ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
справа № 2а- 4377 /09/1370
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 серпня 2009 року, 11 год 10 хв. м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Кравчука В.М.,
суддів Качур Р.П., Москаля Р.М.
при секретарі судового засідання Ганачівській Л.Ю.
за участю:
представника позивача - ОСОБА_1
представника відповідача -ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_3до Державного комітету України у справах національностей та міграції про скасування рішення та зобов'язання надати статус біженця, -
в с т а н о в и в:
ОСОБА_3звернувся в суд з позовом до Державного комітету України у справах національностей та міграції Департамент у справах біженців та притулку про скасування рішення та зобов'язання надати статус біженця.
В обґрунтування свої вимог, позивач покликається на порушення відповідачем його права шукати притулку від переслідувань інших країнах та користуватися цим притулком. В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві, просить останні задоволити.
Відповідач позов визнав частково, оскільки з урахуванням додатково наданих доказів про роботу позивача в іноземній компанії, він відповідає ознакам біженця. Покликається на те, що під час оформлення документів в міграційній службі позивач він не навів жодного конкретного факту або інших доказів того, що його побоювання в разі повернення на батьківщину є обґрунтованими.
Заслухавши пояснення позивача та представників сторін, дослідивши надані суду докази в межах заявлених вимог, суд встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Позивач є громадянином Іраку, проживав у м. Мосол, що підтверджується його паспортом серії НОМЕР_1. Працював інженером у міжнародній компанії «Narin» та компанії «Бурчалофа». Зазначене підтверджується листом компанії «Бурчалофа» (ТзОВ «Бердж ал вафа компанія у справах контрактів і торгівлі») від 15.06.2006р. (в перекладі).
19 січня 2009р. позивач звернувся до відділу міграційної служби у Львівській області з заявою про надання йому статусу біженця, в якій зазначив, що працював в американській компанії в Іраку інженером на будівництві будівель для поліції та солдат. У зв'язку із цим йому погрожували вбивством члени терористичної групи «Аль Каїда», а його родича вбили, що стало причиною його втечі в Україну. Повернутися в Ірак він не бажає, оскільки там триває війна.
В Україну позивач в'їхав 07 вересня 2007 р. за студентською візою, яка була чинна з 16.08.2007 р. до 15.11.2007 р.
Як вбачається з протоколу співбесіди від 08.04.2009р., позивач навчався на підготовчому факультеті медичного університету у м. Івано-Франківську, а у липні 2008р. виїхав до Іраку, де провідав батьків, рідних і через місяць повернувся в Україну 21 серпня 2008 року. Проживав з друзями, а потім знімав квартиру. Доказів роботи в американській компанії позивач немає, оскільки за його словами такі зберігаються лише протягом двох років; доказів погроз на його адресу під час співбесіди не надав; визнав, що ситуація в Іраку покращилася, але є проблеми для життя, немає роботи, важке економічне становище; позивач має намір повернутися до Іраку, але коли в цій державі буде спокійно; до органів влади за допомогою не звертався. Такі ж пояснення позивач, допитаний за його згодою за правилами допиту свідка, надав в судовому засіданні.
Висновком головного спеціаліста відділу міграційної служби у Львівській області ОСОБА_4, затвердженим начальником цієї установи, запропоновано прийняти рішення про відмову громадянину Іраку ОСОБА_3(позивачеві) в наданні статусу біженця в Україні.
Рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій від 01.06.2009р. № 349-09 підтримано висновок відділу міграційної служби у Львівській області та відмовлено позивачеві в наданні статусу біженця.
Під час підготовчого провадження представником позивача були надані додаткові документи, відсутні у справі біженця, а саме лист ТзОВ «Бердж ал вафа компанія у справах контрактів і торгівлі» від 15.06.2006р. (в перекладі) та повідомлення зі інтернет сайту від 10.02.2004 р.
Спірні правовідносини регулються Законом України «Про біженців» від 21.06.2001 р. Відповідно до абз. 2 ст. 1 цього Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Згідно з положеннями Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Враховуючи викладене, суд приймає до уваги, як орієнтир, Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств біженців або як осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись з заявою про надання статусу біженця, позивач зазначив, що в Іраку йому загрожує небезпека від бандитських угрупувань у зв'язку із роботою в компаніях, які працювали на США та офіційний уряд країни. Він покликався також на те, що його родича (дядька) було вбито за схожих підстав. Такі ж пояснення позивач дав в судовому засіданні.
Оцінюючи ці обставини, суд виходить з того, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо). За наведених обставин, суд вважає, що події в родині заявника, з урахуванням загальновідомих фактів воєнних дій в Іраку, роблять побоювання позивача небезпідставними.
Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час. Доказів того, що на час розгляду справи судом ситуація в Іраку істотно змінилася відповідачем не наведено.
У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Позивач надав відповідачеві усі наявні в нього відомості про обставини, що мають значення для прийняття рішення про надання йому статусу біженця. Окремі відомості, зокрема про роботу в компанії «Бердж ал вафа компанія у справах контрактів і торгівлі», були згодом підтверджені письмовими доказами.
Суд також звертає увагу на те, що необгрунтованим є вимагати документи, які доводять переслідування з боку влади від особи, яка переслідується, оскільки досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Тому відмова суб'єкта владних повноважень в наданні особі статусу біженця на підставі відсутності документів, які б підтверджували факт переслідування за національною, політичною, релігійною ознакою не в кожному випадку можуть бути визнані обгрунтованими.
Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги чи заперечення.
Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Суд також вважає за необхідне зазначити, що прийняття рішень має здійснюватися з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів статусу біженця. Прийняті рішення мають бути обґрунтованими, тобто винесеними з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації.
Необґрунтоване рішення може поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до положень частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: …3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Цей критерій вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Суд вважає, що для цього відповідач повинен ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі.
Суд звертає увагу на те, що суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами.
Відповідно до частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Враховуючи вищенаведене, Суд, прийшов до висновку, що відповідачем не доведено правомірність прийнятого ним Рішення від 01 червня 2009р. № 349-09, а тому воно підлягає скасуванню. Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Що ж до вимоги зобов'язати відповідача прийняти рішення про надання позивачеві статусу біженця, суд вважає, що в цій частині у позові слід відмовити, оскільки в судовому засіданні не наведено достатніх підстав, які б свідчили про наявність у позивача усіх ознак біженця; надані ним додаткові докази не були предметом вивчення та перевірки відділу міграційної служби у Львівській області та відповідача, які є спеціальними державними органами, на які покладені ці функції, а суд не має законних повноважень підміняти роботу цих органів.
Приймаючи рішення про відмову у наданні статусу біженця, відповідач оцінював лише ті обставини, які були повідомлені йому заявником (позивачем) і за відсутності доказів переслідування дійшов висновку про невідповідність заявника ознакам біженця. В судовому засіданні представник відповідача визнав, що додатково надані позивачем докази його роботи в іноземній компанії мають істотне значення і свідчать про наявність у нього ознак біженця, оскільки загальновідомо, що в Іраку переслідують іракців-працівників іноземних, а особливо американських компаній. Тому вважає, що якщо б ці факти були доведені раніше, то вони б істотним чином вплинули на висновок міграційної служби і рішення відповідача щодо статусу біженця.
Відповідно до ч. 2 ст. 11 КАС України суд може вийти за межі позовних вимог в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Суд вважає, що з метою захисту прав позивача, з урахуванням відповідного клопотання представника позивача, слід вийти за межі позовних вимог та зобов'язати відповідача розглянути заяву про надання статусу біженця повторно, з урахуванням додаткових доказів, які було отримано в ході судового розгляду справи.
Оскільки Положенням частини 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України передбачається, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.
Керуючись ст. ст. 2, 17-19, 86, 94, 160-163, 181 КАС України, ст.ст. 8, 19 Конституції України, Конвенцією про статус біженців 1951 року, ст.ст. 1, 14 Закону України «Про біженців», суд -
П О С Т А Н О В И В :
1. 1. Позов задовольнити частково.
2. 2. Рішення про відмову громадянину Іраку ОСОБА_3в наданні статусу біженця в України від 01.06.2009р. № 349-09 скасувати.
3. 3. Зобов'язати Державний комітет України у справах національностей та міграції повторно розглянути заяву громадянина Іраку ОСОБА_3про надання статусу біженця в Україні.
4. 4. В іншій частині позову відмовити.
5. 5. Повернути громадянину Іраку ОСОБА_3з Державного бюджету України 3 грн. 40 коп. сплаченого судового збору.
Постанова може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до апеляційного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Заява про апеляційне оскарження постанови подається протягом 10 днів з дня її проголошення. Апеляційна скарга на постанову подається протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасована, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Повний текст постанови виготовлено 18 серпня 2009р. о 15:00
Головуючий суддя В.М.Кравчук
Судді: Р.П.Качур
Р.М. Москаль