АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №22-4660/09 Головуючий у 1-й інстанції: Панкеєв О.В.

Суддя-доповідач: Гончар О.С.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 листопада 2009 року                         м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого судді     Приймака В.М.

суддів             Гончара О.С. , Бабак А.М.

при секретарі         Бабенко Т.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хортицького районного суду м.Запоріжжя від 07 вересня 2009 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання договору недійсним, третя особа Центральна універсальна біржа «Запоріжжя», -

ВСТАНОВИЛА:

В липні 2009 року ОСОБА_2 (районним судом помилково зазначена як ОСОБА_2) звернулась в суд з позовом до відповідачів, де зазначала, що в червні 2009 році ОСОБА_3 продав ОСОБА_1 автомобіль, який належав позивачеві на праві спільної сумісної власності із її чоловіком - продавцем ОСОБА_3. Проте, своєї письмової згоди на продаж авта позивач не давала. Тому, посилаючись на порушення ч.3 ст.65 СК України, позивач просила визнати зазначений договір недійсним і привести сторони у первісний стан, т.т. застосувати двосторонню реституцію.

Рішенням Хортицького районного суду м.Запоріжжя від 07 вересня 2009 року позов задоволено повністю. Вирішено питання про судові витрати.

ОСОБА_1 з даним рішенням суду не погодився, тому оскаржив його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, відповідач просив зазначене рішення скасувати, ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову повністю.

Вислухавши суддю-доповідача, позивача, її представника, відповідача ОСОБА_3 та представника ОСОБА_1, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно п.2 ч.1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України  рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України  під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Встановлено, що 05.06.2009 року на Центральній універсальній біржі «Запоріжжя» між відповідачами було укладено письмовий договір купівлі-продажу автомобіля Lexus LS 430 рн НОМЕР_1. За умовами договору ОСОБА_3 продав за 100 грн. вказаний автомобіль ОСОБА_1

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2, яка є дружиною відповідача ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що спірний автомобіль був придбаний подружжям за час шлюбу, а отже є спільною сумісною власністю. Проте, передбаченої частиною 3 ст.65 СК України своєї письмової згоди на відчуження цінного майна – авта, позивач не давала. В зв’язку з чим, суд першої інстанції вважав, що оспорений правочин не відповідає вимогам закону, а тому пославшись на ст.ст. 215, 216 ЦК України визнав його недійсним і застосував двосторонню реституцію.

Проте погодитися з таким висновком суду не можна.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Судом вірно встановлено, що ОСОБА_2 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 19.11.1993 року. В 2008 році ними був придбаний автомобіль Lexus LS 430 рн НОМЕР_1, який був зареєстрований лише на ОСОБА_3

Проте суд усупереч вимогам ст. ст. 212 , 214 ЦПК України  належним чином не перевірив доводів відповідача й не дав належної правової оцінки зібраним у справі доказам.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" , угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Визнаючи договір купівлі-продажу автомобіля недійсним, районний суд в порушення вимог ст. 214 ЦПК України  не взяв до уваги, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав із наслідками, передбаченими законом.

В порушення вимог ст. 215 ЦПК України  в мотивувальній частині рішення не зазначив назву статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту норми матеріального права, на підставі якої вирішено справу.

Стаття 215 ЦК України , на яку суд послався в своєму рішенні, як на підставу задоволення позову, встановлює загальне правило про те, що правочин є недійсним у зв'язку з недодержанням у момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених ст. 203 ЦК України . Проте, суд першої інстанції не зазначив жодної із загальних вимог щодо правочину, які було порушено відповідачами.

Крім того, згідно зі ст. 216 ЦК України  в разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Правові наслідки, передбачені цією статтею, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Відповідно до ст. 330 ЦК України , якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Однак, вирішуючи спір за позовом особи, яка не була стороною договору купівлі-продажу спірного автомобілю і визнаючи зазначений договір недійсним, суд першої інстанції не звернув уваги на положення ст.ст. 330 , 388 ЦК України .

Проте з матеріалів справи безспірно вбачається, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем. Доказом цього є та обставина, що відповідач ОСОБА_3 не повідомляв його про права третіх осіб на спірний автомобіль. В свідоцтві про реєстрацію автомобіля не зазначено прізвище позивача, як співвласника автомобіля. Відповідач ОСОБА_3 погодився із зазначеним в рішенні висновком суду першої інстанції про те, що він в порушення вимог ст. 659 ЦК України не попередив покупця ОСОБА_1 про всі права третіх осіб на товар, що продається. В підписаному тексті договору купівлі-продажу автомобіля (п.1.7) зазначено, що спірний автомобіль належить лише ОСОБА_3 на праві власності, що посвідчується свідоцтвом про реєстрацію. (а.с. 5)

Пунктом 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України  передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Проте, спірний автомобіль було придбано саме за оплатним договором. Спірне майно вибуло з володіння ОСОБА_2 з її волі, оскільки ОСОБА_3 володів і користувався автомобілем за її згодою. З цією обставиною сторони погодились повністю.

А тому, сукупність наведених норм матеріального і процесуального права свідчить, про те, що суд не вправі був визнавати спірний договір недійсним і застосовувати до спірних правовідносин двосторонню реституцію. Більш того, ОСОБА_2 за наведених обставин не має права й на витребування спірного майна від добросовісного набувача ОСОБА_1

Крім того, відповідно до ч.3 ст.65 СК України, на яку посилалась позивач в своєму позові, як на підставу визнання угоди недійсною, згода від одного з подружжя на укладання іншим з подружжя договору необхідна при відчуженні цінного майна.

Проте, ні в позовних заявах позивача, ні в ході розгляду справи в суді першої інстанції сторонами не оспорювався той факт, що автомобіль було продано за 100 грн.

Позивачем не заявлялось клопотання про призначення у справі експертизи, щодо встановлення дійсної вартості спірного автомобіля. В рішенні суду також зазначено, що автомобіль продано за 100 грн.. Саме цю суму суд першої інстанції зобов’язав ОСОБА_3 повернути ОСОБА_1, з чим погодились позивач і відповідач ОСОБА_3, оскільки не оскаржили рішення суду ні в цій частині ні вцілому. Звертаючись в суд з позовом, ОСОБА_2 сплатила 51 грн. судового збору, виходячи саме з цієї вартості спірного автомобіля. В судовому засіданні ОСОБА_3 підтвердив ту обставину, що автомобіль продано саме за 100 грн.

Таким чином, і суд першої інстанції, і ОСОБА_3 і ОСОБА_2 визнали вартість спірного автомобіля в розмірі 100 грн. Іншу вартість автомобіля не встановлено. В зв’язку з чим, суд виходить саме з цієї вартості предмета оспореного договору купівлі-продажу.

Проте колегія суддів в такому випадку не може погодитись з заявою позивача, що майно, вартість якого складає 100 грн., є цінним.

Саме по собі відчуження автомобіля не може свідчити про те, що відбулось відчуження цінного майна, оскільки в суді не досліджувався його стан і дійсна вартість. Поняття ж «автомобіль» і «цінне майно» не тотожні, і не є обставиною, що у відповідності до ст. 61 ЦПК України, звільняє сторони від доказування. Якщо ж ОСОБА_3 продав автомобіль за 100 грн., з чим погодилась і позивач, то такий транспортний засіб не можна вважати цінним майном. Тому висновок суду першої інстанції про цінність майна, а отже й необхідність письмової згоди на відчуження від іншого його співвласника, був передчасним.

Не можна визнати правочин, щодо продажу ОСОБА_3 ОСОБА_1 автомобілю за 100 грн. і таким, що виходить за межі дрібного побутового, оскільки відповідно до ст. 31 ЦК України правочин вважається дрібним побутовим, якщо він що найменше стосується предмета, який має невисоку вартість.

Таким чином, сукупність наведених обставин свідчить про те, що спірний автомобіль проданий за 100 грн. мав невисоку вартість, не відносився до категорії цінного майна для сторін. Тому, хоч він і належав на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3 і ОСОБА_2., усна чи письмова згода на його відчуження від позивача з огляду на положення ч.ч.2, 3 ст. 65 СК не потребувалась.

Разом з тим, судова колегія критично ставиться до заперечень ОСОБА_1 про те, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, оскільки суд не відклав розгляд справи, коли відповідач був у відрядженні, оскільки вирішення питання поважності причин відсутності учасників процесу у справі відноситься виключно до компетенції суду першої інстанції.

Ухвалення рішення суду у випадку відсутності сторони у справі з поважної причини, не тягне за собою скасування рішення з направленням справи на новий судовий розгляд чи ухвалення з цієї підстави нового рішення.

Таким чином, судова колегія приходить до переконання, що судом першої інстанції було порушено низку норм матеріального права, наслідком чого стало неправильне вирішення спору по суті, що потягло за собою безпідставне задоволення позову позивача.

А тому судова колегія вважає, що наведені в мотивувальній частині обставини дають апеляційному суду підстави для скасуванні рішення суду першої інстанції з одночасним ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до ч.6 ст. 154 ЦПК України, якщо у задоволенні позову було відмовлено, суд може одночасно з ухваленням судового рішення скасувати заходи забезпечення позову.

Встановлено, що ухвалою Хортицького районного суду м.Запоріжжя від 16 липня 2009 року на забезпечення позову ОСОБА_2 у цій справі було накладено арешт на автомобіль Lexus LS 430, 2004 року випуску, кузов НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_1, який належить на праві власності ОСОБА_1 (а.с. 19)

В зв’язку з прийняттям апеляційним судом рішення про відмову в задоволенні позову, колегія суддів вважає за необхідне скасувати й прийняті судом першої інстанції заходи забезпечення позову.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 154, 307, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Хортицького районного суду м.Запоріжжя від 07 вересня 2009 року у цій справі скасувати. Ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити.

Ухвалу Хортицького районного суду м.Запоріжжя від 16 липня 2009 року про забезпечення позову ОСОБА_2 у цій справі скасувати.

Скасувати арешт на автомобіль Lexus LS 430, 2004 року випуску, кузов НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_1, який належить на праві власності ОСОБА_1, що був накладений у зв’язку із розглядом цієї справи.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржене безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців.

Головуючий суддя Суддя Суддя

Приймак В.М. Гончар О.С. Бабак А.М.