ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

За позовом  Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-монтажне управління №1" ( м. Дніпропетровськ )  

до  Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпрокапрембуд" ( м. Дніпропетровськ) 

про визнання довору-міни недійсним

Суддя  Кощеєв І.М.

Представники:

  Від Позивача: Мякєнькій А. А. ( дов. №56 від 31.08.2009 р. ) - представник  

Від Відповідача: Мякєнькая Л. А. ( прик. № 22 - К від 17.05.2005 р. ) - представник  

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю „Будівельно-монтажне управління № 1”  звернулося до господарського суду з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю „Дніпрокапрембуд” про визнання недійсним договору міни № 72 від 02.12.2003 р., укладеного між сторонами.

           Підстави з якими Позивач пов’язує свої позовні вимоги –вказана угода не відповідає вимогам законодавства України, а саме оформлена без отримання витягу із Реєстру прав про що зазначено у відповіді МБТІ на звернення Позивача про реєстрацію права власності. На підставі наведеного та керуючись ч. 2 ст. 208 ГК України, ч. 1 ст. 216, ст. 182, п. 4 ст. 200, п. 4 ст. 203, п. 4 ст. 215 ЦК України, Позивач просить позов задовольнити.

           Відповідач проти задоволення позовних вимог Позивача не заперечує.

           В судовому засіданні за згодою представників сторін було оголошено судом вступну та резолютивну частини судового рішення.  

            Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд, -

                                                              ВСТАНОВИВ :

            02.12.2003 р. між  Товариством з обмеженою відповідальністю „Будівельно-монтажне управління № 1” ( Сторона - 2  ) та Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою „Дніпрокапрембуд” ( Сторона - 1 ) укладено Договір міни № 72, згідно з умовами якого сторони зобов”язані здійснити міну наступного майна : Сторона - 1 –офісну будівлю по вул.. Плеханова, 10 літ. А-2, свідоцтво на власність № 1689 від 21.07.1999 р.;  Сторона - 2  - будівельні матеріали ( арматура, ФБС, плитка ).

            П. 1.2. договору передбачає найменування майна, що належить Стороні-1 – офісна будівля по вул. Плеханова, 10, літ. А-2.

            Відповідно до п. 1.2.2. договору Сторона –1 гарантувала, що майно є її власністю.

            Строк передачі майна та поставки будівельних матеріалів –до 20.12.2003 р. ( п. п. 1.2.4., 1.3.3. договору ).

            На час укладання спірної угоди діяв ЦК УРСР.

            Відповідно до ст. 241 ЦК УРСР за договором міни  між  сторонами  провадиться  обмін  одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у  міні,  вважається  продавцем того майна, яке він  дає  в  обмін,  і  покупцем  майна,  яке  він одержує.

        П. 1.5. договору передбачає, що право власності на майно виникає у сторін, з моменту підписання повноважними представниками актів приймання-передачі майна.

         До договору  міни  застосовуються  відповідно  правила   про  договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає з  змісту  відносин сторін ( ст. 242 ЦК УРСР ).

     Ст. 224 ЦК УРСР передбачала, що за  договором  купівлі-продажу    продавець    зобов'язується передати майно у власність покупцеві,  а  покупець  зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

           Право  продажу  майна,  крім  випадків  примусового  продажу, відповідно до ст. 225 ЦК УРСР належало власникові.

     Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 25.08.2005 р. по справі № 6/298 ( 18/201 ) визнано право власності за Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою „Дніпрокапрембуд” на нерухоме майно, розташоване в м. Дніпропетровськ по вул.. Плеханова, 10 „б” ( літ. А1-1, літ. А-1, в літ. А-2 балкон ).

     16.03.2006 р. виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради прийняв рішення № 1185 „про оформлення права власності ТОВ фірми „Дніпрокапрембуд” на об”єкти нерухомого майна за адресою : вул.. Плеханова, 10 „б”.

            Відповідно до п. 5.1. договору, договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до 10.03.2004 р. Договір міни № 72 від 02.12.2003 р., відповідно до п. 4.4. договору –дійсний з моменту його підписання і до закінчення взаєморозрахунків між сторонами.

        Відповідно до ст. 216 ЦК УРСР зобов'язання  припинялося  виконанням,  проведеним  належним чином.

    20.12.2003 р. між сторонами підписаний Акт № 1 приймання-передачі майна та будівельних матеріалів за Договором міни № 72 від 02.12.2003 р.

  Таким чином, сторони за Договором міни № 72 від 02.12.2003 р. виконали своє забов”язання і воно вважається припиненим.

           27.03.2006 р. між  Товариством з обмеженою відповідальністю „Будівельно-монтажне управління № 1” ( Сторона - 2  ) та Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою „Дніпрокапрембуд” ( Сторона - 1 ) укладено Додаткову угоду № 1 до Договору міни № 72 від 27.03.2006 р., згідно з умовами якого сторони вирішили п.1.2 Договору міни № 72 від 27.03.2006 р. викласти в наступній редакції : „найменування майна, що належить Стороні-1 –офісна будівля по вул.. Плеханова, 10 „б” літ. А-2, А1-1, а-1 поз. 1-16, 1, свідоцтво на право власності на нерухоме майно № 639427 Серія ЯЯЯ від 23.03.2006 р.”.

      Предметом спору по цій справі є вимоги Позивача пов”язані із визнанням недійсною угоди укладеної між сторонами.

  Відповідно до постанови Пленума Верховного Суду України N 3 від 28.04.1978 р. «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», угода  може  бути  визнана  недійсною  лише  з підстав і за наслідками, передбаченими законом.  Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

    Відповідність чи  невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися  господарським  судом стосовно законодавства, яке діяло  на  момент  укладення  спірної  угоди.  У  разі  коли після укладення  угоди  набрав  чинності  акт законодавства, норми якого інакше  регулюють  договірні  відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення  угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили ( роз”яснення ВАСУ N 02-5/111 від 12.03.1999 р. „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” ).

    Крім того, відповідно до тогож роз”яснення якщо сторонами угоди,  пов'язаної з переходом права власності (повного  господарського  відання)  на  майно,  не дотримано вимог нормативних актів стосовно  реєстрації  майна,  то сама  лише  ця  обставина  не  є  підставою  для визнання відповідної угоди недійсною, оскільки реєстрація майна не є елементом форми угоди.

         Підстави з якими Позивач пов”язує недійсність спірної угоди - ч. 1 ст. 216, ст. 182, п. 4 ст. 200, п. 4 ст. 203, ст. 215 ЦК України.

         Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є  недодержання  в  момент вчинення  правочину  стороною  ( сторонами ) вимог,  які встановлені частинами першою - третьою,  п'ятою та  шостою  ст. 203 ЦК України. Якщо  недійсність  правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована  особа  заперечує  його дійсність на підставах,  встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

        Ст. 203 ЦК України передбачає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину : 1. Зміст  правочину  не може суперечити цьому Кодексу,  іншим актам  цивільного  законодавства,  а   також   моральним   засадам суспільства. 2. Особа,  яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення  учасника  правочину  має  бути  вільним   і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх,  неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

      Тобто, Позивач посилається на невідповідність угоди вимогам законодавства ( ЦК України ) яке не було чиннимо  на  момент  укладення  спірної  угоди.

       Зазначене суперечить положенням чинного законодавства, оскільки відповідно до ст. 5 ЦК України передбачає, що акти цивільного  законодавства  регулюють  відносини,  які виникли з дня набрання ними чинності. Акт  цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім  випадків,  коли  він   пом'якшує   або   скасовує   цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні  відносини  виникли  раніше  і  регулювалися актом цивільного законодавства,  який втратив чинність,  новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків,  що виникли з моменту набрання ним чинності.

            Крім того, відповідно до Прикінцевих та перехідних положень - Цивільний   кодекс  України  застосовується  до  цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин,  які виникли  до  набрання  чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків,  що  виникли  або  продовжують  існувати після набрання ним чинності ( п. 4 ).

            До договорів,  що були укладені до 01.01.2004  р. і продовжують  діяти  після  набрання  чинності  Цивільним  кодексом України,  застосовуються  правила  цього  Кодексу  щодо   підстав, порядку  і  наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення ( п. 9. ).

            Отже посилання Позивача в обґрунтування своїх позовних вимог на невідповідність угоди вимогам законодавства яке не було чинним  на  момент  укладання  спірної угоди та недоведеність Позивачем своїх позовних вимог, свідчить про їх безпідставність, що є підставою для відмови Позивачеві в задоволенні позовних вимог.

             Суд не приймає визнання Відповідачем позовних вимог, оскільки вказані дії суперечать законодавству.

             Згідно зазначеного, керуючись ст. ст. 22, 27, 33, 44, 49, 78, 82 - 85 ГПК України,  суд, -

ВИРІШИВ :

            В задоволенні позовних вимог Позивача –відмовити.

       Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання.

     Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення   шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду.