтовується посиланнями на ч. 2 ст. 48 ЗУ „Про власність” (у позовній заяві) та ч. 5 ст. 48 цього Закону (пояснення на а.с. 90-92, т. 1) як на правову підставу розповсюдження положень щодо захисту права власності на позивача, на підставі котрих Аеропорт просить усунути йому перешкоди у користуванні майном.
Суд першої інстанції правильно звернув увагу на певне протиріччя у позиції позивача, який у своєму позові одночасно стверджує про приналежність майна на праві власності як Одеській міській раді, так і КП „Міжнародний аеропорт Одеса”, однак не врахував, що у подальших поясненнях позивач відкорегував свої доводи (а.с. 92, т. 1).
Відповідно до ч. 2 ст. 48 ЗУ „Про власність” власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків, а ч. 5 ст. 48 цього Закону передбачено, що положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, довічного успадковуваного володіння або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором; ця особа має право на захист свого володіння також від власника.
Таким чином, не будучи фактичним володільцем спірного майна, позивач відповідно до ч. 5 ст. 48 ЗУ „Про власність”, ст. 387ЦК України може заявити віндікаційний, а не негаторний позов (ст. 391 ЦК України), який фактично має місце і за змістом закону є вимогою власника (або титульного власника), що володіє річчю, до третьої особи про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні нею. Іншими словами, позов КП „Міжнародний аеропорт Одеса” про усунення перешкод у користуванні спірним приміщенням за умови фактичного володіння ним третьою особою (ЗАТ „УМЗ”) не відповідає вимогам ст. 391 ЦК України, оскільки дії третьої особи створюють перешкоди у здійсненні права володіння, користування та розпорядження одночасно.
Судова колегія зазначає, що право на віндікацію спірного майна може належати тільки одній особі, при вирішенні цього питання зацікавленим особам слід враховувати правовий статус спірного приміщення, яке за узгодженою позицією позивача та Одеської міської ради знаходиться у КП „Міжнародний аеропорт Одеса” на праві повного господарського відання, та положення Статуту КП „Міжнародний аеропорт Одеса” (п. 11.2 ст. 11 „Майно і кошти аеропорту” –а.с. 53, т. 1).
Враховуючи наведене, рішення господарського суду Одеської області в частині відмови в задоволенні позовів КП „Міжнародний аеропорт Одеса” та Одеської міської ради про зобов’язання ЗАТ „УМЗ” звільнити приміщення по Фонтанській дорозі, 58 у м. Одесі слід залишити без змін.
Судові витрати у справі згідно ст. 49 ГПК України покладаються на відповідачів в рівних частинах пропорційно задоволеним позовним вимогам.
Відповідно до ст. 47 ГПК України, п. 1 ст. 8 Декрета КМУ „Про державне мито” Одеській міській раді слід повернути з державного бюджету України 17,50 грн. зайво сплаченого державного мита.
З цих же підстав суд апеляційної інстанції повертає Одеській міській раді з державного бюджету України надмірно сплачене держмито при поданні апеляційної скарги у розмірі 8,50 грн. з видачею відповідної довідки.
Керуючись ст. ст. 47, 49, 101-105 ГПК України, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційні скарги КП „Міжнародний аеропорт Одеса” та Одеської міської ради задовольнити частково, рішення господарського суду Одеської області від 06.02.2006 р. скасувати в частині відмови у задоволенні вимог КП „Міжнародний аеропорт Одеса” та Одеської міської ради про визнання договору оренди недійсним; в частині відмови у задоволенні позовів про зобов’язання ЗАТ „Український мобільний зв’язок” звільнити приміщення по Фонтанській дорозі, 58 у м. Одеса рішення залишити без змін, виклавши резолютивну частину рішення у наступній редакції:
1. У позовах КП „Міжнародний аеропорт Одеса” та Одеської міської ради відмовити частково.
2. Позовні вимоги КП „Міжнародний аеропорт Одеса” та третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору Одеської міської ради про визнання недійсним договору оренди задовольнити.
3. Визнати недійсним договір оренди №0406 DOR , укладений 11.04.2005 р. між Підприємством „Санаторій „Фонтан” та ЗАТ „Український мобільний зв’язок”.
4. У позовних вимогах КП „Міжнародний аеропорт Одеса” та третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору Одеської міської ради про зобов’язання ЗАТ „Український мобільний зв’язок” звільнити приміщення площею 42 кв.м по Фонтанській дорозі, 58 у м. Одесі –відмовити.
5. Стягнути з ЗАТ „Український мобільний зв’язок” на користь КП „Міжнародний аеропорт Одеса” 21,25 грн. витрат на держмито, сплачене при поданні позову, 21,25 грн. витрат на держмито за подання апеляційної скарги та 29, 50 грн. витрат на ІТЗ судового процесу.
6. Стягнути з ЗАТ „Український мобільний зв’язок” на користь Одеської міської ради 21,25 грн. витрат на держмито, сплачене при поданні позову, 21,25 грн. витрат на держмито за подання апеляційної скарги та 29, 50 грн. витрат на ІТЗ судового процесу.
7. Стягнути з Підприємства „Санаторій „Фонтан” Вільної профспілки солідарних трудівників Верховної ради України на користь КП „Міжнародний аеропорт Одеса” 21,25 грн. витрат на держмито, сплачене при поданні позову, 21,25 грн. витрат на держмито за подання апеляційної скарги та 29, 50 грн. витрат на ІТЗ судового процесу.
8. Стягнути з Підприємства „Санаторій „Фонтан” Вільної профспілки солідарних трудівників Верховної ради України на користь Одеської міської ради 21,25 грн. витрат на держмито, сплачене при поданні позову, 21,25 грн. витрат на держмито за подання апеляційної скарги та 29, 50 грн. витрат на ІТЗ судового процесу.
9. Видати Одеській міській раді довідку на повернення з державного бюджету України надмірно сплаченого держмита у сумі 17,50 грн.
Доручити господарському суду Одеської області видати відповідні накази та довідку з зазначенням необхідних реквізитів.
Головуючий суддя: Мишкіна М. А.
Судді: Таценко Н. Б.
Сидоренко М. В