Апеляційний суд Кіровоградської області
-----------------------------------------------------------------------------------------------
Справа №22-1950/ 2009р. Головуючий у першій інстанції Павелко І.Л.
Категорія 19,21 Доповідач Черниш Т.В.
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
10 листопада 2009 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Кіровоградської області в складі:
головуючого – Кривохижі В.І.
суддів – Черниш Т.В.,
Голованя А.М.,
при секретарі Дімановій Н.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування, за апеляційною скаргою позивача на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 10 липня 2009 року,
в с т а н о в и л а :
29 січня 2009 року ОСОБА_1 пред’явила позов до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування. Позовні вимоги мотивувала тим, що 13 травня 2002 року уклала з сином- відповідачем у справі договір дарування належної їй квартири АДРЕСА_1 Посилаючись на те, що ця угода мала фіктивний характер, оскільки була укладена лише з метою уникнути звернення стягнення на будинок при виконанні судового рішення від 22 березня 2001 р. про стягнення з неї боргу в сумі 2232 грн.18 коп. на користь ОСОБА_3 просила визнати договір недійсним на підставі ст. 234 ЦК України, поновивши строк позовної давності.
Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 10 липня 2009р. в позові відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1. ставила питання про скасування рішення з мотивів порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначала, зокрема, що висновок суду ґрунтується на припущеннях, не відповідає фактичним обставинам справи, суперечить її доводам.
В судовому засіданні апеляційної інстанції відповідач доводи апеляційної скарги заперечував. Позивач, належним чином повідомлена про час та місце розгляду справи, до суду не з’явилася.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах, визначених ст.303 ЦПК України, заслухавши пояснення відповідача, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з огляду на такі підстави.
Відповідно до роз’яснень , викладених в п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» від 28 квітня 1978 р. №3, угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.
Згідно з ч. 1 ст. 58 ЦК 1963 року, який був чинний на час виникнення спірних правовідносин, недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).
Як вбачається з позовної заяви та пояснень ОСОБА_1., позовні вимоги фактично обґрунтовувались саме мнимістю укладеного договору дарування, укладеного між сторонами 13 травня 2002 року, за змістом якого вона подарувала своєму синові ОСОБА_2. належну їй квартиру АДРЕСА_1(а.с.4).
Однак позивач не довела, що вони з сином не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення угоди, тобто, що спірна угода мала мнимий характер. Договір укладено з дотриманням вимог закону- у письмовій формі, нотаріально посвідчено і зареєстровано в бюро технічної інвентаризації в серпні 2002р.(а.с.5). Про те, що ОСОБА_1. мала намір подарувати квартиру та усвідомлювала, що уклала саме договір дарування, свідчить те, що угода була укладена з її ініціативи, на виконання угоди будинок нею був безоплатно переданий відповідачу, останній там постійно проживає з сім’єю, позивачка має інше місце проживання. Заборони на відчуження на час укладення угоди не було; накладений 10 січня 2002р. арешт на будинок державним виконавцем знято за постановою від 23 січня 2002р.(а.с.9). Крім того, позивачка з дня укладення договору і до січня 2009 року, тобто протягом біля 7 років, зазначений договір не оспорювала. При його посвідченні були роз’яснені їй права і обов’язки за договором, його правові наслідки.
Заперечуючи проти позову та доводів апеляційної скарги, ОСОБА_2. стверджував, що про наявність інших цілей, ніж передачі йому будинку в дар, при укладенні оспорюваного договору йому не було відомо. Його доводи щодо відсутності домовленості з матір’ю про укладення угоди про людське око не спростовані. Відповідно ж змісту ч. 1 ст. 58 ЦК та згаданої постанови Пленуму (п.6,13) при постановленні рішення на підставі цієї норми повинен бути встановлений факт домовленості сторін про укладення мнимої угоди, тобто факт наявності волі обох сторін на укладення саме такої угоди.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1. Разом з тим при вирішенні справи суд помилково послався на норми ст. 234 ЦК України 2003р, дія якої відповідно до Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу на спірні правовідносини, що виникли в 2002 році, не поширюється. Однак норми ст.234 ЦК 2003р. та ч. 1 ст.58 ЦК 1963 р. щодо підстав визнання недійсними угоди (правочину) є схожими, тому таке порушення судом першої інстанції норм матеріального права не вплинуло на правильність вирішення справи.
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильного по суті рішення, воно відповідно до ч. 2 ст. 308 ЦПК України не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань.
Керуючись ст.ст.303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів судової палати в цивільних справах
У Х В А Л И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 10 липня 2009 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене до Верховного Суду України протягом двох місяців.
Головуючий
Судді