Справа № 22ц-238/2010 Головуючий у першій інстанції
Чепурко В.О.
Категорія - цивільна Доповідач – Демченко Л.М.
У Х В А Л А
Іменем України
25 січня 2010 року м. Чернігів
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:
головуючого-судді Бойко О.В.,
суддів: Демченко Л.М., Мамонової О.Є.,
при секретарі: Зіньковець О.О.,
з участю: Відповідача ОСОБА_6, позивачки ОСОБА_7, третьої особи ОСОБА_8,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Менського районного суду Чернігівської області від 26 листопада 2009 року по справі за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення, -
В С Т А Н О В И В :
Рішенням Менського районного суду Чернігівської області від 26 листопада 2009 року позовні вимоги ОСОБА_7 задоволено, усунено перешкоди для ОСОБА_7 в користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 та виселено ОСОБА_6 з вказаного будинку без надання іншого жилого приміщення, а також стягнуто судові витрати.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення Менського районного суду Чернігівської області від 26 листопада 2009 року і винести нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Апелянт не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо визнання спірного будинку спільною сумісною власністю ОСОБА_8 та ОСОБА_7, оскільки шлюб між ними був укладений 19.03.1998 року, тобто після закінчення будівництва будинку і вважає, що з огляду на ст. 60 СК України будинок не є спільною сумісною власністю подружжя, позивачкою відповідних вимог заявлено не було, а тому вважає, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог.
Апелянт вказує, що в даному випадку відсутній предмет спору, оскільки ОСОБА_6 виселено з будинку на підставі ст. ст. 116, 161 ЖК України, та зазначає, що в буд. 50 по вул. Кірова в м. Мена вона постійно не проживає, але іноді заходить, а постійно проживає по АДРЕСА_2, що підтверджується актом обстеження, що також підтвердила і свідок ОСОБА_9 Також вважає, що пояснення свідка ОСОБА_10 не можна брати до уваги, оскільки вона є матір’ю позивачки і вона зацікавлена в розгляді справи, а тому вважає, що в ході судового розгляду доказів постійного проживання відповідачки за вказаною адресою не здобуто.
Крім того, зазначає, що суд необґрунтовано зазначає, що до ОСОБА_6 застосовувались заходи громадського та адміністративного впливу, оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження відповідно до ст.ст. 10, 30 ЦПК України і, на думку апелянта, судом помилково застосовані до спірних правовідносин положення ст. ст. 116, 161 ЖК України.
Також апелянт зазначає, що вона є дружиною власника будинку ОСОБА_8, а позивач ОСОБА_7 на час розгляду справи судом першої інстанції не є ні власником, ні наймачем, ні членом сім’ї наймача будинку, а тому згода ОСОБА_7 при вселенні до будинку ОСОБА_8 своєї дружини ОСОБА_6 не потрібна.
Вислухавши суддю – доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Судом встановлено, що ОСОБА_7 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 з 1998 року, який був розірваний 15.10.2008 року, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу (а.с. 8). 08.12.2008 року був зареєстрований шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_11, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб (а.с. 48).
Житловий будинок АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_8 на підставі договору про надання в безстрокове користування земельної ділянки для будівництва житлового будинку на праві особистої власності та акта прийняття в експлуатацію закінченого будівництва від 23.05.2002 року (а.с. 10-11, 43).
Відповідно до положень ст.ст. 86, 128 ЦК України (в ред. 1963 року), які були чинні на момент завершення будівництва будинку. Право власності на житловий будинок, збудований громадянами на виділеній йому в установленому порядку земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію, виникає з часу його реєстрації у виконавчому комітету місцевої ради.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_7, суд першої інстанції виходив з того, що домовленості між колишнім подружжям ОСОБА_8 та ОСОБА_7 про поділ будинку чи визначення порядку користування ним відповідно до вимог закону, а також згоди позивача на вселення ОСОБА_6 до будинку не було. До відповідачки вживались заходи громадського та адміністративного впливу, вона попереджалась про недопустимість неправомірних дій по відношенню до позивачки ОСОБА_7
Даний висновок суду відповідає зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, та нормам чинного законодавства.
З матеріалів справи вбачається, що спірний будинок побудований ОСОБА_8 та ОСОБА_7 в період шлюбу і належить колишньому подружжю на права спільної сумісної власності, відповідно до ст. 22 КпШС України та ст. 16 Закону України „ Про власність”, оскільки правовідносини, що виникли з приводу створення спільної власності виникли до набрання чинності Сімейним Кодексом України / в ред. 2003 р./ , і якими передбачено, що спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об’єктом права приватної власності.
15 жовтня 2008 року шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 розірваний і тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що порядок володіння й користування спільним сумісним майном на час виникнення спору повинен здійснюватись співвласниками відповідно до ч. 2 ст. 68 СК України та ч. 2 ст. 369 ЦК України виключно за їх взаємною згодою.
Встановивши факт відсутності домовленості колишнього подружжя про поділ будинку чи визначення порядку користування ним відповідно до вимог закону та відсутності згоди позивача на вселення ОСОБА_6 до спірного будинку, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог і в межах заявлених позивачем вимог ухвалив рішення про захист порушеного права шляхом виселення ОСОБА_6 з будинку.
Доводи апеляційної скарги відносно того, що суд вийшов за межі позовних вимог, врахувавши, що спірний будинок є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_8 та ОСОБА_7 спростовуються матеріалами справи, зокрема витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб, з якого вбачається, що вперше шлюб був зареєстрований 09 серпня 1986 року, та поясненнями третьої особи ОСОБА_8, який підтвердив, що будинок є їх спільною сумісною власністю і на даний час вирішується справа про його реальний розподіл.
Твердження апелянта про те, що в ході судового розгляду доказів її постійного проживання в будинку АДРЕСА_1 не здобуто, та те, що до неї не застосовувались заходи громадського та адміністративного впливу спростовуються дослідженими судом першої інстанції доказами, зокрема, показаннями свідка ОСОБА_10, яка проживає за вищезазначеною адресою, іншими матеріалами справи, а саме постановою про відмову в порушенні кримінальної справи від 07.10.2009 року, з якої вбачається, що сама відповідачка стверджувала, що вона проживає в АДРЕСА_1 разом з ОСОБА_8, колишньою дружиною чоловіка та її матір’ю, / а.с. 30/, та поясненнями ОСОБА_8, який не заперечував про те, що вони з позивачем не визначили порядок користування спільним будинком у встановленому законом порядку.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивачка не є ні власником будинку, ні наймачем, ні членом сім’ї наймача будинку, а тому її згода при вселенні до будинку ОСОБА_8 своєї дружини ОСОБА_6 не потрібна, не можуть бути взяті до уваги, оскільки в силу ст. 68 СК України та ст. 369 ЦК України ОСОБА_8 та ОСОБА_7 є співвласниками майна і розпорядженням цим майном здійснюється за взаємною згодою.
При вирішенні спору судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, всі встановлені факти ґрунтуються на повно та всебічно досліджених доказах, оцінка яких проведена у відповідності до положень ст. ст. 57-66 ЦПК України.
Інші доводи апеляційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для його скасування.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313 - 315, 317, 319, 324 ЦПК України, апеляційний суд, -
У Х В А Л И В :
Апеляційну скаргу ОСОБА_6 – відхилити.
Рішенням Менського районного суду Чернігівської області від 26 листопада 2009 року – залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і вона може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання нею законної сили.
Головуючий: Судді: