ЛУГАНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
м. Луганськ, вул. Коцюбинського, 2
____________________________________________________________________________________
У Х В А Л А
Іменем України
25.07.2006 року Справа № 4/40ад
Луганський апеляційний господарський суд колегією суддів у складі:
головуючого судді Бородіної Л.І.
суддів Журавльової Л.І.
Якушенко Р.Є.
Склад судової колегії призначений розпорядженням голови Луганського апеляційного господарського суду від 03.07.2006.
При секретарі
судового засідання Черніковій Я.В.
та за участю представників сторін:
від позивача Бєлуха М.Б., за дов. від 10.01.2006 № 80
від І-го відповідача Федоренко О.А., за дов. від 03.01.2006 № 03-01/105
від ІІ-го відповідача Костяк О.І., за дов. від 10.01.2006 № 04-03/6
Розглянувши
апеляційну скаргу Закритого акціонерного товариства
Лисичанський завод „Пролетарій”, м.Лисичанськ
на постанову
господарського суду Луганської області
від 29.05.2006
у справі № 4/40ад (головуючий суддя Батюк Г.М.,
судді Ворожцов А.Г., Калашник Т.Л.)
за позовом Закритого акціонерного товариства
Лисичанський завод „Пролетарій”, м.Лисичанськ
до І-го відповідача Луганського обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів, м.Луганськ
до ІІ-го відповідача Відділення державного казначейства України
у м.Лисичанську
про повернення безпідставно набутого
у сумі 277780 грн.
Постановою господарського суду Луганської області від 29.05.2006 у справі № 4/40 (головуючий суддя Батюк Г.М., судді Ворожцов А.Г., Калашник Т.Л.) відмовлено у задоволенні позову Закритого акціонерного товариства (ЗАТ) „Лисичанський завод „Пролетарій”, м.Лисичанськ, до Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (відділення Фонду) та Відділення Державного казначейства України (ВДК) у м.Лисичанську, про повернення безпідставно набутого у сумі 277780 грн.
Постанова суду з посиланням на статті 17, 19, Закону України від 21.03.1991 № 875-ХІІ „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (далі –Закон № 875), Закон України від 31.05.2005 № 2602 „Про внесення змін до Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (далі –Закон № 2602), статтю 12 Закону України від 14.10.1992 N 2694-XII „Про охорону праці”, пункт 1 „Положення про робоче місце інвалідів і про порядок працевлаштування інвалідів”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314 (далі –Положення № 314), мотивована тим, що зменшення загальної чисельності працюючих на підприємстві для розрахунку 4% нормативу відповідно до статті 19 Закону № 875 можливо тільки на підставі інших спеціальних законів, в яких чітко передбачена така пільга, та які діяли до набрання чинності Законом № 2602, скасувавшим будь-які пільги щодо виконання 4% нормативу для працевлаштування інвалідів.
Позивачем не доведено, що на нього розповсюджувалася дія статті 19 Закону України від 05.04.2001 № 2344-111 „Про автомобільний транспорт”, зокрема, щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4% загальної чисельності працюючих, крім водіїв, оскільки така пільга встановлена для перевізників, тобто осіб, які надають послуги з перевезення пасажира чи (та) вантажу автомобільним транспортом загального користування. У зв”язку з відсутністю доказів, які б свідчили про зарахування автотранспорту підприємства до транспорту загального користування, суд першої інстанції дійшов висновку, що автотранспорт підприємства є відомчим транспортом.
Позивачем не надано доказів неправомірності бездіяльності І-го відповідача щодо утримання безпідставно отриманих коштів в сумі 319447 грн. в якості штрафних санкцій за нестворені у 2004 році робочі місця для працевлаштування інвалідів та підстав зобов”язання І-го відповідача повернути з Державного бюджету України штрафних санкцій за нестворені робочі місця для працевлаштування інвалідів у сумі 319447 грн.
Посилаючись на статтю 95 Конституції України, статтю 50 Бюджетного кодексу України, Закон України „Про державний бюджет України на 2006 рік”, Порядок повернення платником помилково та/або надміру сплачених податків, зборів (обов”язкових платежів), затверджений наказом Державного казначейства України від 10.12.2002 № 226, зареєстрований в Міністерстві юстиції України від 25.12.2002 № 1000/7288, статтю 1 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 № 1434 (далі –Положення), господарський суд зазначив, що повернення платником помилково або надміру сплачених податків, зборів здійснюється тільки шляхом оформлення платіжних доручень на підставі відповідного висновку Фонду про надходження до Державного бюджету України коштів, а також на підставі рішення суду та відповідних виконавчих документів.
ЗАТ „Лисичанський завод „Пролетарій” (позивач у справі) не погодилося з прийнятою постановою і подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду через невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права та прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги заявник вказує на те, що суд помилково не застосував приписи статті 12 Закону України „Про охорону праці”, з якої витікає, що для розразунку нормативу за статтею 19 Закону № 875 повинна використовуватися загальна чисельність працюючих робітників із звичайними умовами праці.
Також суд помилково послався на Закон № 2602, оскільки предметом позову є події 2004 року, а цей Закон набрав чинності 22.06.2005.
Заявник скарги вважає, що судом першої інстанції безпідставно зазначено, що положення Закону України „Про автомобільний транспорт” не розповсюджуються на ЗАТ „Лисичанський склозавод „Пролетарій”, оскільки далі суд кваліфікує транспорт ЗАТ „Лисичанський склозавод „Пролетарій” як відомчий, що беззаперечно є об”єктом регулювання цього Закону.
Критерієм розмежування транспорту загального користування та відомчого в розумінні позивачем статті 2 Закону України „Про автомобільний транспорт” є наявність надання послуг третім особам.
Позивач вважає, що зазначаючи про відсутність доказів, які б свідчили про зарахування автотранспорту підприємства до транспорту загального користування, суд порушив приписи частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, яка покладає обов”язок доказування на суб”єкт владних повноважень.
Крім того, заявник скарги вказує про необхідність виключити з розрахунку загальної чисельності кількість вже працюючих інвалідів, оскільки це за своєю суттю є накладенням санкції на санкцію, про що ним було подано відповідну заяву до суду від 27.04.2006 № 71/8, але суд взагалі не мотивував відмову в задоволенні цієї частини вимог.
Відділення Фонду (І-й відповідач у справі) вважає доводи апеляційної скарги необгрунтованими, просить постанову господарського суду залишити без змін, скаргу –без задоволення.
ВДК у м.Лисичанську (ІІ-й відповідач у справі) вважає постанову господарського суду законною та обгрунтованою та просить залишити її без змін.
Заслухавши доводи і пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши повноту з’ясування місцевим судом обставин справи, апеляційний господарський суд
В С Т А Н О В И В :
Листом від 13.01.2005 № 03-05/92 позивач повідомив відповідача, що відповідно до статті 19 Закону № 875 для підприємств, установ і організацій (незалежно від форм власності і господарювання) встановлений норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4% від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік –у кількості одного робочого місця.
Згідно пунктів 2, 4 Порядку сплати підприємствами (об”єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1767 (далі –Порядок), підприємства, на яких працює 15 і більше чоловік, реєструються у відділеннях Фонду соціального захисту інвалідів і щороку не пізніше 1 лютого подають звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів. У разі незабезпечення зазначених нормативів підприємства щороку не пізніше 15 квітня сплачують штрафні санкції, які визначаються у розмірі середньорічної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
На виконання вказаних законодавчих актів позивач вказав про необхідність до 01.02.2005 надати до відділення Фонду звіт про зайнятість інвалідів за 2004 рік та повідомив про банківські реквізити для перерахування штрафних санкцій за незайняті інвалідами робочі місця (т.І, а.с.14).
Відповідно до пункту 2 Порядку позивачем 26.01.2005 поданий до Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за формою № 10-ПІ, затвердженою наказом Мінпраці 29.12.2004 № 338, в якому зазначено:
середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу 2537:
середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, осіб –76
кількість інвалідів – штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону № 875, осіб –101
фонд оплати праці штатних працівників, тис.грн. –35236,4
середньорічна заробітна плата штатного працівника, грн. –13889
та нараховані штрафні санкції за нестворені робочі місця для інвалідів у сумі 347225 грн. (т.І, а.с.13).
Платіжними дорученнями від 20.07.2005 № 505729 на суму 200000 грн. та від 22.07.2005 № 505829 на суму 147225 грн. позивач перерахував до Державного бюджету 347225 грн. штрафних санкцій за незайняті інвалідами робочі місця за 2004 рік (т.І, а.с.7, 8).
Листом від 28.11.2005 № 71/р позивач звернувся до відповідача з проханням вирішити питання щодо повернення з Державного бюджету України безпідставно сплачені штрафні санкції за нестворені у 2004 році робочі місця для працевлаштування інвалідів в сумі 277780 грн. 00 коп. відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України, як безпідставно набуте майно (т.І, а.с.12).
12.01.2006 позивач звернувся до господарського суду Луганської області з позовною заявою про визнання неправомірною бездіяльність відповідачів щодо утримання безпідставно отриманих коштів в сумі 277780 грн. в якості штрафної санкції за нестворені у 2004 році робочі місця для працевлаштування інвалідів та про зобов”язання відповідачів повернути з Державного бюджету України безпідставно отримані штрафні санкції за нестворені у 2004 році робочі місця для працевлаштування інвалідів в сумі 277780 грн. (т.І, а.с.2-5).
Постановою господарського суду Луганської області від 29.05.2006 відмовлено у задоволенні позову з підстав, викладених вище (т.УІ, а.с.79-82).
Перевіривши матеріали справи, правильність їх юридичної оцінки та застосування місцевим господарським судом норм законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що постанова господарського суду відповідає обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права і скасуванню не підлягає з огляду на наступне.
1. Відповідно до статті 19 Закону № 875 (в редакції станом на 2004 рік) для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця, якщо інше не передбачено законом.
Керівники підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому законом порядку.
Підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом (частина 1 статті 20 Закону № 875 – в редакції на момент виникнення спірних взаємовідносин).
Отже, Закон № 875 чітко встановлює розмір нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та не ставить його у залежність від загальної чисельності працюючих робітників із звичайними умовами праці без врахування посад, пов”язаних з шкідливими, важкими та небезпечними умовами праці, а також вже зайнятих інвалідами.
Таким чином, місцевий господарський суд обгрунтовано спростував доводи позивача про необхідність зменшення загальної чисельності працюючих на ту кількість робочих місць, яка пов”язана із шкідливими, важкими та небезпечними умовами праці.
З цих же підстав, а також з огляду на наступне відхиляються апеляційною інстанцією аналогічні доводи апеляційної скарги.
Частиною четвертою статті 43 Конституції України проголошено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці.
Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України "Про охорону праці" працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують професійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічної експертизи.
Статтею 12 цього Закону визначено, що підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників. У випадках, передбачених законодавством, роботодавець зобов'язаний організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій. Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час можливе лише за їх згодою та за умови, що це не суперечить рекомендаціям медико-соціальної експертної комісії.
Отже, чинним законодавством України передбачено гарантії соціального захисту інвалідів шляхом встановлення особливих вимог щодо організації робочого місця інваліда та покладення на підприємства обов'язку забезпечувати для інвалідів належні та безпечні умови праці з урахуванням медичних показань, але без встановлення для підприємств жодних обмежень щодо обов'язку працевлаштування інвалідів.
Таким чином, особливості господарської діяльності підприємства та відповідні умови праці лише обмежують коло робочих місць, на яких може використовуватись праця інвалідів, але не можуть бути підставою для зменшення встановленого статтею 19 Закону № 875 нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
Дана правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 20.12.2005 у справі № 4/220 (т.УІ, а.с.73-76).
2. Посилання апелянта на помилкове застосування господарським судом Закону № 2602, який набрав чинності 22.06.2005, відхиляється апеляційним господарським судом, оскільки місцевий господарський суд зазначив цей Закон не як підставу у відмові в задоволенні позову, а як додаткове спростування доводів позивача про необхідність зменшення загальної чисельності працюючих для розрахунку нормативу.
Посиланням же на Закон № 2606 суд першої інстанції тільки підкреслив правову позицію законодавця щодо встановлення 4% нормативу для працевлаштування інвалідів.
3. Суд першої інстанції цілком правомірно вказав, що зменшення загальної чисельності працюючих на підприємстві для розрахунку 4% нормативу, встановленого статтею 19 Закону № 875, можливо тільки на підставі закону.
Проте, позивачем не доведено як суду першої, так і апеляційної інстанції жодного нормативного акту, який би встановлював позивачеві пільгу щодо зменшення нормативу для працевлаштування інвалідів.
Стаття 19 Закону України „Про автомобільний транспорт”, як правильно зазначив господарський суд, не розповсюджується на підприємство позивача, оскільки воно не є суб”єктом підприємницької діяльності –перевізником в розумінні Закону України „Про автомобільний транспорт”.
4. Доводи апеляційної скарги про порушення господарським судом частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України відхиляються судовою колегією апеляційної інстанції, оскільки за правилами статті 20 Закону № 875 підприємства самостійно нараховують та сплачують відповідним відділенням Фонду штрафні санкції, застосування цих штрафних санкцій відділеннями Фонду чинним законодавством України (як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на даний час) не передбачено.
Тобто будь-якого рішення, про яке йдеться в пункті 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, відділення Фонду не приймає.
До основних завдань Фонду віднесено, зокрема, здійснення контролю за додержанням підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності і господарювання нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів (пункт 3 Положення про Фонд). Відповідно до цього завдання Фонд, зокрема, здійснює контроль за своєчасним перерахуванням сум штрафних санкцій, що надходять від підприємств, установ і організацій за недодержання ними нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів (підпункт 3 пункту 4 Положення про Фонд).
В даному випадку позивач самостійно нарахував та сплатив до Державного бюджету штрафні санкції в порядку та розмірі, встановленому законодавством України.
Отже, згідно з пунктом 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України позивач повинен довести ті обставини, на яких грунтуються його вимоги, зокрема щодо безпідставності перерахування ним спірних коштів, що ним не доведено.
Крім того, позивач необгрунтовано заявив вимогу про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України, оскільки спірні правовідносини не є цивільно-правовими та не регулюються Цивільним кодексом України. Іншого нормативного обгрунтування заявлених вимог щодо повернення грошових коштів з Державного бюджету України позивачем не надано.
З огляду на викладене апеляційна скарга Закритого акціонерного товариства „Лисичанський завод „Пролетарій”, м.Лисичанськ задоволенню не підлягає. Постанова ухвалена судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права і скасуванню не підлягає.
Керуючись ст.ст.195, 196, п.1 ч.1 ст.198, ст.200, п.1 ч.1 ст.205, ст.ст.206, 209, ч.5 ст.254 Кодексу адміністративного судочинства України, Луганський апеляційний господарський суд
У Х В А Л И В :
1. Апеляційну скаргу Закритого акціонерного товариства „Лисичанський завод „Пролетарій”, м.Лисичанськ на постанову господарського суду Луганської області від 29.05.2006 у справі № 4/40ад залишити без задоволення.
2. Постанову господарського суду Луганської області від 29.05.2006 у справі № 4/40ад залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.
Ухвала може бути оскаржена у касаційному порядку у місячний строк до Вищого адміністративного суду України.
Повний текст ухвали складено 31.07.2006.
Головуючий суддя Л.І.Бородіна
Суддя Л.І.Журавльова
Суддя Р.Є.Якушенко
Надруковано 5 примірників:
1- до справи
2- позивачу
3- відповідачу
4- ГСЛО
5- до наряду ЛАГС