АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 червня 2006 року м. Вінниця
Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Вінницької області у складі:
головуючого : Іващука В.А., суддів : Щолокової О.В., Оніщука В.В., при секретарі: Торбасюк О.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсною окремої частини правочину, за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3 на рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 03 квітня 2006 року,
встановила:
У вересні 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсною окремої частини правочину. В позові зазначав, що віч у 2002 році поїхав за кордон на роботу з метою заробити гроші на покупку квартири. Періодично висилав зароблені гроші відповідачці, на той час його дружині. В кінці березня 2004 року відповідачка повідомила його по телефону, що вона купила для них квартиру. В грудні 2004 року він повернувся із-за кордону та разом з відповідачкою та донькою став проживати в зазначеній квартирі. Документів на квартиру він не перевіряв оскільки в цьому не було необхідності. В серпні 2005 року між ним та відповідачкою шлюб розірвано. Відповідачка відмовилась показати документи на квартиру, тому він ознайомився із ними і ЖЕКу. Тоді йому стало відомо про незаконність укладення договору. За цим договором квартиру купила його неповнолітня донька - ОСОБА_4 Представником покупця за договором виступала його колишня дружина -відповідачка. Посилаючись на порушення нотаріусом п.40 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, оскільки він не давав згоди на вчинення цього правочину, а також на порушення норм Сімейного кодексу України, зокрема ст.54, ст.65 цього Кодексу, просив визнати недійсною частину договору купівлі продажу квартири, в які вказано, що покупцем є ОСОБА_4 Просив визнати за ним право спільної сумісної власності на квартир встановивши, що справжнім покупцем квартири була колишня дружина ОСОБА_2 Стягнути на його користь з відповідачки судові витрати та витрати на оплату допомоги адвоката.
В грудні 2005 року позивач звернувся з додатковим позовом до приватного нотаріуса ОСОБА_5 та ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди, в якому, посилаючись на завдання йому моральної шкоди відповідачами внаслідок незаконних дій по укладенню угоди купівлі-продажу, просив стягнути з відповідачів на його користь 1650 грн. моральної шкоди та судові витрати по оплаті держмита.
Рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 03 квітня 2006 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, який посвідчений 17 березня 2004 року приватним нотаріусом Калиновського районного нотаріального округу ОСОБА_5, покупцем якої є малолітня ОСОБА_4. Визнано за ОСОБА_1 право власності на частину ідеальної частки спірної квартири №НОМЕР_1, яка є об'єктом спільної сумісної власності подружжя вартістю 8000 грн. В іншій частині позовні вимоги залишено без задоволення в зв'язку з їх безпідставністю.
ОСОБА_2 та її представник подали апеляційні скарги, в яких, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просять рішення скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в позові.
У своїх доводах апеляційних скарг посилаються на те, що суд дійшов помилкового висновку про те, що правочин укладений в інтересах дитини не відповідає вимогам ЦК України, оскільки про його укладенні були дотримані вимоги ст.203 ЦК України повністю. Суд дав упереджену оцінку доказам на користь позивача, в якості доказу приєднав до справи розписку продавця квартири в отриманні грошей 4000 євро не допитавши його відносно цих обставин.
Зазначали, що суд не звернув уваги на те, що позивач до суду не звертався на протязі півтора років з дня вчинення правочину, а звернувся лише після розлучення. Суд не з'ясував чи була можливість отримати нотаріально посвідчену згоду позивача на вчинення правочину, оскільки позивач перебував за кордоном та повернувся в грудні 2004 року. Крім цього правочин не суперечить СК України, оскільки майновий стан дитини покращився
У доводах посилаються також на те, що суд не звернув увагу на доводи органу опіки та піклування, не врахував інтереси дитини, а також не застосував положення ст.203, ст. 215 ЦК України та ст 177 СК України.
Представник відповідача заперечувала доводи апеляційної скарги. Посилаючись на необґрунтованість та безпідставність доводів апеляційної скарги, просила апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду залишити без змін.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач та відповідачка перебували у шлюб, з 1993 року. Від шлюбу народилась дочка ОСОБА_4. У 2002 році позивач поїхав у Францію на роботу, звідки періодично висилав дружині кошти на придбання квартири. В кінці березня 2004 року відповідачка повідомила по телефону позивача, що придбала квартиру. Позивач повернувся в грудні 2004 року в Україну та разом із відповідачкою і дочкою проживали у спірній квартирі. Документів на квартиру позивач не перевіряв, оскільки в цьому не було необхідності. 05 серпня 2005 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано. Після розлучення позивач ознайомився із договором купівлі-продажу квартири та йому стало відомо, що покупцем квартири є його 11-річна донька, а представником покупця виступила його колишня дружина - відповідачка по справі ОСОБА_2
Покупцем квартири АДРЕСА_1 є малолітня дочка позивача та відповідачки - ОСОБА_4, яка в особі її представника ОСОБА_2 купила квартиру за 16000 грн.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що при посвідченні вказаного правочину нотаріус діяв відповідно чинного законодавства. Зокрема, відповідно ст. 173 СК України діти можуть бути самостійними власниками майна. В компетенцію нотаріуса не входить встановлювати джерело набуття особою коштів. Відповідно до п.2 ст. 177 СК України при вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий із батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним, як укладеного без його згоди. Підстав для відмови у вчиненні правочину в нотаріуса не було.
Факт надання коштів на купівлю квартири батьком відповідачки не підтвердився. Пояснення відповідачки в щодо цих обставин є неправдивими. Відповідно до ст.ст. 60,61 СК України квартира є об'єктом права спільної власності подружжя, частки майна є рівними.
У зв'язку із наведеним суд першої інстанції визнав недійсним договір купівлі продажу спірної квартири та визнав право власності на ідеальної частки квартири за ОСОБА_1 В іншій частині позовних вимог відмовлено за безпідставністю.
Переглянувши законність і обґрунтованість рішення суду у межах заявлених вимог та апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду скасувати та постановити нове рішення про відмову у позові з наступних підстав.
Колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги частково є обгрунтованими та підставними.
Відповідно ст. 8 СК України, яка регулює застосування до сімейних відносин Цивільного кодексу України, якщо майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.
Враховуючи зазначене до правовідносин що виникли між сторонами, крім положень Сімейного кодексу України, слід застосовувати норми глави 16 Цивільного кодексу України про правочини, оскільки позивачем ставиться питання про визнання частини правочину недійсним та визнання права власності.
Відповідно ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Виходячи із положень ст.215, ст.203 ЦК України, а також із інших статей, які визначають правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону, підстав для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу немає.
Відповідно ч.З ст.209 ЦК України нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.
Правочин, який позивач просить визнати недійсним, відповідає вимогам ст. 203 та інших статей ЦК України, які визначають правові наслідки недодержання сторонами вимог закону при вчиненні правочину.
Позивач не навів підстав визначених законом щодо недійсності правочину.
Суд першої інстанції також не зазначив у судовому рішенні яким саме вимогам закону не відповідає правочин.
Разом із цим, відповідно правил ч.2 ст.61 СК України, об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок.
Оскільки квартира була куплена під час перебування в шлюбі, то слід вважати, що зазначена квартира куплена за доходи, які є об'єктом права спільної власності.
Із матеріалів справи вбачається, що позивач був обізнаний в тому, що квартира куплена його дитині. Такий правочин був ним схвалений та не заперечувався з моменту укладення до розлучення із дружиною - відповідачкою.
Виходячи із обставин справи правочин відповідав справжній волі відповідачки та позивача, однак надати нотаріально посвідчений дозвіл на цей правочин позивачу перешкоджали обставини перебування його за межами України.
Доводи позивача про те, що йому відповідачка перешкоджала ознайомитись із договором купівлі-продажу квартири не можна визнати обгрунтованими та доведеними, оскільки він мав таку можливість проживаючи однією сім'єю з відповідачкою з грудня 2004 року.
Крім цього слід зазначити, що зазначений правочин вчинено в інтересах сім'ї та не суперечить правам дитини.
Суд першої інстанції зробив невідповідні висновки цим обставинам справи, не застосував закон, який підлягав застосованню, тому рішення суду підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у позові.
Позивач за цих обставин не позбавлений права звернення за захистом своїх прав та інтересів у інший спосіб.
У відповідності до ст.88 ч.1, ч.5 ЦПК України розподіл судових витрат слід змінити на користь ОСОБА_2, стягнувши з позивача на її користь судові витрати по розгляду справи в суді апеляційної інстанції.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 203,204, 209, 215 ЦК України, ст.ст. 8, 61 Ч.2СК України, ст.ст. 88 ч.1, ч.5, 303, 304, 307 ч.1 п.2, 309 ч.1 п.п.2,3,4, 313, 314 ч.2, 316 ЦПК України, колегія суддів,
вирішила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3 задовольнити.
Рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 03 квітня 2006 року -скасувати.
Ухвалити нове рішення:
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 відмовити повністю.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по оплаті державного мита (судового збору ) в сумі 80 (вісімдесят) гривень та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі ЗО (тридцять( гривень), а всього 110 (сто десять) гривень.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та протягом двох місяців може бути оскаржене у касаційному порядку до Верховного Суду України.