ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 серпня 2006 р. | № 20-10/100-5/199-2/363 |
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :
головуючого | Овечкіна В.Е., |
суддів | Чернова Є.В., |
Цвігун В.Л., |
за участю представників: |
позивача | - Мукогоренко О.О., |
відповідачів | - не з’явилися, |
прокуратури | - Коцура А.В., |
третіх осіб | - не з’явилися, |
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційне подання | першого заступника військового прокурора ВМС України |
на постанову | від 17.05.2006 Севастопольського апеляційного господарського суду |
у справі | №20-10/100-5/199-2/363 |
за позовом | заступника військового прокурора ВМС України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (надалі –Міноборони України) |
до | 1.ТОВ “Туркурорт”; 2.Кримського управління капітального будівництва Міноборони України |
(треті особи - | Севастопольська квартирно-експлуатаційна частина морська, Військова частина А-4422) |
про | визнання недійсним договору |
В судовому засіданні оголошувалася перерва з 18 липня до 1 серпня 2006 року
ВСТАНОВИВ:
Рішенням господарського суду м. Севастополя від 01.03.2006 позов задоволено - на підставі п.п.1,2 ст.215 ЦК України визнано недійсним договір №5 про будівництво житла для військовослужбовців ЗС України та членів їх сімей шляхом пайової участі від 03.02.2005, укладений між Міноборони України та ТОВ “Туркурорт”, з посиланням на невідповідність цього договору вимогам цивільного та земельного законодавства.
Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 17.05.2006 рішення скасовано, в позові відмовлено у зв’язку з відповідністю оспорюваного договору чинному законодавству.
Перший заступник військового прокурора ВМС України у внесеному касаційному поданні просить постанову скасувати, рішення залишити без змін, оскільки вважає, що всупереч пункту 3 Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців ЗС України та членів їх сімей (надалі –Положення про інвестування), затвердженого Указом Президента України від 01.07.1993 №240/93, договором встановлена передача відповідачу у власність 88% від загальної кількості всього збудованого житла, а замовнику будівництва –Міністерству оборони України лише 12%. Також необгрунтованим є те, що, на думку суду, прокурором не представлені докази про віднесеність земельної ділянки, яка планується під забудову, до земель оборони. Так, в матеріалах справи є достатні докази, що землі військового містечка № 88 відносяться до земель оборони. По-перше, на території зазначеного військового містечка розташована військова частина А4422, яка залучена до справи у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні позивача. По-друге, земельна ділянка знаходиться на обліку Севастопольської КЕЧ морської (індивідуальна картка обліку земельної ділянки № 27, 28).
Зазначена земельна ділянка та споруди передані 27 липня 2000 року у користування Міністерству оборони України в особі військової частини А4422 відповідно до вимог Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту від 28 травня 1997 року.
Відповідно до вимог ст. 77 Земельного Кодексу України та ст. 1 Закону України „Про використання земель оборони" землями оборони визначаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ військово-навчальних закладів, підприємств га організацій Збройних Сил України. Зазначені обставини відповідно до ст. 35 ГПК України е загальновідомими і не потребують доказування.
Також суд апеляційної інстанції неправомірно дійшов висновку про відсутність доказів про фактичну зміну цільового призначення земель.
Так, стаття 4 Закону України “Про використання земель оборони” визначає вичерпний перелік використання земель оборони в господарських цілях, і надання земель оборони для житлової та громадської забудови цією нормою не передбачено.
Укладенням договору сторонами фактично змінено цільове призначення земельної ділянки - з земель оборони на землі житлової та громадської забудови. Це суперечить вимогам ч. 2 ст. 20 Земельного кодексу України, якою встановлено, що зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про надання цих земель у користування. Наслідками порушення порядку зміни цільового призначення земель, відповідно до п. “б” ст.21 зазначеного кодексу, є визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.
Отже, договір №5 від 3 лютого 2005 року суперечить актам цивільного законодавства, що відповідно до пункту 1 статті 215 Цивільного Кодексу України є підставою для визнання його недійсним.
Скаржник також посилається на неправильне застосування судом ст.ст.237, 241, 248 ЦК України та вказує на те, що договір 5 від 03.02.2005 укладений від імені Міноборони України особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, що відповідно до п.2 ст.215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.
Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності їх юридичної оцінки судом апеляційної інстанції та заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників позивача та прокуратури, дійшла висновку, що касаційне подання підлягає задоволенню, а оскаржувана постанова –скасуванню із залишенням без змін рішення суду першої інстанції з наступних підстав.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір суперечить вимогам ст.20 Земельного кодексу України, п.3 Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців ЗС України та членів їх сімей, затвердженого Указом Президента України від 01.07.1993 №240/93, та цей договір укладено особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, що відповідно до п.п.1,2 ст.215 ЦК України є підставами для визнання його недійсним.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про відмову в позові апеляційний господарський суд виходив з того, що:
суд не врахував, що у пункті 1 Положення визначені різні джерела інвестування будівництва житла для військовослужбовців Збройних Сил України і членів їх сімей, а саме кошти українських та іноземних юридичних і фізичних осіб (інвесторів), вкладені у будівництво та придбання жилих будинків, у спорудження інженерних комунікацій, зведення споруд соціально-побутового та торговельного призначення, пайові внески інвесторів у будівництво разом з житлом споруд соціально-побутового, торговельного та іншого призначення; кредитні позики під житлове будівництво від українських та іноземних інвесторів; внески або благодійні пожертвування приватних осіб, організацій на житлове будівництво; інші джерела інвестування, встановлені законодавством України.
На підставі пункту 3 Положення погашення інвестицій інвесторам, зазначеним у підпункті 1 пункту 1 цього Положення, виконується шляхом набуття ними у власність до 35 відсотків від загальної площі побудованого на інвестиційні кошти житла, а також збудованих за їх кошти споруд соціально-побутового і торговельного призначення.
Тобто згідно пункту 3 Положення, на який посилається прокурор, встановлені обмеження по придбанню інвесторами майна тільки у разі інвестування ними будівництва у порядку, встановленому підпунктом 1 пункту 1 цього Положення, зважаючи на що розповсюдження дії пункту 3 Положення на інвестування шляхом, передбаченим Іншими підпунктами пункту 1 Положення є неправомірним.
Договір містить умову не тільки про придбання відповідачем 88% від побудованою Об'єкта (пункт 3.1.2 договору), але і умову про передачу відповідачем частини житла в Об'єкті, що належить йому, органам місцевого самоврядування і експлуатаційним організаціям у розмірах, встановлених чинними нормативними актами (пункт 3.3 договору).
Не грунтується на обставинах справи і висновок суду про невідповідність оспорюваного правочину нормам Земельного кодексу України.
Так, у пункті 1.3 договору визначено, що ділянка - це земельна ділянка, вільна від забудови, загальної площею 3,5 га, яка розташована на території військового містечка № 88 у м. Севастополь, вул. Михайлівська, 1, у межах, що будуть встановлені органами місцевого самоврядування і які у встановленому порядку належать відведенню під будівництво „Об'єкту".
З матеріалів справи вбачається, що умови договору не містять обов'язку сторін по внесенню будь-якого майна, в тому числі земельної ділянки позивачем для подальшого виконання угоди.
Крім того, суду не надані докази того, що земельна ділянка, планована за договором під будівництво об'єкту, на час укладення договору відносилась до земель оборони. Також відсутні докази того, що внаслідок укладення договору змінилося без дотримання встановленого порядку цільове призначення земельної ділянки.
Таким чином, зазначена позивачем та судом обставина не може бути підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним.
Відповідно до пункту 2 статті 203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Як вбачається з матеріалів справи, договір від імені Міністерства оборони України підписаний начальником Кримського Управління капітального будівництва Міністерства оборони України Івненком Дмитром Вікторовичем, який, як зазначено в преамбулі Договору діяв на підставі Положення, затвердженого наказом Міністра оборони України № 395 від 08.09.2004.
На підставі статті 241 Цивільного кодексу України угода, вчинена представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права і обов'язки особи лише у разі подальшого схвалення угоди особою, що представляється ним. Угода вважається схваленою у випадку, коли особа, яку представляють, вчинила дії, що свідчать про прийняття угоди до виконання. При вирішенні питання про дійсність договору № 5 від 03.02.2005, укладеного від імені Міністерства оборони України начальником Кримського Управління капітального будівництва, суд взяв до уваги вищевикладене, а також те, що затвердження договору Веліжанським С.К., діючим на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 17.08.2004, реєстровий №2372, виданої Міністром оборони України, з правом укладення від імені Міністерства оборони України яких-небудь договорів, у тому числі підряду, пайової участі в будівництві, слід розцінювати як схвалення договору Міністерства оборони України, від імені якого укладений договір №5.
Договір був затверджений директором Департаменту капітального будівництва і управління фондами Міністерства оборони України, який мав нотаріально посвідчену довіреність Міністерства оборони України і погоджений з начальником управління капітального будівництва і придбання житла Міністерства оборони України.
Однак, колегія не може погодитися з висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
Судом першої інстанції на підставі ретельної правової оцінки умов укладеного між відповідачами договору №5 про будівництво житла для військовослужбовців ЗС України та членів їх сімей шляхом пайової участі сторін від 03.02.2005 (надалі - договір) та інших доказів по справі з достовірністю встановлено, а першим відповідачем (пайовиком) не спростовано факт укладення між ТОВ “Туркурорт” та Міноборони України договору інвестиційної діяльності з порушенням вимог ст.ст.20, 77 Земельного кодексу України та п.3 Положення про інвестування.
При цьому судом враховано, що пунктом 4.1 договору передбачено обов’язок замовника (другого відповідача) передати генпідряднику (пайовику) земельну ділянку загальною площею 3,5 га, розташовану на території військового містечка № 88 у м. Севастополі, вул. Михайлівська,1, оформити землевідвід та виділення в натурі земельної ділянки, яка відповідно до ст.77 Земельного кодексу України відноситься до земель оборони.
Висновки суду апеляційної інстанції про недоведеність входження зазначеної земельної ділянки до складу земель оборони спростовуються фактом розміщення на ній військової частини А-4422, перебуванням ділянки на обліку Севастопольської КЕЧ морської та тими обставинами, що відповідно до статті 77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Цільове призначення земель оборони та виконання ними специфічних соціально-економічних функцій обумовлює їх перебування тільки у державній та комунальній власності (ч.3 ст.84 Земельного кодексу України). У приватну власність землі оборони передаватися в жодному разі не можуть (ч.4 ст.84 Земельного кодексу України).
Окрім того, пунктом 3.5 договору передбачено, що замовник передає земельну ділянку визначеному пайовиком генпідряднику під забудову об’єкту після оформлення замовником землевпорядної документації та документації на право користування земельною ділянкою, цільовим призначенням якої є будівництво об’єкту. Таким чином пунктами 3.5, 4.1 договору спростовуються помилкові висновки апеляційного суду про те, що умови договору не містять обов’язку сторін по внесенню будь-якого майна, в тому числі земельної ділянки позивачем для подальшого виконання угоди.
При прийнятті оскаржуваної постанови судом також не спростовано висновки суду першої інстанції про укладення оспорюваного договору всупереч вимогам ст.20 Земельного кодексу України, а саме, за умов відсутності прийняття компетентним органом місцевого самоврядування рішення про зміну цільового призначення земель (із категорії земель оборони до категорії земель житлової забудови). Причому, слід зазначити, що згідно зі ст.21 цього Кодексу порушення порядку зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.
Водночас касаційна інстанція вважає за необхідне додатково зазначити таке.
В разі передачі пайовику чи генпідряднику земельної ділянки під забудову з оформленням відповідних правовстановлюючих документів на право користування земельною ділянкою, як це передбачають пункти 3.5, 4.1 договору, ця земельна ділянка, яка згідно зі ст.14 Закону України “Про Збройні Сили України” є державною власністю та закріплена за військовою частиною А-4422 на праві оперативного управління, може вибути з державної власності. Проте, таке виконання договору суперечить статті 4 Закону України "Про використання земель оборони" зазначає, що військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування. Дана стаття встановлює вичерпний перелік випадків використання земель оборони у господарських цілях, а тому використання земель оборони на пайових засадах у житловій забудові чинним законодавством не передбачено.
Разом з тим апеляційним господарським судом не спростовано висновок суду першої інстанції про порушення при укладенні оспорюваного договору п.3 Положення про інвестування, яким встановлено граничну частку житла, яка може передаватися у власність інвестора (першого відповідача), у розмірі 50% від загальної площі побудованого на інвестиційні кошти житла, а також збудованих за кошти інвестора споруд соціально-побутового і торговельного призначення, в той час як згідно п.3.1.2 договору частка житла ТОВ “Туркурорт”(інвестора) визначена у 88%, а по нежилим приміщенням –100%, що значно перевищує встановлені інвестиційним законодавством обмеження.
Що стосується вміщених в оскаржуваній постанові висновків суду про схвалення Веліжанським С.К. на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 17.08.2004 оспорюваного договору, укладеного від імені Міністерства оборони України начальником Кримського УКБ Міноборони України Івненком Д.В., то касаційна інстанція визнає такі висновки суду апеляційної інстанції помилковими з огляду на достовірно встановлені судом першої інстанції фактичні обставини наявності у Івненка Д.В. повноважень на укладення господарських договорів саме від імені Кримського УКБ Міноборони України, а не Міністерства оборони України (сторони за договором від 03.02.2005), та обставини скасування розпорядженням Міністра оборони України № 6828/з від 02.10.2004 всіх довіреностей на право укладання договорів (угод, контрактів), виданих до 01.10.2005 року та термін дії яких не закінчився (т.2 а.с.26).
Вищезгадана довіреність від 17.08.2004, на яку помилково послався апеляційний суд в обгрунтування своїх висновків, підпадає під дію зазначеного вище розпорядження, а тому відповідно до ст.ст.248, 249 ЦК України така довіреність не породжує юридичних наслідків у спірних правовідносинах.
Не застосовуючи правові наслідки недійсності правочину, передбачені ст.216 ЦК України, суд першої інстанції констатував невиконання договору сторонами, що додатково свідчить про відсутність схвалення оспорюваної угоди позивачем шляхом прийняття її до виконання (ч.1 ст. 241 ЦК України).
З огляду на те, що підставою скасування рішення від 01.03.2006 судом апеляційної інстанції стало неправильне застосування останнім ст.241 ЦК України, п.3 Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців ЗС України та членів їх сімей, затвердженого Указом Президента України від 01.07.1993 №240/93, та помилкове незастосування ст.ст.20,21,77,84 Земельного кодексу України, ст.4 Закону України “Про використання земель оборони” та ст.ст.248, 249 ЦК України, а судом першої інстанції з достовірністю встановлено невідповідність оспорюваного договору чинному земельному і цивільному законодавству та його укладення особою без необхідного обсягу цивільної дієздатності, і ці обставини не спростовано апеляційним господарським судом, первісне рішення про задоволення позову є правомірним та підлягає залишенню без змін.
Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 1115, 1117, п.6 ст.1119, ст. ст.11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Касаційне подання першого заступника військового прокурора ВМС України задовольнити.
Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 17.05.2006 у справі №20-10/100-5/199-2/363 скасувати, а рішення господарського суду м. Севастополя від 01.03.2006 у даній справі залишити без змін.
Головуючий, суддя В. Овечкін
Судді: Є. Чернов
В. Цвігун