ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

01.06.06р.

Справа № 25/123

За позовом  Відкритого акціонерного товариства "Металургтрансремонт",

м. Дніпропетровськ 

до  Відкритого акціонерного товариства "Суха Балка", м. Кривий Ріг

Третяособа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

Криворізька міська рада, м. Кривий Ріг 

про зобов'язання укласти договір

Суддя  Чередко А.Є.

Представники:

  від позивача: Онашко В.І., довіреність № 70-63 від 26.04.06р.; Швец А.П., довіреність № 70-117 від 10.10.05р.

від відповідачва: Малий А.В., довіреність б/н від 09.12.04р.

від третьої особи: Валентинов А.В., довіреність № 5/26-2414 від 29.12.05р. 

СУТЬ СПОРУ:

Позивач  звернувся з позовом до відповідача про зобов’язання останнього на заключення договору № 318 від 18.05.2005р. про встановлення постійного оплатного земельного сервітуту в розмірі 7540,14грн. на місяць для відповідача щодо частини земельної ділянки загальною площєю 1,9га. по вул. Конституційна, 23 в м. Кривому Розі, наданої у постійне користування позивачу на підставі державного акта на право постійного користування № 539 від 17.10.2001р. у вигляді права на прокладання та експлуатацію лінії електропередачі на зазначеній ділянці.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на земельній ділянці, яка надана в постійне користування позивачеві знаходиться лінія електропередачі, що належить відповідачу та не використовується позивачем, однак вимушує останнього сплачувати за цю ділянку земельний податок. Відповідач же в порушення ст.ст. 98, 99, 100 ЗК України ухиляється від встановлення між сторонами земельного сервітуту та укладення відповідного договору, що є підставою для захисту позивачем свого порушеного права на підставі ст.ст. 386, 391, 396 ЦК України.  

Відповідач проти позову заперечує з тих підстав, що чинне законодавство України не передбачає випадків встановлення земельного сервітуту та зобов’язання укласти договір на вимогу землекористувача земельної ділянки до особи, яка користується його земельною ділянкою, отже позивачем обрано не належний спосіб захисту порушеного права.  Також, позивач вимагає укладення спірного договору та сплату коштів за користування земельною ділянкою до встановлення земельного сервітуту, що не передбачено ст.ст. 100, 101 ЗК України.

Третя особа проти задоволення позовних вимог заперечує та зазначає, що власником спірної земельної ділянки, яка належить до земель комунальної власності є Криворізька міська рада, отже згідно ст.ст. 98, 99, 100 ЗК України, ст. 402 ЦК України саме до неї слід звертатися з вимогами про встановлення земельного сервітуту.

Дослідивши матеріали справи,  заслухавши пояснення представників сторін, господарський суд, -

                                                                            ВСТАНОВИВ:

          

Рішенням виконавчого комітету Криворізької міської ради № 558 від 13.06.2001р. позивачу надано право постійного користування земельною ділянкою промислловості (код 1.10.5) загальною площєю 7,67га. під розміщення Криворізького локомотивного заводу по вул. Конституційній, 23. При цьому у рішенні визначені на території позивача право обмеженого користування земельними ділянками (сервітут), зокрема площєю 2,1га. під охоронну зону ліній електропередач.    

На підставі зазначеного рішення позивачу виданий державний акт на право постійного користування землею № 539 від 17.10.2001р.

Позивач стверджує, що лінія електропередачі, яка знаходиться на наданій йому в користування земельній ділянці є власністю відповідача, однак належних доказів, які підтверджують ці обставини позивачем не надано.

З метою врегулювання взаємовідносин з відповідачем щодо користування спірною земельною ділянкою позивач направив відповідачеві проект договору про установлення права обмеженого користування земельної ділянки (сервітуту) від 18.05.2005р., предметом якого є надання позивачем відповідачу права обмеженого користування земельною ділянкою під розміщення лінії електропередачі площею 1,9га. зі сплатою 7540,14грн. щомісячно.

08.07.2005р. відповідач надіслав позивачу листа з відмовою укладення договору у зв’язку з невідповідністю проекту договору вимогам чинного законодавства.

Відповідно до п. 1 ст. 626 ЦК України, договором   є   домовленість   двох   або  більше  сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За ст. 627 ЦК України, відповідно  до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з   урахуванням   вимог  цього  Кодексу,  інших  актів  цивільного законодавства,  звичаїв  ділового  обороту,  вимог  розумності  та справедливості.  

Згідно з п. 3 ст. 179 ГК України, укладення   господарського  договору  є  обов'язковим  для сторін,  якщо він заснований на державному  замовленні,  виконання якого   є  обов'язком  для  суб'єкта  господарювання  у  випадках, передбачених  законом,  або  існує  пряма  вказівка  закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади  або  органів  місцевого самоврядування.

В силу п. 1 ст. 187 ГК України, спори,  що виникають при укладанні господарських договорів за  державним  замовленням,  або  договорів,  укладення   яких   є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках,  встановлених законом,  розглядаються судом.  Інші переддоговірні  спори  можуть бути  предметом  розгляду  суду  у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти  певний  господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

Статтєю 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування  збитків  та  інші   способи   відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;     10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади,  органу  влади  Автономної  Республіки  Крим  або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до п. 1 ст. 98 ЗК України, право   земельного  сервітуту  -  це  право  власника  або землекористувача  земельної  ділянки  на   обмежене   платне   або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Земельний    сервітут   здійснюється   способом,   найменш обтяжливим  для  власника  земельної  ділянки,   щодо   якої   він встановлений (п. 4 ст. 98 ЗК України).

          За ст. 99 ЗК України, власники або   землекористувачі   земельних   ділянок  можуть вимагати встановлення, зокрема такого земельного сервітуту як право прокладання та експлуатації  ліній  електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій.

Згідно з п.п. 1, 2 ст. 100 ЗК України, власник  або  землекористувач  земельної ділянки має право вимагати  встановлення  земельного  сервітуту  для  обслуговування своєї земельної ділянки.

Земельний  сервітут  встановлюється  за  домовленістю  між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або  за рішенням суду.

В силу ст. 401 ЦК України, право  користування  чужим  майном  (сервітут)  може  бути

встановлене  щодо  земельної  ділянки,  інших  природних  ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна  для  задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки,  а  також  іншій,  конкретно  визначеній  особі (особистий сервітут).

Статтєю 402 ЦК України встановлено, що сервітут   може   бути  встановлений  договором,  законом, заповітом або рішенням суду.

Земельний сервітут може бути  встановлений  договором  між особою,  яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

          У  разі   недосягнення   домовленості   про   встановлення сервітуту  та  про  його  умови  спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

За п.п. 1, 2 ст. 404 ЦК України, право користування  чужою  земельною  ділянкою  або  іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу,  проїзду через чужу земельну    ділянку,  прокладання та експлуатації   ліній електропередачі,  зв'язку  і трубопроводів,    забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Особа  має  право  вимагати  від   власника   (володільця) сусідньої земельної ділянки,  а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Таким чином, з вищенаведених норм чинного законодавства України, що регулює спірні правовідносини вбачається, що сервітут встановлюється у відношені до власника (володільця) земельної ділянки для забезпечення реалізації права та на користь землекористувача суміжної земельної ділянки або іншої особи, а правом вимоги встановлення сервітуту наділена саме така особа, а не власник (володілець) земельної ділянки у відношенні якої встановлюється сервітут.

Тобто чинне законодавство пов’язує право на захист шляхом встановлення земельного сервітуту у судовому порядку саме з фактом порушенням власником (володільцем) земельної ділянки права іншої особи на користування та обслуговування майна, яке розташовано на земельній ділянці такого власника (володільця) земельної ділянки, право землекористування якого у даному випадку не є порушеним.  

У випадку ж коли передана в користування земельна ділянка фактично не використовується землекористувачем, тобто відсутня необхідність у її користуванні, такий користувач має право на відмову від її використання у встановленому земельним законодавством порядку, а у випадку наявності спору з власником земельної ділянки з цього приводу має право на звернення до суду з відповідним позовом, що і є способом захисту порушеного права у даному випадку.    

При цьому, суд враховує, що з нормами ст. 100 ЗК України та ст. 402 ЦК України не передбачено встановлення земельного сервітуту за рішенням органу місцевого самоврядування.

Відповідно до п.п. 1, 2 ст. 14 ЦК України, цивільні  обов'язки  виконуються  у  межах,   встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Особа  не  може бути примушена до дій,  вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Отже з огляду на вищенаведене, слід дійти висновку, що у позивача відсутні правові підстави вимагати встановлення земельного сервітуту від відповідача та відповідно зобов’язувати відповідача укласти договір про встановлення сервітуту, тому позовні вимоги позивача є безпідставними, оскільки не грунтуються на законі та такими, що не підлягають задоволенню. Судові витрети слід віднести на позивача.

 Керуючись ст.ст. 98, 99, 100 Земельного Кодексу України, ст.ст. 14, 15, 16, 401, 402, 404, 626, 627 ЦК України, ст.ст. 179, 187 ГК України, ст.ст. 33, 34, 49, 82-85 ГПК України, господарський суд,-                                                                                  

                                                                                ВИРІШИВ:

          В позові відмовити.

Суддя

А.Є. Чередко

Рішення підписано