Справа № 22ц-2034/2009     Головуючий у 1 інстанції Хмельницька Л.І.

Категорія - 48     Доповідач Ігнатова Л.Є.

УХВАЛА

 ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2009 року Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого Краснощокової Н.С. ,  суддів Ігнатової Л.Є.,  Маширо О.П.,  при секретарі Лєдовській О.М. ,

розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Донецьку цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м.  Донецька від 17 грудня 2008 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення пені за прострочення сплати аліментів,  -

встановив:

ОСОБА_1 звернувлась до апеляційного суду із скаргою на рішення місцевого суду,  яким у задоволенні її позовних вимог до ОСОБА_2 про стягнення пені за прострочення сплати аліментів за період з 01.01.2004 року по 01.04.2006 року в сумі 8890, 04 грн. було відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачка просить рішення суду скасувати,  та ухвалити нове,  яким її позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Посилається на те,  що суд не повно з"ясував усі обставини справи,  висновки суду не відповідають обставинам справи,  допущені порушення норм матеріального та процесуального права,  що призвело до прийняття помилкового рішення.

А саме: суд взагалі не прийняв до уваги,  що відповідач тривалий час знаходився у розшуку на підставі ухвали Ленінського районного суду м.  Донецька від 13.06.1997 року,  та не взяв до уваги інтереси дитини,  яка втратила можливість отримання фінансової допомоги з боку відповідача.

Також вважає,  що суд безпідставно застосував до цих правовідносин строк позовної давності.

Відмовляючи у задоволенні позову,  суд першої інстанції виходив із того,  що не встановлено вини відповідача у виникненні заборгованості по сплаті аліментів за період з січня 2004 року по квітень 2006 року включно.

Приходячи до такого висновку,  суд зазначав,  що вини відповідача у тому,  що позивачка на протязі багатьох років не отримувала аліменти немає. Виконавчий лист був загублений при пересилці за місцем роботи ОСОБА_2 у 1998 році. Цей факт був встановлений Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 26.10.2007 року Відповідач постійно проживав за однією адресою. Від сплати аліментів не ухилявся. Рішенням Апеляційного суду від 26.10.2007 року також встановлено,  що позивачка більш ніж 8 років не зверталась в Державну виконавчу службу з метою повідомлення про неотримання аліментів. Лише у 2006 році вона звернулась до виконавчої служби зі скаргою на неотримання аліментів з відповідача,  а виконавча служба у свою чергу до Ленінського районного суду,  де і був отриманий дублікат виконавчого листа.

Відповідно до дублікату виконавчого листа відповідачу була нарахована заборгованість за період з березня 2003 року по квітень 2006 року в розмірі 4151, 81 грн. Вказану заборгованість 27.04.2006 року відповідач сплатив у повному обсязі,  що підтверджується прилученою до справи квитанцією (а.с. 18)

За таких обставин,  суд першої інстанції правильно застосувавши норми матеріального права,  дійшов обґрунтованого висновку про необхідність відмовити у задоволенні позову.

Постановлене у справі в цій частині рішення є законним й обґрунтованим,  воно ухвалене з додержанням судом норм матеріального і процесуального права.

Що ж стосується висновків суду в тій частині,  що вимоги позивачки про стягнення пені по аліментах за період з січня 2004 року по вересень 2005 року заявлені по закінченню строку трирічної позовної давності,  встановленої  ст.  257 ЦК України,  то ці висновки суду є помилковими і вони не ґрунтуються на законі.

У частині першої статті 20 Сімейного Кодексу України зазначено, що до вимог,  які випливають із сімейних відносин,  позовна давність не застосовується,  крім випадків,  передбачених частиною другою статті 72,  частиною другою статті 129,  частиною третьою статті 138,  частиною третьою статті 139 цього Кодексу.

Виходячи з наведеного,  оскільки правовідносини щодо відповідальності платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки (пені) врегульовані  ст.  196 СК України на яку не поширюються обмеження щодо строку позовної давності,  визначені в  ст.  20 цього ж Кодексу,  висновки суду про застосування до спірних правовідносин  ст.  257 ЦК України щодо трирічного строку позовної давності до вимог про стягнення неустойки (пені) є помилковим і таким,  що не грунтується на нормах матеріального права.

Однак зазначені висновки суду на правильність вирішення спору не впливають.

Заслухавши доповідача,  пояснення позивачки та відповідача,  дослідивши матеріали справи,  доводи апеляційної скарги,  апеляційний суд вважає,  що апеляційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.

У відповідності до ч.1  ст. 308 ЦПК України,  апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без зміни,  якщо визнає,  що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до вимог  ст.  196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи,  яка зобов»язана сплачувати аліменти за рішенням суду,  одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

Пленум Верховного Суду України в своїй постанові № 3 від 15.05.2006 року «Про застосування судом окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства,  материнства та стягнення аліментів» у п. 22 роз»яснив,  що передбачена  ст.  196 СК України відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки(пені) настає лише за наявності вини цієї особи. На платника аліментів не можна покласти таку відповідальність,  якщо заборгованість утворилася з незалежних від нього причин,  зокрема у зв»язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати,  затримкою або неправильним перерахуванням аліментів банками.

В інших випадках стягується неустойка за весь час прострочення сплати аліментів.

Судом першої інстанції встановлено,  що у серпні 2008 року позивачка звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення пені за прострочення виплати аліментів.

У заяві зазначала,  що відповідно до рішення Ленінського районного суду м.  Донецька від 02.07.1990 року відповідач повинен сплачувати аліменти в розмірі % частини з усіх видів заробітку на її користь на утримання сина ОСОБА_3,  ІНФОРМАЦІЯ_1. Отриманий виконавчий лист за № АЕ-135 від 02.07.1990 року для примусового виконання рішення суду вона передала для виконання судовому виконавцю.

З 17.09.1996 року відповідач звільнився з підприємства,  але ні її,  ні судового виконавця про це не повідомив. І з цього часу припинив сплачувати аліменти.

13.06.1997 року відносно відповідача ухвалою Ленінського районного суду був об»явлений розшук відповідача. І тільки у 2006 році Державною виконавчою службою Ленінського району м.  Донецька було встановлено місцезнаходження відповідача,  була нарахована заборгованість по сплаті аліментів за період з 2003 року по 2006 рік.

З лютого 2008 року відповідач знов відмовляється від сплати аліментів.

Оскільки відповідач сплачує аліменти не своєчасно,  просила стягнути пеню за прострочення виплати аліментів за період з січня 2004 року по квітень 2006 року у розмірі 8890грн.

Інші наведені в скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права,  яке призвело або могло призвести до непрвального вирішення справи,  тому підстав для її задоволення немає. Крім того,  доводи скарги висновків суду не спростовують.

З урахуванням наведеного,  та керуючись  ст.   ст.  308,  313-315 ЦПК України,  апеляційний суд, -

ухвалив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - відхилити.

Рішення Ленінського районного суду міста Донецька від 17 грудня 2008 року залишити без зміни.

Ухвала Апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена протягом двох місяців безпосередньо до Верховно Суду України.