ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2018 року           справа №431/5023/17

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Донецький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді Компанієць І.Д., суддів Казначеєва Е.Г., Ястребової Л.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Старобільського районного суду Луганської області від 04 грудня 2017 року у справі  № 431/5023/17 (головуючий І інстанції Ткач О.В.)  за позовом  ОСОБА_1 до Старобільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання дій протиправними, зобов’язання вчинити певні дії,-

                                                     ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати протиправними та дискримінаційними дії відповідача щодо невиплати пенсії за віком; зобов’язати відповідача відновити нарахування та виплату пенсії за віком з березня 2016 року; допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення пенсії за один місяць; зобов’язати пенсійний орган подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення; винести окрему ухвалу, якою звернути увагу Пенсійного фонду України на вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону посадовими особами відповідача та недопущення таких порушень у майбутньому.

В обґрунтування позову зазначила, що перебуває на обліку у відповідача та отримувала пенсію шляхом зарахування коштів на банківський рахунок. З березня 2016 року відповідач безпідставно припинив виплату пенсії. Вважає дії відповідача щодо припинення їй виплати пенсії  такими, що порушують її конституційні права.

Постановою Старобільського районного суду Луганської області від 04 грудня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись з судовим рішенням, позивач звернулась з апеляційною скаргою, в якій посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, необґрунтованість висновків суду, просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Обґрунтування апеляційної скарги.

Відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» банківський рахунок визначає отримувач пенсії самостійно, і як наслідок цього, банк обирається особою, а не урядом шляхом прийняття постанови.

Проте, позивачем відкрито розрахунковий рахунок у ПАТ «Державний ОСОБА_2», що підтверджується долученою до апеляційної скарги копією пенсійної банківської картки ПАТ «Державний ОСОБА_2» на ім’я ОСОБА_1.

Сторони в судове засідання не прибули, про час, дату та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином, тому за ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції розглядає справу у порядку письмового провадження.

Суд, заслухавши доповідь судді-доповідача,  перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, розглядаючи апеляційну скаргу в межах викладених доводів, встановив наступне.

Фактичні обставини справи.

ОСОБА_1 є пенсіонером, отримує пенсію за віком (а.с. 4).

Відповідно до довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 26.11.2014 року, зареєстроване місце проживання ОСОБА_1 м. Луганськ, фактичне місце проживання ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 3)

З 01.03.2016 року відповідач припинив виплату позивачу пенсії через установу ПАТ “Приватбанк”, оскільки нею не були надані реквізити банку ПАТ “Державний ощадний банк”.

Спірним у даній справі є правомірність припинення відповідачем пенсії позивачу з березня 2016 року.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач правомірно припинив виплату пенсії позивачу, оскільки ОСОБА_1 в порушення вимог Постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 року №637, не відкрила розрахунковий рахунок у ПАТ «Державний ОСОБА_2».

Оцінка суду.

Відповідно до ст. 7 Закону України “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб” для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

На підставі ст. 5 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.

Відповідно до ст. 47 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеними у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

У статті 49 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” зазначені підстави припинення та поновлення виплати пенсії. У частині 1 цієї статті визначено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1)якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2)на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

3)у разі смерті пенсіонера;

4)у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5)в інших випадках, передбачених законом.

Згідно до частини 2 ст. 49 зазначеного Закону України поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

Відповідачем рішення про припинення виплати пенсії позивачу саме  з 01.03.2016 року не виносилось. Закон України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” або інший закон з питань пенсійного забезпечення не передбачає будь-яких підстав призупинення виплати пенсій, є тільки підстави припинення виплати відповідно до статті 49 цього Закону, але жоден з таких випадків управлінням не застосований та не доведений.

При цьому суд наголошує, що всі питання призначення, перерахунку, припинення пенсійних виплат визначаються виключно органами пенсійного Фонду України відповідно до Закону №1058. Делигування цих питань іншим органами Законом №1058 не передбачено.

А дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до ст. 4 Закону №1058 виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних.

З огляду на зазначене,  постанови Кабінету Міністрів України, на які посилається відповідач, а саме № 506 від 01.10.2014 року “Про облік осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції”; № 637 від 05.11.2014 року “Про здійснення соціальних виплат особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції”; № 595 від 07.11.2014 року “Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей”, є підзаконними нормативно-правовими актами, які не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено законами - тобто нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Положення статті 1 Конвенції, Статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Париж, 20.III.1952) визначають, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, положення Статті 14 Конвенції якою визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.

Таким чином, відповідачем порушено вимоги ст. 19 Конституції України, ч.1 ст. 49 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, оскільки з березня 2016 року позивачу припинено виплату пенсії за відсутності законодавчо встановлених підстав.

Оцінюючи спірні правовідносини суд звертається до положень Конституції України, за якими, в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається  зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

В даному випадку наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи створює для неї на відміну від інших громадян України певні перешкоди в отриманні її пенсії, яка призначена у зв'язку з трудовою діяльністю, та потребує від пенсіонера здійснення додаткових дій, не передбачених Законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема, ідентифікація особи, перевірка за місцем фактичного проживання, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка була припинена органом Пенсійного фонду без прийняття відповідного рішення, тощо.

Суд застосовує при розгляді справи практику Європейського Суду з прав людини як джерело права відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23.02.2006 року № 3477-IV.

Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішенні у справі “Пічкур проти України”, яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014       року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення). У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала   статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

З огляду на викладене, суд вбачає в діях відповідача ознаки дискримінації по відношенню до позивача, як внутрішньо переміщеної особи та відсутність єдиного підходу до виплати пенсій громадянам України згідно діючого законодавства, у звязку з чим позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до п. 1  постанови Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2014 р. № 637 “Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам”  призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 509. Виплата (продовження виплати) пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення (далі - соціальні виплати), що призначені зазначеним особам, здійснюється виключно через рахунки та мережу установ і пристроїв публічного акціонерного товариства “Державний ощадний банк України”.

Починаючи з 01 липня 2016 р. виплата соціальних виплат за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, коштів Пенсійного фонду України, фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, що призначені внутрішньо переміщеним особам, здійснюється через рахунки та мережу установ і пристроїв публічного акціонерного товариства “Державний ощадний банк України” (абз. 4 п. 1 Порядку № 637).

Аналогічні вимоги містить також і п. 6 Порядку виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банках, який затверджений  постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 № 1596  (зі змінами та доповненнями).

Таким чином, починаючи з 01 липня 2016 року нарахування та виплата соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам (зокрема, пенсії) здійснюється виключно через установи ПАТ  “Державний ощадний банк України”, тобто, без відкриття позивачем рахунку ПАТ  “Державний ощадний банк України”, у відповідача відсутні правові підстави для виплати їй пенсії з 01.07.2016 року.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 має відкритий у ПАТ «Державний ОСОБА_2» розрахунковий рахунок, оскільки в матеріалах справи наявна копія пенсійної банківської картки на ім’я ОСОБА_3.

З урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку, що на час припинення виплати пенсії позивачу (01.03.2016 року) були відсутні, встановлені Законом України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” підстави для відмови в поновленні виплати пенсії, а тому, в даному випадку, дії відповідача щодо припинення виплати пенсії позивачу є протиправними та такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства. Відтак, відповідач зобов’язаний відновити виплату пенсії позивачу з 01.03.2016 року.

Щодо вимоги позивача про зобов’язання відповідача  подати звіт про виконання судового рішення суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 382 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діє з 15.12.2017 року), суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов’язати суб’єкта владних повноважень не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Згідно ст. 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов’язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за її межами.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Оскільки встановлення обов'язку відповідача подати звіт про виконання судового рішення є правом, а не обов'язком суду, з огляду на обовязковість судових рішень та з врахуванням обставин справи, суд не вбачає необхідності в зобовязанні відповідача надати звіт про виконання судового рішення.

Щодо вимоги позивача про звернення постанови до негайного виконання у межах суми платежу за один місяць.

На підставі п. 1 ч. 1 ст. 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконується рішення суду про присудження виплати пенсії, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів – у межах суми стягнення за один місяць.

За таких обставин, суд вважає, що позовні вимоги про звернення постанови до негайного виконання у межах суми платежу за один місяць підлягають задоволенню.

Стосовно вимоги позивача про зобов’язання винесення окремої ухвали, якою звернути увагу відповідача на вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону посадовими особами відповідача та недопущення подібних порушень у майбутньому, суд зауважує, що покладення на майбутнє зобов’язань діючим законодавством не передбачено, а тому відмовляє позивачу у задоволенні позовних вимог в цій частині.

Пунктом 4 частини 1 статті 317 КАС України встановлено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального права, висновки не відповідають обставинам справи, тому апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, постанова Старобільського районного суду Луганської області від 04 грудня 2017 року – скасуванню з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позовних вимог.

Згідно з п.2 ч. 5  ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.

Отже зазначена справа відноситься до справ незначної складності, тому судове рішення за наслідками апеляційного розгляду в цій справі касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, визначених  п. 2 ч. 5  ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

                                                     ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Старобільського районного суду Луганської області від 04 грудня 2017 року у справі  № 431/5023/17 – задовольнити частково.

Постанову Старобільського районного суду Луганської області від 04 грудня 2017 року у справі  № 431/5023/17 – скасувати.

Прийняти нову постанову.

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Старобільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання дій протиправними, зобов’язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Старобільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області щодо невиплати пенсії за віком ОСОБА_1 з 01.03.2016 року.

Зобов’язати Старобільське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області поновити нарахування та виплату ОСОБА_1 пенсії за віком з 01.03.2016 року.

У задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Звернути постанову до негайного виконання у межах суми стягнення за один місяць.

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття 25 вересня 2018 року та відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України касаційному оскарженню не підлягає.

Повне судове рішення складено 25 вересня 2018 року.

ОСОБА_4 Компанієць

Судді                                                                                 Е.Г. Казначеєв

                                                                                                        ОСОБА_5