ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
31.08.09р. | Справа № 30/143-09(7/127-07) |
За позовом відкритого акціонерного товариства "Завод "Дніпропрес", м. Дніпропетровськ
до товариства з обмеженою відповідальністю "Імпекс-продукт", м. Дніпропетровськ
про визнання недійсним договору
Суддя: Євстигнеєва Н.М.
Секретар судового засідання: Ворошило О.М.
Представники:
Від позивача: Тарасюк О.Л., довіреність від 07.10.2008 року № 92, провідний юрисконсульт
Від відповідача: Шестіріков В.В., довіреність від 10.11.2008 року, представник; Масюк Л.О., довідка з ЄДРПОУ серія АА №224349, керівник
СУТЬ СПОРУ:
Відкрите акціонерне товариство "Завод "Дніпропрес" (м. Дніпропетровськ) в 2007 році звернулося до господарського суду із позовом, згідно якого просить визнати недійсним, як такий що суперечить законодавству, договір фінансового лізингу №112 від 08.05.1998 року, укладений між відкритим акціонерним товариством "Завод "Дніпропрес" та товариством з обмеженою відповідальністю "Імпекс-продукт", з моменту його укладення, судові витрати по справі покласти на відповідача.
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 16.05.2007 року в задоволенні позову відкритого акціонерного товариства "Завод "Дніпропрес" відмовлено.
Постановою Вищого господарського суду України від 12.03.2009 року рішення господарського суду Дніпропетровської області від 16.05.2007 року у справі №7/127-07 скасовано, а справу передано до господарського суду Дніпропетровської області на новий розгляд в іншому складі суддів.
Розпорядженням голови суду від 27.05.2009 року справу №7/127-07 передано на розгляд по суті судді Євстигнеєвій Н.М.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що за договором фінансового лізингу №112 від 08.05.1998 року об’єктом лізингу є нерухоме майно –будівля, розташована за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Мануільського (молочна кухня), інвентарний номер 015004, корисною площею 260 кв.м, що включає в себе технічне підпілля, вентиляційну камеру, для використання в якості виробничих та складських приміщень при виробництві продуктів харчування і товарів народного вжитку. Позивач вважає, що на час укладення договору фінансового лізингу зазначене нерухоме майно перебувало в державній власності, а тому, згідно ч.2 ст. 2 Закону України „Про лізинг”, в редакції, що діяв на час укладення договору, могло бути об’єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідне погодження у Міністерства промислової політики України, як органу, що здійснював управління цим майном, не отримане. За таких обставин позивач вважає, що договір фінансового лізингу укладено з порушенням вимог Закону. Також, Закон містить вимоги щодо обов’язкової реєстрації договору, якщо об’єктом лізингу є державне майно. Укладений договір не був зареєстрований. Крім того, позивач вважає, що при укладенні договору не було досягнуто згоди по всіх істотних умовах: по предмету договору (об’єкт лізингу не ідентифікований номером будинку по вул. Мануільського), умовам страхування, умовам реєстрації об’єкту лізингу.
Відповідач позовні вимоги не визнає. Відповідач зазначає, що за умовами спірного договору договір фінансового лізингу №112 від 08.05.1998 року вважається укладеним і набирає законної сили з моменту завершення приватизації лізингодавця. Оскільки права і обов’язки за договором виникли у сторін тільки після зміни правового режиму об’єкта лізингу, не було потреби в узгодженні даного договору з профільним міністерством. З цих же підстав не може бути застосована до спірних відносин ст. 21 Закону України "Про лізинг" щодо реєстрації договорів лізингу державного майна. Відповідач не вбачає порушення прав позивача. Після завершення приватизації договір набрав законної сили і впродовж 9 років виконувався сторонами. Твердження позивача про недосягнення сторонами згоди щодо умов страхування об’єкта лізингу та його реєстрації відповідач вважає такими, що суперечать змісту договору та не можуть прийматися судом до уваги.
01.07.2009 року відповідачем подана заява про застосування наслідків спливу строку позовної давності, яка ґрунтується на пунктах 6,7 Прикінцевих та перехідних положень до Цивільного кодексу України, згідно яких правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом. До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред’явлення якого виникло до 01.01.2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.
01.07.2009 року відповідачем подано клопотання про залишення позову без розгляду на підставі п.1 ч.1 ст.81 ГПК України. Клопотання мотивоване тим, що позов від імені позивача підписаний не уповноваженою особою, зокрема, представником Набоковим А.М.. З наданої довіреності Набокова А.М. вбачається, що довіреність є чинною на час виконання обов’язків за займаною посадою або до її анулювання, але не більше ніж три роки з моменту видачі. В матеріалах справи відсутні докази, що на час підписання позову Набоков А.М. перебував саме на посаді юрисконсульта І категорії.
Запис розгляду судової справи здійснюється за допомогою технічних засобів, а саме: програмно-апаратного комплексу “Діловодство суду”.
Для архівного оригіналу звукозапису надано диск CD-R, серійний номер HR106JS60421065211.
У судовому засіданні оголошувалась перерва з 17.06.2009 року на 01.07.2009 року, з 01.07.2009 року на 15.07.2009 року. В подальшому розгляд справи було відкладено з 15.07.2009 року на 28.07.2009 року.
Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 28.07.2009 року (заступник голови суду Камша Н.М.) строк вирішення спору продовжено на один місяць. В судовому засіданні 28.07.2009 року розгляд справи відкладено до 31.08.2009 року.
У судовому засіданні 31.08.2009 року за згодою представників сторін оголошені вступна та резолютивна частини рішення суду (ст. 85 Господарського процесуального кодексу України).
Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, господарський суд, -
В С Т А Н О В И В:
08.05.1998р. Відкрите акціонерне товариство "Завод "Дніпропрес" (м. Дніпропетровськ), як лізингодавець, та Товариство з обмеженою відповідальністю "Імпекс-продукт" (м. Дніпропетровськ), як лізингоодержувач, уклали договір фінансового лізингу № 112 (надалі –Договір), за умовами якого лізингодавець передає лізингоодержувачу у фінансовий лізинг будівлю, розташовану за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Мануільського (молочна кухня), інвентарний номер 015004, корисна площа 260 кв.м, включаючи технічне підпілля та вентиляційну камеру, для використання в якості виробничих та складських приміщень при виробництві продуктів харчування та товарів народного споживання.
Загальна балансова вартість приміщення, що передається в фінансовий лізинг, станом на 01.05.1998р. становить 61 973, 00 грн. (п.1.1. Договору).
12.05.1998р. сторонами Договору складено акт приймання-передачі будівлі „Молочна кухня” в фінансовий лізинг.
Згідно п.1.2. Договору строк фінансового лізингу встановлено на 30 років - з 01.07.1998р. по 01.07.2028р.
12 травня 1998 року між сторонами було підписано Додаткову угоду №1 до договору фінансового лізингу №112 від 08.05.1998 року, яка є додатком №4 до договору. Сторони домовились, що:
- договір фінансового лізингу №112 від 08.05.1998 року вважається укладеним і вступає в силу з моменту завершення приватизації лізингодавця (п.1);
- зобов’язання по страхуванню об’єкту лізингу та всі відповідні витрати покладаються на лізингодавця (п.2);
- у разі, якщо для проведення лізингоодержувачем ремонтно-відновлювальних робіт у відношенні об’єкта лізингу виникне необхідність в отриманні від органів державної влади або місцевого самоврядування будь-яких дозвільних документів, погоджень, проведення реєстрацій об’єкта лізингу або договору лізингу –здійснення всіх необхідних для цього дій покладається на лізингодавця (п.3);
- у разі, якщо після спливу строку дії Протоколу погодження лізингових платежів сторонами не буде підписаний новий Протокол на майбутній період, лізингові платежі підлягають сплаті лізингоотримувачем згідно останнього підписаного протоколу, дія якого вважається автоматично продовженою на невизначений строк (п.4).
Пунктом 1.3 Договору сторони обумовили перехід об’єкту лізингу у власність лізингоодержувача або викуп ним по залишковій вартості по закінченні строку договору фінансового лізингу.
Згідно ч.1 ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізинг” лізингоодержувач за користування об'єктом лізингу вносить періодичні лізингові платежі. Величина періоду, за який вноситься лізинговий платіж, встановлюється за договором лізингу і може бути нерівномірною.
Згідно ч.3 ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізинг” розміри, спосіб, форма і строки внесення лізингових платежів та умови їх перегляду визначаються у договорі лізингу за домовленістю сторін відповідно до вимог цього Закону та законодавства України.
Пунктом 4.1. Договору лізингові платежі за користування об’єктом лізингу встановлюються на підставі підписаного сторонами Протоколу узгодження лізингових платежів, на підставі якого лізингодавець пред’являє лізингоодержувачу рахунки.
Згідно п.4.2. Договору за взаємним погодженням сторін лізингові платежі встановлюються:
- на перші три роки лізингу в об’ємі 3% від вартості об’єкта лізингу на період підписання „Протоколу узгодження лізингових платежів”;
- в подальшому –5% від вартості об’єкта лізингу на період підписання „Протоколу узгодження лізингових платежів”.
Протокол узгодження лізингових платежів переузгоджується щорічно на перше квітня відповідно до зміненої остаточної вартості об’єму лізингу (п.4.4. Договору).
Згідно п.4.5. Договору сума лізингових платежів може бути змінена на вимогу лізингодавця в разі зміни тарифів та рівня цін, зміни методики розрахунку лізингових платежів, індексації основних засобів та збільшення в зв’язку з цим амортизаційних відрахувань, змін в оподаткуванні та введенні нових податків та платежів.
Додатком № 2 до Договору є Протокол узгодження лізингових платежів на період з 01.05.1998р. по 01.04.1999р. при залишковій балансовій вартості об’єкта лізингу станом на 01.05.1998р. 61 973, 00 грн., яким визначені лізингові платежі за період з 01.07.1998р. по 01.04.1999р. та складають 1 394, 40 грн.:
- 3-ий квартал 1998р. - 464, 80 грн., строк оплати 15.10.1998р.;
- 4-ий квартал 1998р. - 464, 80 грн., строк оплати 15.01.1999р.;
- 1-ий квартал 1999р. - 464, 80 грн., строк оплати 15.04.1999р.
В подальшому, сторони Договору склали ще один Протокол узгодження лізингових платежів на період з 01.04.1999р. по 01.04.2000р. при залишковій балансовій вартості об’єкта лізингу станом на 01.04.1999р. 58 337, 00 грн., яким визначені лізингові платежі за період з 01.04.1999р. по 01.04.2000р. та складають 1 750, 11 грн.:
- 2-ий квартал 1999р. - 437, 53 грн., строк оплати 15.07.1999р.;
- 3-ий квартал 1999р. - 437, 53 грн., строк оплати 15.10.1999р.;
- 4-ий квартал 1999р. - 437, 53 грн., строк оплати 15.01.1999р.;
- 1-ий квартал 2000р. - 437, 53 грн., строк оплати 01.04.2000р.
Згідно п.4 Додаткової годи №1 до договору фінансового лізингу №112 у разі, якщо після спливу строку дії Протоколу погодження лізингових платежів сторонами не буде підписаний новий Протокол на майбутній період, лізингові платежі підлягають сплаті лізингоотримувачем згідно останнього підписаного протоколу, дія якого вважається автоматично продовженою на невизначений строк.
Таким чином, уклавши Додаткову угоду №1 до договору лізингу №112 від 08.05.1998 року, сторони узгодили порядок оплати лізингових платежів лізингоодержувачем.
Позивач, посилаючись на ст.48 Цивільного кодексу України, просить визнати договір фінансового лізингу недійсним, як такий, що укладено з порушенням вимог ст.ст.2,21 Закону України "Про фінансовий лізинг" (оскільки відсутнє погодження з органом, що здійснює управління державним майном та реєстрація договору в установленому порядку), проти чого заперечує відповідач, що і є причиною спору.
Відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди.
Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені статтею 48 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс), за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про лізинг" (в редакції, що діяла на момент укладення спірного договору) лізинг - це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Згідно ч.1 ст. 2 названого Закону об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме майно і рухоме майно, яке може бути віднесено до основних фондів відповідно до законодавства, не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого не має обмежень про передачу його в лізинг (оренду).
Майно, зазначене в частині першій цієї статті, яке є в державній власності, може бути об’єктом лізингу тільки за погодженням з органомё що здійснює управління цим майном у порядку, встановленому Кабінетом міністрів України (ч.2 ст. 2 Закону України "Про лізинг").
Відповідно до ч.1 ст. 21 Закону України "Про лізинг", у разі якщо об'єктом лізингу є державне майно або договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів чи для забезпечення виконання лізингового договору надаються державні гарантії, договір лізингу підлягає обов'язковій реєстрації у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку. Договори, не зареєстровані у встановленому порядку, визнаються недійсними.
Пунктом 2 Порядку реєстрації договорів лізингу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 913 від 16.06.98, передбачено, що реєстрацію договору лізингу проводять безоплатно міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, в управлінні яких перебуває державне майно, що є об'єктом лізингу, або вони є розпорядниками державних коштів, що залучаються за договором пайового лізингу, чи надають державні гарантії для забезпечення виконання договору лізингу.
Згідно Статуту відкритого акціонерного товариства "Дніпропрес", затвердженого 31.03.1994 року міністром Мінмашпрому України Черненко Д.О., ВАТ "Дніпропрес" засновано згідно з наказом Мінмашпрому України від 23.12.1993 року №777 шляхом перетворення державного підприємства Дніпропетровського заводу важких пресів відповідно до Указу Президента України від 15.06.1993 року №210/93 "Про корпоратизацію державних підприємств".
Засновником Товариства, згідно з п.4.1 Статуту, є держава в особі Міністерства машинобудування військово-промислового комплексу і конверсії України.
Станом на 08.05.1998 року, на час підписання договору фінансового лізингу, майно, яке стало об’єктом договору лізингу, належало до державної власності. Відтак, на нього поширювались вимоги ч.2 ст.2 Закону України "Про фінансовий лізинг" щодо отримання погодження на передачу цього майна у лізинг та ч.1 ст. 21 цього Закону щодо обов’язковості його реєстрації в установленому порядку.
Між тим, як встановлено вище, Додатковою угодою №1 до Договору лізингу №112 від 08.05.1998 року, сторони обумовили момент вступу в законну силу договору №112 від 08.05.1998 року та вказали обставину з настанням якої договір вважається укладеним, а саме: з моменту завершення приватизації лізингодавця.
Як вбачається зі змісту наказу Фонду Державного майна України №1932 від 09.10.1998 року процес приватизації ВАТ "Дніпропрес" вважається завершеним з 09.10.1998 року (а. с. 18, т.1).
Таким чином, лише з моменту завершення приватизації ВАТ "Дніпропрес", тобто з 09.10.1998 року договір лізингу вважається укладеним та вступив в законну силу. З цього ж моменту у сторін за договором виникають певні права та обов’язки.
Згідно абз.2 ст.12 Закону України "Про господарські товариства" майно, яке передано засновником до статутного фонду акціонерного товариства, є власністю товариства.
Оскільки в процесі приватизації державного підприємства держава в особі Міністерства машинобудування військово-промислового комплексу і конверсії України, передала у власність відкритому акціонерному товариству "Завод "Дніпропрес" майно, визначене у Переліку нерухомого майна, що передається у власність відкритому акціонерному товариству "Завод "Дніпропрес", позивач мав право з 09.10.1988 року передати у лізинг об’єкт лізингу без погодження з органом, що здійснював управління цим майном.
Отже, позивач розпорядився майном, яке належало йому на праві власності, що не потребує додаткового узгодження з органом управління та реєстрації в порядку, передбаченому ч.1 ст. 21 Закону.
З огляду на викладене, суд не вбачає підстав для визнання договору лізингу недійсним.
Позивач вважає, що спірна угода є неукладеною, оскільки не містить таких істотних умов договору, визначених статтею 7 Закону України "Про фінансовий лізинг", як: об’єкт лізингу, умови страхування об’єкта лізингу та умови реєстрації об’єкта лізингу.
Згідно ст. 153 ЦК УРСР в редакції, що діяв на час укладення Договору, договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Згідно ч.2 ст. 6 Закону України „Про фінансовий лізинг” в редакції, що діяв на час укладення Договору, договір лізингу має бути укладений у письмовій формі та повинен відповідати вимогам законодавства України.
Стаття 7 Закону України „Про фінансовий лізинг” (в редакції закону, що діяв станом на дату підписання договору фінансового лізингу), визначає істотні умови договору лізингу, серед яких: об'єкт лізингу (склад і вартість майна), розмір, склад та графік сплати лізингових платежів, умови їх перегляду; умови переоцінки вартості об'єкта лізингу згідно з законодавством України; умови страхування об'єкта лізингу; умови експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання інформації щодо його технічного стану; умови реєстрації об'єкта лізингу; умови повернення об'єкта лізингу чи його викупу після закінчення дії договору.
Пунктом 1.1. Договору сторони визначили об’єкт лізингу, як будівлю, розташовану за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Мануільського (молочна кухня), інвентарний номер 015004, корисна площа 260 кв.м, включаючи технічне підпілля та вентиляційну камеру.
Позивач вважає, що відсутність в договорі точної адреси об’єкта лізингу, а саме: номеру будинку, унеможливлює його ідентифікацію.
Майно, яке передано Товариству засновником ВАТ "Дніпропрес" –державою в особі Міністерства машинобудування військово-промислового комплексу і конверсії України, визначено у Переліку нерухомого майна, що передається у власність відкритому акціонерному товариству "Завод "Дніпропрес", та є власністю останнього.
Згідно названого Переліку (порядковий номер 98) молочна кухня, інвентарний номер 015004 (колишня адреса вул. Героїв Сталінграда,139), балансовою вартістю за станом на 01.04.1994 року –389,74грн. передана у власність відкритому акціонерному товариству "Завод "Дніпропрес".
В договорі лізингу зазначено назву об’єкту лізингу, його інвентарний номер, саме цю будівлю позивач передав відповідачеві за актом приймання-передачі від 12.05.1998 року. Доказів того, що за адресою вул. Мануїльського знаходяться інші будівлі з назвою "Молочна кухня", позивачем не надано. Зміни до Переліку нерухомого майна, що передається у власність відкритому акціонерному товариству "Завод "Дніпропрес" щодо місця розташування молочної кухні за адресою вул. Мануїльського,8 внесені 25.09.2006 року (лист Міністерства промислової політики України за вих. №10/2-5-1406, а.с.19, т.1). Адреса вул. Мануїльського,8 була присвоєна будівлі молочної кухні на підставі Розпорядження міського голови від 06.06.2006 року №437р.
З матеріалів справи вбачається, що впродовж тривалого часу відповідач сплачує позивачеві лізингові платежі на підставі укладеного договору лізингу. Отже, доводи позивача щодо невизначеності об’єкту лізингу (неможливості його ідентифікувати), є безпідставними.
Посилання позивача на відсутність в договорі умов страхування об’єкту спростовується пунктом 2 Додаткової угоди №1 до договору лізингу №112 від 08.05.1998 року, відповідно до якого сторони домовились, що у зв’язку з непридатністю об’єкту лізингу до експлуатації, що потребує від лізингоотримувача значних коштів для проведення ремонтно-відновлювальних робіт, зобов’язання по страхуванню об’єкту лізингу та всі відповідні витрати покладаються на лізингодавця.
Згідно п.3 цієї ж угоди якщо для проведення лізингоотримувачем ремонтно-відновлювальних робіт по відношенню до об’єкту лізингу, а також після їх проведення виникне необхідність отримання від державних органів влади, місцевого самоврядування дозвільних документів, погоджень, проведення реєстрацій об’єкту лізингу чи договору лізингу –здійснення всіх необхідних дій і витрат покладається на лізингодавця.
Таким чином зобов’язання за умовами договору по страхуванню об’єкту лізингу та реєстрації покладені на позивача.
З огляду на викладене суд не вбачає підстав для задоволення вимог позивача.
Суд відхиляє доводи позивача щодо укладення Додаткової угоди №1 до Договору фінансового лізингу №112 неповноважною особою зі сторони відповідача. Позивач стверджує, що Повольнов А.В. ніколи не працював на підприємстві відповідача, оскільки з листопада 1997 року працював у позивача (наказ №429к від 20.11.1997 року, копія трудової книжки Повольнова А.В., копія контракту між ВАТ "Завод "Дніпропрес" та Повольним А.В.), а відтак не мав повноважень підписувати від імені відповідача, як директор, Додаткову угоду №1 від 12.05.2009 року до договору фінансового лізингу №112. Оскільки Відповідач не заперечує обставини укладення Додаткової угоди від 12.05.1998 року, Додаткова угода скріплена печаткою як позивача так і відповідача (оригінальний примірник Додаткової угоди від 12.05.1998 року було оглянуто у судовому засіданні), відтиск на документі печатки підприємства свідчить про те, що Повольнову А.В. право на підписання від імені відповідача Додаткової угоди від 12.05.1998 року надавалось, суд не вбачає невідповідності закону в тому, що Додаткова угода підписана Повольновим А.В.
Відмовляючи в задоволенні позову суд також враховує, що позивачем пропущено строк позовної давності, встановлений законом для захисту порушеного права.
Так, до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше (ч.7 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України).
За приписами статті 71 Цивільного кодексу УРСР до позовів про визнання угод недійсними застосовується загальний строк позовної давності - три роки.
Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов.
Позивач зазначає, що укладаючи у 1998 році договір фінансового лізингу не знав про те, що договір укладено з порушенням чинного законодавства, тобто з порушенням права на укладання законної угоди, а дізнався про це лише у 2006 році з отриманням Розпорядження від 06.06.2006 року №437р міського голови Дніпропетровської міської ради. Посилання позивача відхиляються судом з огляду на наступне.
Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (статті 76 Цивільного кодексу УРСР).
Відповідно до статті 75 Цивільного кодексу УРСР, позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторони.
Позивач звернувся з позовом до суду 16.09.2007 року, а спірний договір підписано 18.05.1998 року, тобто з урахуванням моменту укладення договору фінансового лізингу вбачається наявність підстав вважати, що трирічний строк позовної давності закінчився до 01.01.2004 р., що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
З матеріалів справи не вбачається заявлення позивачем клопотання про відновлення строку позовної давності.
Окрім того, статтею 75 ЦК УРСР в редакції від 18.07.63 р. встановлювалася обов'язковість застосування судом позовної давності незалежно від заяв сторін. Чинне на той час цивільне законодавство не передбачало винятків щодо застосування позовної давності до позовних вимог про визнання угод недійсними.
Зокрема, ст. 83 ЦК УРСР встановлено вичерпний перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, і до цього переліку не входять вимоги про визнання угод недійсними.
Наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду рішень у справах, пов'язаних із застосуванням позовної давності (постанова ВСУ від 25.05.2004 у справі № 14/278).
Суд відхиляє клопотання відповідача про залишення позову без розгляду на підставі п.1 ч.1 ст.81 ГПК України мотивоване тим, що позов від імені позивача підписаний не уповноваженою особою, зокрема, представником Набоковим А.М.
Позовна заява від імені Відкритого акціонерного товариства "Завод "Дніпропрес" була підписана Набоковим А.М., який прийнятий на посаду юрисконсульта І категорії 29.01.2004 року (наказ №51-к) на підставі довіреності від 10.01.2005 року за №01 (а.с.27, т.1). З наданої довіреності Набокова А.М. вбачається, що довіреність є чинною на час виконання обов’язків за займаною посадою або до її анулювання, але не більше трьох років з моменту підписання (видачі). Підпис Набокова А.М. підтверджена головою правління Вороніним С.М. Зі змісту довіреності вбачається, що Набоков А.М. має право підписувати та подавати від імені Товариства позовні заяви. Набоков А.М. перебував на посаді юрисконсульта І категорії юридичного відділу до 03.12.2007 року (наказ №789-к від 03.12.2007 року, а.с.51, т.2), та, відповідно, мав право підписувати позовні заяви від імені Товариства на підставі виданої довіреності.
Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати відносяться на позивача.
Керуючись ст.ст. 1, 33, 34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -
ВИРІШИВ:
В позові –відмовити.
Витрати у справі віднести на позивача.
Суддя Н.М.Євстигнеєва
(Дата підписання рішення, оформленого відповідно
до вимог статті 84 Господарського процесуального кодексу України, - 04.09. 2009 року)