Справа № 22-952/2009 рік Головуючий у І інстанції Курбанова Н.М.
Категорія 46 Доповідач Козлов О.М.
УХВАЛА
іменем України
25 серпня 2009 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Донецької області в складі:
головуючого Ігнатоля Т.Г.,
суддів Кочегарової Л.М., Козлова О.М.,
при секретарі Мітрохіні Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про надання дозволу про виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3 на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 02 червня 2009 року
ВСТАНОВИЛА:
Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 02 червня 2009 року у задоволенні зазначеного позову відмовлено .
В апеляційній скарзі представник позивачки ОСОБА_1 – ОСОБА_3 відповідач просить рішення скасувати і постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на те, що рішення суду не відповідає нормам матеріального і процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивачки ОСОБА_1 – ОСОБА_3, яка просила задовольнити апеляційну скаргу, заперечення відповідача і думку представника третьої особи Служби в справах дітей Орджонікідзевської районної адміністрації – Капітоненко Т.В., яка проти задоволення апеляційної скарги не заперечувала, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст.308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване по суті справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
З позовної заяви, пояснень сторін та матеріалів справи вбачається, що позивачка і відповідач є батьками неповнолітньої ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1
Шлюб, зареєстрований 13 серпня 1993 року Приморським районним відділом РАГС м.Маріуполя, між позивачкою та відповідачем розірвано рішенням Орджонікідзевського районного суду від 11 квітня 2000 року. Після розірвання шлюбу їх неповнолітня дочка залишилась проживати з позивачкою, яка є громадянкою України і тимчасово разом з дочкою проживає в м. Томську, Російської Федерації.
Позивачка, яка діє в інтересах своєї неповнолітньої дочки, не отримавши нотаріально посвідченої згоди відповідача на перетинання неповнолітньою дочкою кордонів України, Російської Федерації, Республіки Казахстан, звернулася до суду з позовом до відповідача про захист інтересів дочки і просила постановити рішення, яким дозволити неповнолітній ОСОБА_5 до досягнення нею 18 років перетинати кордони України, Російської Федерації та Республіки Казахстан без згоди на то її батька – відповідача ОСОБА_2
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що згідно зі ст.ст.154, 155 СК України мати має право звернутися до суду за захистом прав та інтересів дитини, але з встановлених судом обставин справи прийшов до висновку про недоведеність дій чи бездіяльності відповідача, яка суперечить інтересам дитини і те, що здійснення ним батьких прав ґрунтуватися на повазі до прав дитини.
Погоджуючись з висновками суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного:
Згідно із ст.10 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-XII і набула чинності для України 27 вересня 1991 року), держави-учасниці зобов’язалися поважати право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встановлені Законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров'я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.
Відповідно до ст.33 Конституції України, ч.ч.2,3 ст.313 ЦК України, фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на вільне самостійне пересування по території України і на вибір місця перебування. Фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.
Згідно з положеннями ст.12 Закону України «Про державний кордон України», пропуск осіб, які перетинають державний кордон України, здійснюється органами Державної прикордонної служби України за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України.
Відповідно до ст.ст.2, 4ч.2 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» (із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 24 жовтня 2002 року №199-IV, від 3 квітня 2003 року №662-IV, від 3 червня 2004 року №1742-IV), документами, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну та посвідчують особу громадянина України під час перебування за її межами, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон, проїзний документ дитини.
Положення про зазначені документи затверджуються у встановленому порядку. Ці документи є власністю України і за умови їх належного оформлення є дійсними для виїзду в усі держави світу.
Оформлення проїзного документа дитини провадиться на підставі нотаріально засвідченого клопотання батьків або законних представників батьків чи дітей у разі потреби самостійного виїзду неповнолітнього за кордон.
За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.
Проїзний документ дитини видається органами внутрішніх справ за місцем проживання.
Проїзний документ на дитину оформляється на термін три роки або до досягнення нею 18-річного віку.
Виїзд з України на постійне проживання дітей віком від 14 до 18 років може бути здійснено лише за їх згодою, оформленою письмово і нотаріально засвідченою.
Таким чином, відповідно до чинних Законів України, необхідність згоди батьків, яка передбачена положеннями ст.313 ЦК України, і дає право на виїзд неповнолітньої дитини за межі України, визначена тільки моментом отримання в органах внутрішніх справ за місцем проживання проїзного документу дитини, при наявності якого в межах строку його дії, подальшого згоди на виїзд неповнолітньої дитини за межі України не потрібно.
З обставин справи та з пояснень представника позивачки ОСОБА_1 – ОСОБА_3 в суді апеляційної інстанції (восьма хвилина запису з початку фіксації судового процесу в суді апеляційної інстанції) і пред’явленого нею проїзного документу дитини вбачається, що дочці позивачки і відповідача органами внутрішніх справ виданий проїзний документ дитини, на що відповідач давав відповідний дозвіл.
Однак, відповідно до п.10 Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року №231 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 березня 2004 року №380), для оформлення проїзного документа дитини у разі тимчасового виїзду за кордон, зокрема, подається засвідчені в установленому порядку заяви батьків, які залишаються в Україні. При цьому, засвідчені в установленому порядку заяви батьків, які залишаються в Україні, не подаються у разі виїзду до держав, з якими Україною укладено договори про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах.
Відповідно до положень ст.10 ЦК України та ст.13 СК України, частиною національного цивільного та сімейного законодавства України є міжнародні договори, що регулюють цивільні та сімейні відносини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо в чинному міжнародному договорі України, укладеному в установленому порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного чи сімейного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.
Законом України від 10 листопада 1994 року №240/94-ВР ратифіковано Конвенцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року (Мінськ, 22 січня 1993 року), яка набула чинності для України 14 квітня 1995 року і застосовується у відносинах України з Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Білорусь, Азербайджанською Республікою, Республікою Узбекистан, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія, Киргизькою Республікою, Республікою Молдова, Грузією і Туркменістаном.
Відповідно до ч.ч.3, 4 ст.120 Конвенція про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах (Кишинів, 7 жовтня 2002 року), яку підписали держави учасники Співдружності Незалежних Держав - Російська Федерація, Республіка Казахстан, Україна, Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Грузія, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Республіка Таджикистан, та згідно з роз’ясненнями, наведеними в листі Міністерства юстиції України «Щодо застосування Конвенцій про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» від 21.01.2006 року №26-53/7, Конвенція 1993 року та Протокол до неї 1997 року (ратифікований Законом України від 03 березня 1998 року №140/98-ВР та набрав чинності для України 17.09.99 року) продовжуватимуть застосовуватися у відносинах між державами - учасницями цих міжнародних договорів та державами, для яких не набрала чинності Конвенція 2002 року.
Таким чином, відповідно до Законів України не тільки для чергового перетинання кордону, а навіть для отримання проїзного документу дитини для виїзду неповнолітньої ОСОБА_5 за кордон в зазначені позивачкою в позові країни, не потрібне надання засвідченого в установленому порядку дозволу батька неповнолітньої ОСОБА_4. - відповідача ОСОБА_2., який залишається в Україні.
Відповідно до положень п.1 Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року №231 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 березня 2004 року №380), паспорт громадянина України для виїзду за кордон (далі - паспорт) і проїзний документ дитини (далі - проїзний документ) є документами, що посвідчують особу і підтверджують громадянство України особи, на яку вони оформлені, і дають право цій особі на виїзд з України і в'їзд в Україну.
Відповідно до підпункту 4 п.2 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57 (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року №1758, від 4 вересня 2003 року №1402, від 28 липня 2004 року №962, від 11 липня 2007 року №932, від 17 квітня 2008 року №360), перетинання громадянами України державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон за документами на право виїзду з України і в'їзду в Україну, яким для неповнолітніх є проїзний документ дитини.
При цьому, колегія суддів, вважає, що застосуванню підлягають положення наведених Законів відносно того, що єдиним документом, який дає право неповнолітній ОСОБА_4. перетинати кордон є проїзний документ дитини, і не приймає до уваги положення п.п. 21 – 23 Правил перетинання державного кордону громадянами України, тобто положення доповнень внесених постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2007 року №932, оскільки, ст.3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», Правила перетинання державного кордону України громадянами України повинні встановлюватись Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших Законів України, а вказані доповнення вступають в протиріччя з наведеними Законами і п.2 самих Правил. В той же час, роз’яснення, наведених в п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року №9, звертають увагу на те, що судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати Закон, який регулює ці правовідносини.
Оскільки, представник позивачки визнала, що у неповнолітньої ОСОБА_4. є проїзний документ, який є єдиним документом, який надає право для перетинання дитиною кордону України, то відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України, ці обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
Таким чином, з наявних в справі матеріалів і встановлених судом обставин справи вбачається, що неповнолітня ОСОБА_4 має проїзний документ дитини, який надає їй право на перетинання кордону України, а Закон не вимагає, будь-якої додаткової згоди її батька ОСОБА_2., який залишається в Україні, на це перетинання, тому колегія суддів вважає, що його відмова не має ніякого правового значення для здійснення неповнолітньою ОСОБА_4 своїх прав по перетинанню кордону України і не порушує її прав.
Більш того, таку згоду відповідач ОСОБА_2 надав, і ця згода 24 березня 2009 року посвідчена нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Тулаіновим Е.А., реєстр №961. (а.с.55)
Дій посадових осіб прикордонної служби України та митниці, на які посилаються позивачка та її представник, та правомірність витребування посадовими особами цих державних органів при перетині кордону України нотаріально посвідченої згоди батька на в’їзд і виїзд неповнолітньої ОСОБА_4. з України, позивачкою не оскаржувались, не були підставою позовних вимог і предметом розгляду в суді першої інстанції.
Вирішення позовних вимог про надання дозволу неповнолітній ОСОБА_4. перетинати кордони Російської Федерації та Республіки Казахстан знаходиться поза межами юрисдикції судів України, оскільки, відповідно до ст.124 Конституції України, юрисдикція судів України поширюється тільки на ті правовідносини, що виникають у державі Україна, а тому колегія суддів, вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні і в цієї частини позовних вимог.
Посилання позивачки та її представника в апеляції на те, що суд не зазначив в рішенні всіх захворювань дитини і не врахував те, що вона має продовжувати лікування, колегія суддів до уваги не приймає тому, що ці обставини не мають правового значення для вирішення справи і не стосуються прав дитини, яких торкається цей спір.
Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції всебічно, повно і об’єктивно встановив обставини справи та відповідні їм правовідносини, дав належну оцінку безпосередньо дослідженим і наявним у справі доказам та поясненням сторін, правильно застосував матеріальний закон і прийшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права і підстав для його скасування або зміни немає.
Керуючись ст.ст.303,307,308 ЦПК України, колегія суддів,-
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 02 червня 2009 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена протягом двох місяців з дня набрання чинності безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Судді