КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 22-а-26362/08 Головуючий у І інстанції – Іващук О.І.
Суддя-доповідач - Глущенко Я.Б.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
26 жовтня 2009 року Київський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого – судді Глущенко Я.Б.,
суддів Коротких А.Ю., Федорової Г.Г.,
при секретарі Токар М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Міністерства внутрішніх прав України у Вінницькій області про зобов’язання вчинити певні дії, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 28 травня 2008 року, -
В С Т А Н О В И В:
У травні 2008 року ОСОБА_1. звернувся до суду з позовом, в якому просив зобов’язати начальника УМВС України у Вінницькій області скасувати дію наказу № 451 від 06.09.2006 року, № 178 о/с від 18.09.2006 року та поновити його на службі в органах внутрішніх справ України із зарахуванням у вислугу років періоду вимушеного прогулу.
Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 28 травня 2008 року позов залишений без задоволення.
Не погоджуючись з вищезазначеним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, проте постанову суду слід змінити з таких підстав.
Згідно зі ст.ст. 198 ч. 1 п. 2, 201 ч. 1 п. 1 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право змінити постанову суду, якщо суд першої інстанції правильно по суті вирішив справу, але з помилковим застосуванням норм матеріального чи процесуального права.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції послався на пропущення позивачем строку звернення до адміністративного суду з вказаним позовом.
Проте, з таким висновком суду першої інстанції не можна погодитися в повній мірі.
Судовою колегією встановлено, що позивач з 01 листопада 1997 року проходив службу в органах внутрішніх справ України при УМВС України у Вінницькій області, з 2003 року перебуваючи на посаді заступника начальника відділу ветеринарної міліції з проведення карантинних ветеринарних заходів при УМВС України у Вінницькій області.
За допущене грубе порушення службової дисципліни, що виразилось в невиході на службу без поважних причин в період з 28.08.2006 року по 06.09.2006 року ОСОБА_1. наказом відповідача від 06.09.2006 року № 451 притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення з органів внутрішніх справ.
Наказом відповідача від 18.09.2006 року № 178 о/с позивача звільнено з органів МВС із займаної посади у запас Збройних Сил України за ст. 64 п. «е» Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, затвердженого Законом України від 22 лютого 2006 року N 3460-IV.
Обговорюючи питання правомірності звільнення позивача судова колегія зважає на наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України службова дисципліна базується на високій свідомості та зобов'язує кожну особу рядового і начальницького складу дотримуватися законодавства, неухильно виконувати вимоги Присяги працівника органів внутрішніх справ України, статутів і наказів начальників.
Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1. з 28.08.2006 року по 06.09.2006 року без поважних на те причин не виходив на службу, про причини невиходу та місце перебування відповідача не повідомив.
З метою встановлення причин відсутності позивача на службі, відповідачем було проведено службове розслідування, в ході якого останнім направлено відповідні запити до поліклініки ВОЗ УМВС у Вінницькій області та ВМКЛ № 1 і встановлено, що ОСОБА_1. в період його відсутності на службі за медичною допомогою не звертався.
За результатами розслідування безпідставний невихід ОСОБА_1. на службу було розцінено відповідачем як грубе порушення службової дисципліни та слугувало відповідною підставою для застосування до нього дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення з органів внутрішніх справ.
Позивач невихід на службу з 28.08.2006 року обґрунтовує тим, що вважав себе таким, що перебуває з цієї дати у щорічній черговій відпустці, при цьому вказує, що ним було подано відповідний рапорт, але з наказом про надання відпустки він не ознайомлювався.
Але, судова колегія вважає необхідним зауважити, що подання службовцем рапорту про надання йому щорічної чергової відпуски не є обов’язковою передумовою для початку та перебігу її строку, оскільки такою передумовою є видання відповідного наказу на підставі такого рапорту.
Проте, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, що підтверджують надання ОСОБА_1. з 28.08.2006 року щорічної чергової відпустки.
Окрім того, відповідно до інформації від 11.03.2008 року № 2/с-5, наданої Управлінням кадрового забезпечення УМВС України у Вінницькій області, щорічна чергова відпустка у 2006 році ОСОБА_1. не використана.
А відтак, не прибуття позивача на службу з 28.08.2006 року є безпідставним, а його відсутність з цієї дати по день звільнення відповідачем правомірно розцінено як грубе порушення службової дисципліни.
Відповідно до Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України поряд з кримінальною або адміністративною відповідальністю працівники органів внутрішніх справ за порушення службової дисципліни несуть також дисциплінарну відповідальність.
Згідно ч. 5 ст. 14 цього Статуту перед накладенням дисциплінарного стягнення начальник або особа, яка проводить службове розслідування, повинні зажадати від порушника надання письмового пояснення.
В той же час, колегія суддів зважає на той факт, що відповідач фактично був позбавлений можливості відібрати такі письмові пояснення від позивача через непроінформованість про фактичне місцезнаходження останнього.
Незаконність свого звільнення позивач також обґрунтовує тим, що згідно довідки про непрацездатність, виданої лікарем республіки Чехія, він у період з 04.09.2006 року по 25.10.2006 року перебував на лікарняному.
Дійсно, відповідно до ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.
Проте, пунктом 1.12 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерством охорони здоров’я України від 13.11.2001 року № 455, передбачено, що документи, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян України під час їх тимчасового перебування за межами держави, підлягають обміну на листок непрацездатності згідно з рішенням лікарсько-консультаційної комісії (ЛКК) лікувально-профілактичного закладу за місцем проживання чи роботи у разі гострих захворювань і травм, загостренні хронічних захворювань, вагітності та пологів, оперативних втручань при невідкладних станах, лікування згідно з рішенням комісії МОЗ України з питань направлення на лікування за кордон. Обмін здійснюється на підставі перекладених на державну мову та нотаріально засвідчених документів, які підтверджують тимчасову втрату працездатності під час перебування за межами України.
Між тим, надана позивачем довідка та її переклад державною мовою не можуть вважатися належними доказами, що підтверджують тимчасову втрату працездатності під час перебування останнього на території республіки Чехія, оскільки ОСОБА_1. не було дотримано визначений порядок засвідчення такої непрацездатності.
Окрім того, позивачем було порушено порядок виїзду працівників ОВС за кордон у приватних справах, визначений Інструкцією про порядок виїзду працівників органів внутрішніх справ України за кордон, затверджений наказом МВС України від 04.10.2003 року № 1314, відповідно до п.п. 21, 22 якої виїзди за кордон осіб начальницького і рядового складу ОВС у приватних справах здійснюється у вільний від роботи час (відпустка, відгули тощо) на загальних засадах, встановлених статтею 11 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України». Про виїзди за кордон у приватних справах співробітник з числа осіб, зазначених у п. 21 цієї Інструкції, інформує керівника органу структурного підрозділу МВС України рапортом, де вказує країну, до якої буде здійснено виїзд, та термін перебування в ній.
Так, позивач, порушуючи встановлений порядок, виїхав за межі України без подання відповідного рапорту, яким мав повідомити країну, до якої планувався такий виїзд, та термін перебування за кордоном.
Колегія суддів вважає необхідним звернути увагу на те, що обрання відповідачем такого виду дисциплінарного стягнення як звільнення ОСОБА_1. з органів внутрішніх справ є співмірним та пропорційним поряд з допущеним останнім порушенням службової дисципліни.
Таким чином, відповідач, приймаючи оскаржувані позивачем накази діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а вимога ОСОБА_1. про їх скасування є необґрунтованою.
Між тим, як на підставу для відмови у позові суд послався на те, що позивачем пропущено строк звернення до суду.
Проте, з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки пропущення позивачем строку звернення до суду в даному випадку не може бути підставою відмови в задоволенні позову.
Відповідно до ч. 2 ст. 99 КАС України, загальний строк для звернення до адміністративного суду за захистом права особи встановлено в один рік.
Згідно із ч. 1 ст. 100 КАС України пропущення цього строку є підставою для відмови в наданні захисту, якщо на цьому наполягає одна із сторін.
З огляду на зміст зазначених норм процесуального права, їх положення про правові наслідки спливу строку звернення до суду можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж при розгляді справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові не через пропущення строку звернення до суду, а за безпідставністю позовної вимоги.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині підстав відмови в задоволенні позову.
Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 201, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд -
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 28 травня 2008 року –змінити.
Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову через безпідставність позовних вимог.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом одного місяця шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя Глущенко Я.Б.
суддя Коротких А.Ю.
суддя Федорова Г.Г.
Повний текст постанови складений 02 листопада 2009 року.