ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА  

11 серпня 2006 р.                                                             Справа  № 11/241

За позовом   Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів,  м. Ужгород

До відповідача  Міської шляхово ремонтно-будівельної дільниці, м.Берегове

про  стягнення   8657 грн. штрафних санкцій, в тому числі  пені.

                Суддя Л.М.Якимчук

ЗА УЧАСТЮ ПРЕДСТАВНИКІВ СТОРІН:

Від позивача: -  Шибаєв А.М.    –представник,  довіреність  від  17.04.2006.

Від відповідача:  -  Мельничин О.О. - начальник.

СУТЬ СПОРУ:  Позивачем заявлено позов до відповідача про стягнення         8426грн. адміністративно-господарських санкцій за порушення нормативу створення робочих місць для працевлаштування інвалідів,  передбаченого статтею 19 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (далі Закон), а також 231грн. пені за порушення  термінів сплати адміністративно-господарських  санкцій, нарахованих на підставі  статті 20 згаданого  Закону. Зокрема, відповідно до вимог  статті 19 Закону  відповідач повинен  був працевлаштувати 1 інвалідів, однак,  працевлаштував, що видно із поданого до відділення звіту (форма 10 ПІ річна  „Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів” за 2005 рік).

            Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просить суд задоволити позов повністю.

      Відповідач у письмовому поясненні  повідомив, що  невиконання нормативу працевлаштування інвалідів пов"язано з тим,  що до виконання дорожньо-будівельних робіт інваліди будь-якої групи  не можуть бути залучені.

           Разом з тим, зі сторони  Фонду соціального захисту інвалідів,   міського управління праці  та  соціального захисту населення та  Берегівського міськрайонного  центру зайнятості  населення в 2005 році звернень до нашого підприємства про працевлаштування інваліда не надходило, про що свідчать довідки відповідних органів, доданих відповідачем до письмового пояснення.                          

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення уповноважених представників сторін,

СУД ВСТАНОВИВ:

Частиною першою ст.19 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” № 875 –ХІІ  від 21.03.1991, з подальшими змінами та доповненнями (далі Закон), для підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання, встановлено норматив робочих місць  для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 8 до 25 чоловік –у кількості одного робочого місця.

Пунктом 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету  Міністрів України від  03.05.1995 № 314 „Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів” (далі Положення) встановлено, що підприємства у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів; щорічно до 01 лютого року, що настає за звітним, подають відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середню облікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів;  інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.

Згідно з п.3 Положення, робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інваліда відповідної нозоології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда. А пунктом  2 Положення передбачено, що робочим місцем інваліда може бути звичайне робоче місце, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використано для його працевлаштування.

Відповідно до  ч.1 ст. 18 Закону працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

Отже, на підприємство  не покладається обов’язок працевлаштовувати інвалідів, але покладається обов’язок створювати робочі місця для працевлаштування  інвалідів та інформувати про кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів.

  Відповідач подав суду   копію листа-відповіді Управління праці та соціального захисту населення   від 10.08.2006 №815,  в якому зазначається, що інваліди  в міське управління праці  та соціального захисту населення для працевлаштування не звертались. Крім того, подав лист- відповідь Берегівського міськрайонного центру зайнятості від 10.08.2006 №898, в якому останній  повідомив, що в Берегівський МРЦЗ протягом 2005 року звернулось двоє інвалідів, які були працевлаштовані на ВАТ "Укрпроджест" та ТОВ "Євродизайн".

Отже,   відповідач виконав передбачений  Законом обов"язок   щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та повідомив органи працевлаштування інвалідів  про їх наявність.   Разом з тим, позивач не подав докази про те, що у 2005 році на підприємство направлялись для працевлаштування інваліди, або ж вони самі звертались до відповідача, а той відмовив  у їх  працевлаштуванні.

З огляду на викладені обставини, суд не вбачає вини відповідача у тому, що на його підприємстві не працевлаштовано передбачену  Законом  кількість інвалідів.

Відповідно до статті 71 Кодексу  адміністративного судочинства кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких грунтуються її вимоги та заперечення.

       Всебічно дослідивши всі обставини справи суд  прийшов до висновку, що  відповідач поданими доказами спростував  твердження позивача про те, що він (відповідач) у 2005 році не створив робочі місця для працевлаштування інвалідів, відповідно до встановленого  Законом нормативу, а позивач  не довів те, що інваліди направлялись  для працевлаштування на підприємство відповідача і не працевлаштовані останнім.

       Оскільки судом встановлено відсутність у діях відповідача складу господарського  правопорушення, то  безпідставним є нарахування позивачем, відповідно до статті 20 Закону, пені  за порушення  термінів сплати  адміністративно-господарських санкцій.

          Керуючись ст.ст. 17, 18,  21, 69, 71, 86, 94, 98, 158, 162, 163, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В :

1. У задоволенні позову вімовити повністю.

2. Постанова набирає законної сили в порядку ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя                                                                                 Якимчук Л.М.