апеляційний суд міста києва

01601,  м.  Київ,  МСП,  вул. Володимирська,  15

Справа № 22-2472     Головуючий у 1 інстанції - Яровенко Н.О.

Доповідач     - Карпенко СО.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ     УКРАЇНИ

16 липня 2008 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду м.  Києва в складі: головуючого - судді Карпенко CO.,

суддів Наумчука М. І.,  Волошиної В.М. ,
при секретарі     Ярошенку С. В.,

з участю представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2

ОСОБА_3 та її представника - ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань у м.  Києві справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада 2007 року

в справі за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_3,

треті особи,  що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору,

Житлово-будівельний кооператив «Приборист»,

ВПРФО Дніпровського РУ ГУ МВС України в м.  Києві,

про усунення перешкод у користуванні та зняття з реєстраційного обліку квартири

та за зустрічним позовом ОСОБА_3

до ОСОБА_1,

третя особа,  що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,

ОСОБА_5 Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації,

про визнання права власності на частину квартири,

встановила:

У грудні 2006 року ОСОБА_1 звернувся у суд з позовом про усунення перешкод у користуванні квартирою 192 по вул. Березняківській,  22 у м. Києві шляхом зняття ОСОБА_3 та неповнолітніх ОСОБА_6 і ОСОБА_7 з реєстрації за вказаною адресою,  посилаючись на те,  що ОСОБА_3 перешкоджає йому у користуванні квартирою.

Заперечуючи проти позову,  ОСОБА_3 у лютому 2007 року подала зустрічний позов,  в якому просила визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири як спільно нажите майно,  посилаючись на те,  що спірна квартира придбана під час перебування в сімейних відносинах без реєстрації шлюбу.

У жовтні 2007 року ОСОБА_3 змінила позовні вимоги і просила на підставі ч.2  ст. 17 Закону України «Про власність» визнати за нею право власності на 46, 44 відсотків квартири,  так як квартира частково придбана за її особисті кошти.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 07.11.07 року ОСОБА_1 відмовлено у позові до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою та зняття з реєстраційного обліку.

Зустрічний позов задоволено і визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною частковою власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 і визнано за ОСОБА_3 право спільної часткової власності на 46/100 % ідеальних часток вказаної квартири.

Стягнуто з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_3 915 грн. судового збору та 30 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

З таким вирішенням спору ОСОБА_1 не погодився і подав апеляційну скаргу,  в якій просить рішення скасувати і ухвалити нове про задоволення його позовних вимог,  посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і неправильну оцінку наданим доказам і запереченням.  Вважає,  що внесення ОСОБА_3 особистих коштів на придбання квартири не доведено і наміру придбавати майно для спільного проживання він не мав; висновок суду про недоведеність його позовних вимог,  на думку апелянта,  помилковий.

В суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_8 - ОСОБА_2 - апеляційну скаргу підтримав з підстав,  наведених у ній,  і просив ухвалити нове рішення,  яким первісний позов задовольнити,  а у задоволенні зустрічного - відмовити; письмові пояснення представника долучені до матеріалів справи.

ОСОБА_3 та її представник - ОСОБА_4 апеляційну скаргу не визнали з підстав,  викладених у письмових запереченнях,  долучених до матеріалів справи,  просили рішення суду залишити без змін.

Колегія суддів,  перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог,  заявлених у суді першої інстанції,  дійшла висновку,  що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Встановлено,  що за договором купівлі-продажу від 27.09.03 року ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1,  в якій на час вирішення спору зареєстровані сторони по справі та неповнолітні ОСОБА_6 і ОСОБА_7

Суд першої інстанції,  відмовляючи у задоволенні первісного позову,  виходив з недоведеності позовних вимог ОСОБА_1 та вселенням ОСОБА_3 з неповнолітніми дітьми за його згодою. Задовольняючи зустрічний позов,  суд виходив з того,  що квартира придбана внаслідок спільної праці сторін та з доведеності придбання 46/100 частин спірної квартири особистими коштами ОСОБА_3 і недоведеності придбання квартири коштами ОСОБА_1

Проте повністю з такими висновками суду погодитись не можна,  враховуючи наступне.

До правовідносин,  що виникли між сторонами,  суд першої інстанції застосував ч.2  ст. 17 Закону України «Про власність»,  що правильним визнати не можна.

Під підставами позову слід розуміти обставини,  якими обґрунтовуються позовні вимоги,  а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону.

Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги,  ОСОБА_3,  змінивши їх у жовтні 2007 року,  посилалась на те,  що вони з ОСОБА_1 з серпня 2003 року проживали однією сім'єю і в цей час придбали спірну квартиру,  за яку вона сплатила 90 610 грн особистих коштів,  що складає 46/100 частини квартири,  і таке обгрунтування відповідає змісту частини першої  ст. 17 Закону України «Про власність». Проте як правову підставу позовних вимог ОСОБА_3 зазначила ч.2  ст. 17 Закону України,  відповідно до якої спільною частковою власністю є майно,  придбане внаслідок спільної праці громадян,  що об'єдналися для спільної діяльності,  якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Частина друга  ст. 430 ЦК України 1963 року встановлює,  що громадяни можуть укладати договір про сумісну діяльність лише для задоволення своїх особистих побутових потреб.

Відповідно роз'яснень,  що містить п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" № 20 від 22.12.95 року із наступними змінами,  майно,  придбане внаслідок спільної праці громадян,  що об'єдналися для спільної діяльності,  є спільною сумісною власністю,  якщо такий правовий статус майна визначений укладеною між ними письмовою угодою.

Сторони та їх представники ні в суді першої інстанції,  ні в суді апеляційні* інстанції не вказували на те,  що спірна квартира придбана ОСОБА_1 і ОСОБА_3 внаслідок їх об'єднання для спільної діяльності з метою задоволення своїх особистих побутових потреб,  і не

'вказували на наявність укладеної між ними письмової угоди,  яка б визначала спірну квартиру як спільну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_3,  придбану внаслідок такого їх об'єднання.

Наявність у ОСОБА_3 права на частину квартири вона обґрунтовувала не набуттям майна внаслідок спільної праці з ОСОБА_1,  з яким вони об'єдналися для спільної діяльності,  а перебуванням з ним у фактичних шлюбних відносинах. Тому вирішення судом спору на підставі ч.2  ст. 17 Закону України «Про власність» є неправильним.

Зміст рішення суду першої інстанції свідить про те,  що суд,  вирішивши спір на підставі ч.2  ст. 17 Закону України «Про власність» і процитувавши її у рішенні неповно,  що спотворило правовий зміст норми,  фактично обгрунтував доведеність позовних вимог ОСОБА_3,  виходячи з положень ч.1  ст. 17 вказаного Закону,  відповідно до якої майно,  придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї,  є їх спільною сумісною власністю,  якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Оскільки необхідною умовою виникнення спільної власності законодавець встановлює спільну працю членів сім'ї,  при визначенні часток співвласників слід виходити зі ступеня участі кожного співвласника працею і коштами у придбанні спільної власності.

На участь спільною працею у набутті квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3. не посилалась. А на підтвердження участі коштами у придбанні квартири ОСОБА_3 надала розписку від 19.09.03 року,  за якою вона позичила у ОСОБА_9 21 320 грн,  договір-розписку від 18.0.03 року,  складену нею та ОСОБА_10,  і посилалась на пояснення свідків.

Проте оцінка доказів,  наданих ОСОБА_3 на підтвердження її участі коштами у придбанні квартири АДРЕСА_1,  не дає суду апеляційної інстанції підстав вважати її позов доведеним,  а рішення суду першої інстанції у цій частині - законним.

За розпискою від 19.09.03 року ОСОБА_3 позичила у ОСОБА_9 21 320 грн і зобов'язувалася повернути гроші у разі придбання квартири до 01.09.06 року,  а у разі,  якщо квартиру куплено не буде,  - до 15.10.03 року; 3 500 доларів СІЛА ОСОБА_3 повернула 01.10.06 року.

Така розписка та пояснення ОСОБА_9,  допитаної у якості свідка в судовому засіданні у суді першої інстанції,  свідчать лише про наявність боргових зобов'язань у ОСОБА_3 В-В. перед ОСОБА_9 та часткове їх виконання і не є належним підтвердженням оплати саме цими коштами купівлі спірної квартири.

Як вбачається зі змісту договору-розписки від 18.09.03 року,  складеної між ОСОБА_3 та її колишнім чоловіком ОСОБА_10,  останній сплатив ОСОБА_3 10 000 доларів СІЛА як компенсацію її частки у спільно набутому під час їх шлюбу майні. Пояснення свідка про те,  що ці кошти витрачені ОСОБА_3 на придбання квартири по вул. Березняківській у м. Києві,  у цій частині не можуть бути належним і допустимим доказом,  оскільки джерелом обізнаності свідка про ці обставини є пояснення самої ОСОБА_3,  про що він вказав (а.с. 159). Крім того,  такі пояснення не є допустимим доказом передачі саме цих коштів у рахунок плати за спірну квартиру.

Пояснення свідка ОСОБА_11,  матері ОСОБА_3,  які суд прийняв як доказ дарування останній 3 000 доларів США,  відповідно до чинних правових норм не є допустимим засобом доказування дарування коштів,  оскільки такий факт має підтверджуватися письмовим доказом,  зокрема,  нотаріально посвідченим договором.  Суд першої інстанції необгрунтовано вважав факт наявності у ОСОБА_11 заощаджень та періодичне зняття нею коштів з рахунку доказом використання ОСОБА_3 цих коштів на придбання спірної квартири,  тим більше,  що кошти зняті свідком у період проживання у неї ОСОБА_3

З урахуванням наведеного,  колегія суддів дійшла висновку,  що ОСОБА_3 не доведено вкладення нею особистих коштів у придбання квартири АДРЕСА_1.

Висновок суду першої інстанції про те,  що сторони мали намір спільно придбати квартиру,  суперечить дослідженим доказам.  Цей висновок суд зробив на підставі пояснень свідка ОСОБА_12,  проте таких показів вказаний свідок у суді не давала (а.с. 144),  а її пояснення про те,  що сторони «шукають квартиру і будуть жити» не підтверджують наміру сторін спільно придбати квартиру і наявності у них домовленості про створення спільної власності; ким були сплачені кошти за придбану квартиру свідку не відомо.

Так як сам лише факт перебування у фактичних шлюбних відносинах не є підставою для визнаня майна спільною власністю,  а участь ОСОБА_3 у набутті квартири 192 по вул. Березняківській у м. Києві не доведена,  немає підстав визнавати за останньою право власності на частину квартири та змінювати правовий режим квартири на спільну часткову власність.

Посилання суду на те,  що ОСОБА_1 не довів придбання квартири за його особисті кошти,  суперечить як цивільному процесуальному законодавству,  так і нормам матеріального права.

Відповідно до  ст. 224 ЦК України 1963 року за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві,  а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. ОСОБА_1 не має доводити сплату коштів за договором,  оскільки та обставина,  що він зазначений у договорі покупцем і цей договір не оспорений,  свідчить про сплату коштів саме ним.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку,  що висновки суду першої інстанції в частині вирішення зустрічного позову не відповідають фактичним обставинам справи,  а обставини,  які суд вважав встановленими,  доведеними не є. Тому рішення у цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову ОСОБА_3 у позові про визнання за нею права власності на частину квартири.

Доводи апеляційної скарги щодо незаконності рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову є необгрунтованими і висновків суду у цій частині не спростовують.

Доказів на підтвердження чинення ОСОБА_3 перешкод ОСОБА_1 у користуванні спірною кватирою останній не надав. ОСОБА_3 та неповнолітні діти вселилися у квартиру за згодою ОСОБА_1,  що останній не заперечував.

Так як суд дійшоа висновку про відмову ОСОБА_3 у зустрічному позові,  рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи слід скасувати.

Керуючись  ст.  ст.  303, 307, 309,  314,  316 ЦПК України,  колегія суддів

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м.  Києва від 7 листопада 2007 року в частині задоволення зустрічного позову скасувати і ухвалити у цій частині нове рішення,  яким відмовити ОСОБА_3 у задоволенні позову про визнання права власності на частину квартири АДРЕСА_1.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 7 листопада 2007 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи скасувати.

В іншій частині рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 7 листопада 2007 року залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення,  але може бути оскаржене
до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання ним законної сили шляхом
подання до цього суду касаційної скарги.