ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. ПолтаваСправа № 2а-46593/09/1670
Полтавський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді – Слободянюк Н.І.,
за участю секретаря – Дрижирук М.І.,
представника позивача - Фищука В.В.
відповідача - Мухи О.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Полтаві справу за адміністративним позовом Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, -
В С Т А Н О В И В:
Полтавське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій в розмірі 3 575,00 грн та пені в сумі 181,61 грн.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідачем було порушено вимоги статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, а саме в 2008 році відповідачем не виконано нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, у кількості 1 робочого місця, що має наслідком накладення адміністративно-господарських санкцій в розмірі 3 575,00 грн та пені в сумі 181,61 грн у зв’язку з порушенням терміну сплати адміністративно-господарських санкцій.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримав та просив його задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві.
Відповідач в судовому засіданні позов не визнав з тих підстав, що ним в 2008 році була створена необхідна кількість місць для працевлаштування інвалідів та він звертався до Новосанжарського районного центру зайнятості з проханням допомогти в працевлаштуванні інвалідів. Не зважаючи на це, протягом 2008 року Новосанжарським районним центром зайнятості жодного інваліда не було направлено до відповідача.
Заслухавши пояснення сторін, вивчивши та дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення на них, об’єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Частинами 1, 2 статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” в редакції Закону, що діяла впродовж 2008 року, передбачено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій, громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, у кількості одного робочого місця /частина 1/; підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, установи, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї ж статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів /частина 2/.
Відповідно до наявної в матеріалах справи копії звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2008 рік (форма № 10-ПІ), наданого відповідачем Полтавському обласному відділенню Фонду соціального захисту інвалідів, середньооблікова кількість штатних працівників особового складу у відповідача за цей період становила 8 осіб. На виконання припису статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” відповідачем самостійно обраховано норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у кількості 1 такого робочого місця. Разом з тим, згідно вказаного Звіту у відповідача в 2008 році працівник, якому відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, не працював. Тобто відповідачем була створена кількість робочих міст для інвалідів в межах нормативу, але на них не були працевлаштовані інваліди.
Частиною 3 статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць, виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Cтаттею ж 18 встановлено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця; створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством; надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Отже, нормами цієї статті встановлені конкретні обов’язки підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, установ, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю /далі по тексту - роботодавців/ стосовно забезпечення прав інвалідів на працевлаштування, виконання яких роботодавцями презумує виконання їх обов’язку щодо самостійного працевлаштування інвалідів, встановленого частиною 3 статті 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”. А оскільки працевлаштування інвалідів роботодавцями неможливе без відповідного волевиявлення інвалідів, то норми статті 18 також визначають, хоч і опосередковано, обов’язок інвалідів звернутися з метою працевлаштування або до роботодавців безпосередньо, або до центру зайнятості. В свою чергу альтернативний спосіб реалізації прав інвалідів на працевлаштування зумовлює обов’язок роботодавців звітувати до центру зайнятості про наявність вакантних робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів.
Згідно Наказу Міністерства праці та соціальної політики України від 19.12.2005 №420 “Про затвердження форм звітності та інструкцій щодо їх заповнення” формою звітності роботодавців про наявність вакантних місць, в тому числі призначених для працевлаштування інвалідів, є форма № 3-ПН „Звіт про наявність вакансій”, яка відповідно до пункту 4 статті 20 Закону України “Про зайнятість населення” подається роботодавцями до державної служби зайнятості щомісячно.
У графі 15 цього Звіту наводяться дані про можливість працевлаштування на вільне робоче місце (вакантну посаду) особи, що належить до окремої категорії громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, у рахунок річної броні, установленої місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад за поданням центрів зайнятості, відповідно до статті 5 Закону України "Про зайнятість населення", із змінами та доповненнями, а також інвалідів, пенсіонерів, студентів та інших.
З огляду на викладене, звіт за формою 3-ПН є актом інформування органу працевлаштування про створені роботодавцем робочі місця для працевлаштування інвалідів.
Цей звіт є водночас і запитом про направлення до роботодавця інвалідів для працевлаштування, оскільки центр зайнятості, отримавши інформацію від інвалідів насамперед про їх бажання працювати, а від роботодавця – про намір та можливості працевлаштувати інвалідів, не тільки має змогу, а й зобов’язаний відреагувати на можливості конкретного роботодавця забезпечити інвалідів певною працею та бажання конкретних інвалідів реалізувати своє право на працевлаштування з врахуванням індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, наявних у них кваліфікації та знань. До такого висновку можна дійти, виходячи зі змісту норм статті 18-1 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” та пункту 2 статті 19 Закону України “Про зайнятість населення”.
Так, відповідно до статті 18-1 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний.
Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендацій МСЕК та інших передбачених законодавством документів.
Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для інвалідів, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з пунктом 2 статті 19 Закону України “Про зайнятість населення” Державна служба зайнятості має право направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки, а інвалідів, крім того, - відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у них кваліфікації і знань та з урахуванням їх побажань.
Впродовж 2008 року відповідач повідомляв Новосанжарський районний центр зайнятості про наявність вакансії, призначеної для працевлаштування інваліда, що підтверджено листами цього центру від 28.09.2009 № 2136, від 12.10.2009 № 2565 та від 25.11.2009 № 2957.
Оскільки на пропозицію центру зайнятості інваліди через свій стан здоров’я відмовлялися працювати у відповідача, про що свідчать листи Новосанжарського районного центру зайнятості від 12.10.2009 № 2565 та від 25.11.2009 № 2957, та безпосередньо до відповідача не звертались, то у відповідача була відсутня можливість виконати норматив робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, та працевлаштувати останніх.
Загальновідомо, що принципом юридичної відповідальності є вина в порушенні законодавчо встановленого імперативного правила поведінки. За правилом частини 2 статті 218 Господарського кодексу України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Відповідач створив робоче місце для працевлаштування інваліда та повідомляв орган працевлаштування інвалідів про створення робочого місця для інваліда та про потребу в його працевлаштуванні, що підтверджує вжиття відповідачем всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення та відсутність вини відповідача у невиконанні вказаного нормативу.
При відсутності в діях відповідача складу правопорушення, елементами якого є вина та наявність причинного зв’язку між самим порушенням та його наслідками, відсутні законні підстави застосовувати до відповідача міру відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій та пені відповідно до статті 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.
На підставі викладеного, керуючись статтями 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, - .
П О С Т А Н О В И В:
В задоволенні адміністративного позову Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій в розмірі 3 575,00 грн та пені в сумі 181,61 грн відмовити.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Полтавський окружний адміністративний суд шляхом подачі в 10 - денний строк з дня її проголошення, а в разі складання постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 КАС України - з дня складення в повному обсязі, заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції, або без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Повний текст постанови виготовлено 18 грудня 2009 року.
Суддя Н.І. Слободянюк