Справа № 219/7231/18

                                        Провадження № 2/219/2373/2018

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ                УКРАЇНИ

       11 жовтня 2018 року Артемівський міськрайонний суд Донецької області в складі:  

                                                    судді             Павленко О.М.,

                                                  за участі секретаря           Брагіної М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін в м. Бахмут Донецької області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -

                                               в с т а н о в и в:

позивач ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому просить визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням – квартирою, розташованої за адресою: АДРЕСА_1.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначає, що на підставі договору купівлі-продажу від 13 квітня 1999 року, зареєстрованого в БТІ м. Бахмут за № 11-2111, вона є власником житлової квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_2. Відповідач ОСОБА_2 є її сином. Він зареєстрований у належній їй квартирі, але не проживає в ній з 26 серпня 2016 року. Син з власної волі зібрав сої речі та поїхав на заробітки до Російської Федерації. З того часу вони не бачились та зв'язку не підтримують. Точної адреси або телефону відповідача ОСОБА_3 не знає. Він фактично не проживає у квартирі позивача вже 2 роки. Вона змушена сплачувати комунальні послуги та нести матеріальні витрати, в тому числі і за нього. Формальна реєстрація відповідача у належній їй квартирі заважає оформити субсидію на сплату житлово-комунальних послуг, бо потрібна довідка про його доходи, яку вона не може надати. Формальна реєстрація відповідача у спірній квартирі заважає позивачу користуватися, розпоряджатись нею, що порушує її права власника житла. У зв’язку із цим, вона змушена звернутися до суду з позовною заявою.

Ухвалою Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 20.07.2018 року вказану справу було призначено до розгляду у спрощеному позовному провадженні.

Позивач ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_4 в судове засідання не з’явилися, надали заяву про розгляд справи без їх участі, вказали, що позовні вимоги підтримують у повному обсязі та наполягають на їх задоволенні, проти винесення по справі заочного рішення не заперечували (а.с.39).

Відповідач ОСОБА_2, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з’явився, про причини неявки суд не повідомив. Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд розглядає справу за відсутності відповідача.

Відповідно до ст. 280 ЦПК України суд вважає можливим проводити заочний розгляд справи за відсутності відповідача, на підставі наявних у справі доказів, проти чого представник позивача не заперечує.

З урахуванням ч.2 ст.247 ЦПК України, у зв'язку з неявкою всіх осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи та витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч. 5 ст. 81 ЦПК України).

Судом встановлено, що згідно біржового контракту  (договору купівлі-продажу) № 329-Н від 13 квітня 1999 року, укладеного та зареєстрованого Артемівською філією Донецької товарної біржі, відповідно до якого ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 продали, а ОСОБА_3 придбала трьохкімнатну квартиру за адресою: м. Бахмут (Артемівськ) Донецької області, вул. Захисників України (60 років Утворення СРСР)АДРЕСА_3, загальною площею 62,13 кв.м, з яких житлова – 38,10 кв.м (а.с.7). Вказаний біржовий контракт було зареєстровано у Бюро технічної інвентаризації Відділу комунального господарства виконкому 19 квітня 1999 року в реєстровій книзі за реєстровим № 11-2111 (а.с. 7 зворотна сторона).

Згідно довідки Бахмутської міської ради від 11.07.2018, яка надійшла до суду 13.07.2018 року за № 21841, інформація щодо реєстрації місця проживання громадянина ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 відсутня (а.с.13).

В той же час, з довідки Бахмутської міської ради від 27.07.2018, яка надійшла до суду 1.08.2018 року, вбачається, що за даними реєстру територіальної громади м. Бахмут, місце реєстрації ОСОБА_2 зареєстровано за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.23).

Відповідно до довідки ОСББ «Визволителів Донбасу, 21» у квартирі 11, що розташована в будинку 21 по вул. Захисників України в м. Бахмут зареєстровано три особи: власник – ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, її мати – ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3, та син – ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4 (зареєстрований з 10.09.2002) (а.с.9).

За даними акту ОСББ «Визволителів Донбасу, 21» від 2.07.2018 комісією у складі бухгалтера ОСОБА_9 та паспортиста ОСОБА_10 була здійснена перевірка паспортного режиму квартири № 11, житлового будинку № 21 по вул. Визволителів Донбасса та встановлено, що за вказаною адресою зареєстровані ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_2, однак ОСОБА_2 за адресою реєстрації фактично не проживає з 26.08.2016 до теперішнього часу (а.с.10).

Статтею 41Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян.

Згідност. 128 Цивільного кодексу України(в редакції 1963 року), право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Відповідно до ст. 153 Цивільного кодексу України(в редакції 1963 року), договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами.

У ч. 2 ст.15 Закону України «Про товарну біржу» зазначено, що угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Судом встановлено, що право власності позивача ОСОБА_3 на вказане вище нерухоме майно було зареєстровано відповідно до вимог чинного станом на час виникнення цього права законодавства.

В той же час, згідно зі ст. 328 Цивільного кодексу України в редакції 2003 року, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з ч. 2ст. 331 ЦК України, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Цивільний кодекс України, Інструкція про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України містить перелік договорів, що підлягають обовязковому нотаріальному посвідченню. До них, зокрема, належать: договори про відчуження (купівлю-продаж, міну, дарування, довічне утримання) житлового будинку та іншого нерухомого майна; договори про відчуження земельних ділянок, які знаходяться в колективній або приватній власності; інші договори, для яких чинним законодавством передбачена обовязкова нотаріальна форма.

Відповідно до ч. 3 ст. 334 ЦК України право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Частиною 4 ст. 334 ЦК України передбачено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Глава 23 ЦК України встановлює, що громадянин, який став власником житла, має право розпоряджатися ним на свій розсуд. Однак, як зазначено у ч. 3 ст. 13 Конституції України, власність зобов'язує, вона не повинна використовуватись на шкоду людині, суспільству. Тому, право власності на житло охороняється правом лише настільки, наскільки його реалізація відповідає імперативним нормам закону.    

Згідно ч.1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

         За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

         Частиною 1ст. 383 ЦК України встановлено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї.

         Вимогами ст. 386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

          Як зазначено в ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.    

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів зобовязання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).

Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоровя чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.

          Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Статтею 41 Конституції України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.97 року відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17.07.97 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України).

За правилами ст.ст.150, 156 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди; члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням; припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Відповідно до ст.3 СК України, сім'ю складають особи,  які спільно проживають,   пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Спір виник між позивачем, як співвласником квартири, та його сином.

Право члена сім’ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв’язку з чим припинення цього права повинно відбуватися відповідно до вимог ст.ст.405, 406 ЦК України. Зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність без поважних причин члена сім’ї понад один рік у спірному житловому приміщенні, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.     

Згідно ч.2 ст.405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Положення ч. 2 ст. 64 ЖК УРСР зазначає, що до членів сім'ї належать дружина наймача (власника), їхні діти, батьки та інші особи, якщо вони проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.        

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 за місцем реєстрації, за адресою: АДРЕСА_4, з 2016 року не проживає.

Як вбачається з листа т.в.о.начальника Бахмутського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області підполковника поліції ОСОБА_11 (від 03.10.2018 року № 28986/201/01-2018) згідно обліків Бахмутського ВП ГУНП в Донецькій області ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, з приводу чинення йому перешкод з боку будь-якої особи щодо недопущення його до квартири за адресою: АДРЕСА_1, не звертався (а.с.52,53).

Відповідно до листа КЗОЗ «Бахмутська центральна районна лікарня» від 09.08.2018 року № 4249, громадянин ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, за стаціонарною допомогою до КЗОЗ «Бахмутська ЦРЛ» не звертався, в період з 2015-2018 року по теперішній час мешкає за адресою: АДРЕСА_1, за стаціонарною допомогою до КЗОЗ «Бахмутська ЦРЛ» не звертався, у списках санпропускників та травмпункту не значиться, за даними пункту централізованої видачі лікарняних листків (як по поліклініці, так і по стаціонару) не числиться, медична документація в реєстратурі відсутня, на психоневрологічному обліку не перебуває та за даними архіву не числиться (а.с.30).

Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути обмежений у здійсненні цього права.

Виходячи з того, що Закон України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов’язані із зняттям з реєстрації місця проживання, вбачається, що положення ст. 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких повязані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Таким чином, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст. 156 ЖК України; ст. 405 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень.

Згідно ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Вище приведені обставини та факти у їх сукупності дають суду можливість зробити висновок про те, що в ході судового розгляду справи позивачем були обґрунтовані обставини, на які вона посилалася як на підставі своїх вимог.

Судом достовірно встановлено, що відповідач не проживає у спірній квартирі з 2016 року, тобто майже 2 роки, нею не користується, витрати, пов'язані з утриманням квартири та оплатою комунальних послуг, відповідач не сплачуює, а тому суд визнає відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням – квартирою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 77, 78, 81, 82, 89, 258, 259, 263-265, 273 ЦПК України, ст.ст. 319, 321, 383, 386, 391, 405 ЦК України суд, -

у х в а л и в:

           позовні вимоги  ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, - задовольнити.

Визнати ОСОБА_2,ІНФОРМАЦІЯ_4, таким, що втратив право користування житловим приміщенням – квартирою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня вручення повного заочного рішення.

Рішення може бути оскаржене до Донецького апеляційного протягом 30-ти днів з моменту отримання копії цього рішення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

            Суддя –

                                ОСОБА_12