УКРАЇНА

КОМПАНІЇВСЬКИЙ  РАЙОННИЙ  СУД

КІРОВОГРАДСЬКОЇ  ОБЛАСТІ

Справа № 2-6/2009

 Р І Ш Е Н Н Я

 І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

25 серпня 2009 року                                                                    селище Компаніївка

Компаніївський районний суд Кіровоградської області у складі:

    головуючого – судді Брегея Р.І.,

    при секретарі Городніцькій Г.І.,

          за участі представника позивача Каліча В.М.,

          відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, котрий є

          і представником іншого відповідача (юридичної особи),

          представників відповідачів Дьяченка А.А., Романенка П.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні позов ТОВ «Агрофірма «Золотий Колос»» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, інших власників майнових сертифікатів КДСГ «Інгул»       (499 чоловік), ПП «Губівське» про визнання недійсними додаткового договору до договору позики, частково договору купівлі-продажу та солідарне стягнення  майна, а у разі відсутності коштів,    

В С Т А Н О В И В :

      Ліквідатор ТОВ «Агрофірма «Золотий Колос» (надалі – Товариство) звернувся до суду з позовом до ПП «Губівське» (далі – Підприємство),      ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсними додаткового договору до договору позики від 15 лютого 20002 року, укладеного з власниками майнових сертифікатів КДСГ «Інгул» (надалі – Господарство), договору купівлі-продажу від того ж дня, укладеного тими ж власниками майнових сертифікатів і Підприємством, в частині продажу незавершеного виробництва 625 га озимої пшениці та 69 га такого ж  жита, і солідарне стягнення вартості незавершеного виробництва, не отриманих доходів від реалізації пшениці і жита, а загалом коштів на суму 2972215 грн.(Том.1 а.с.3-10)        

          Ухвалою суду від 30 липня 2008 року залучено до участі у справі, як інших відповідачів, 499 власників майнових сертифікатів                              Господарства.(Том.1 а.с.170-181)          

          В судовому засіданні представник позивача змінив вимогу про стягнення коштів у попередньому обсязі та прохав стягнути солідарно з відповідачів майно, а саме, 1559,75 т озимої пшениці та 106,26 т такого ж жита, а в разі неможливості – його вартість на загальну 1952078 грн.(Том.1 а.с.319-321)

          Каліч В.М. позов підтримав та пояснив, що ОСОБА_2, як керівник Товариства, діючи у власних інтересах, перевищуючи службові повноваження та недотримуючись положень ст.374 ЦК УРСР, повернув з позики власникам майнових сертифікатів Господарства значно більшу кількість гектарів незавершеного виробництва озимих пшениці і жита, щоб того ж дня все це придбало Підприємство, засновником і керівником якого є також він.  

          На думку представника позивача, Підприємство, не будучи добросовісним набувачем, фактично придбало право на зібрання урожаю, а тому необхідно стягувати саме майно (зерно пшениці і жита), а в разі відсутності – його вартість за цінами на час розгляду справи.  

          Твердив, що необхідно солідарно стягувати майно або кошти з Підприємства, ОСОБА_2, ОСОБА_1, так як останні діяли внаслідок зловмисної угоди.

          З цим пов’язує відсутність у ОСОБА_1, як представника власників майнових сертифікатів Господарства, повноважень стосовно укладення додаткового договору до договору позики.

          Також, прохав суд поновити строк позовної давності, мотивуючи тим, що ОСОБА_2 відсторонили від посади керівника Товариства лише у 2006 році, бухгалтерські документи зникли за невідомих обставин у 2002 році та чомусь з архіву Підприємства, а докази укладення спірних договорів отриманні в судовому засіданні у іншій справі, розгляд котрої відбувся у 2008 році.(Том.1 а.с.322-323).

          Більше того, звертав увагу суду на те, що окрім ОСОБА_2, котрий є і засновником Товариства, ніхто не міг оскаржити до суду спірні договори, виконання умов яких призвело до відчуження активів і, як наслідок,  банкротства.  

          Дьяченко А.А., представляючи інтереси Підприємства, ОСОБА_1, ОСОБА_2, позов не визнав та пояснив, що договори укладенні з дотриманням положень діючого законодавства, а у керівника Товариства і представника власників майнових сертифікатів Господарства не існувало обмежень стосовно  вчинення цих дій.            

          Разом з тим, вимагав застосувати наслідки закінчення строку позовної давності і одночасно висловив думку, що справа не підсудна цьому суду.

          ОСОБА_2 також вимоги заяви не визнав і пояснив, що документи бухгалтерського обліку Товариства втрачені.

          ОСОБА_1 заперечив стосовно задоволення позову і надав суду оригінали спірних договорів з додатками.  

          Інші власники майнових сертифікатів Господарства до суду не з’явились, хоча про час і місце проведення засідань повідомлялись належним чином шляхом опублікування оголошень в засобах масової інформації та органом місцевого самоврядування за місцем знаходження Підприємства.(Том.1 а.с.188, 229, 256, 270, 312-312а, 334, 337, 345, 375, 380)

          Суд, вислухавши пояснення представників сторін, відповідачів, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з таких підстав.  

          Встановленні судом обставини, що стали підставами звернення до суду.

          17 лютого 2000 року ліквідовано Господарство та ОСОБА_1 обрано уповноваженою особою власників майнових сертифікатів.(Том.1 а.с.106)

          Того ж дня власники майнових сертифікатів Господарства уклали договір про спільне володіння, користування і розпоряджання майном, що знаходиться у спільній частковій власності.(Том.1 а.с.108-111)

          За умовами правочину уповноваженій особі надавалось право лише щодо укладення договору оренди майна.

          05 січня 2002 року ті ж власники уклали такий же договір, однак в новій редакції, де зазначалось, що ОСОБА_1 надається право отримати майно від Товариства, вести переговори з приводу умов укладення договорів про передачу майна.(Том.1 а.с.113)  

          П.2.2 договору передбачено, що кожен із власників мав подати довіреність на ім’я уповноваженого.

          Оглянувши довіреності цих осіб, суд встановив, що вони надавали ОСОБА_1 повноважень не тільки стосовно укладення договору оренди майна, а й купівлі-продажу.(Том.1 а.с.107)

          ОСОБА_2 є одним із засновників Товариства (належить 50% статутного фонду), яке засноване 29 лютого 20000 року, та станом на            2000 – 2006 роки очолював його.(Том.1 а.с.20-28)

          П.13.5.1 статуту Товариства передбачено, що директор має право розпоряджатися майном в межах, що визначені зборами учасників.

          08 вересня 2000 року зареєстровано зміни і доповнення до статуту Товариства.(Том.1 а.с.29)

          Зокрема, з цього часу директор Товариства не міг укладати будь-які угоди та інші юридичні акти на суму, що перевищує 2000 грн., без затвердження рішення про це зборами учасників Товариства.

          Зміни та доповнення до статуту Товариства внесені на підставі рішення зборів учасників №2 від 30 червня 2000 року.(Том.1 а.с.367)

          Підприємство ж зареєстроване 26 грудня 2001 року, а його засновником і власником є також ОСОБА_2(Том.1 а.с.30-31)  

          15 березня 2000 року власники майнових сертифікатів Господарства (позикодавець), в особі ОСОБА_1, уклали з Товариством (позичальник)  договір позики на два роки.(Том.1 а.с.117)  

          У переліку майна, котре передавалось у позику, зазначено незавершене виробництво: 495 га озимої пшениці, 20 га такого ж  жита та інше на загальну суму 86498,34 грн.(Том.1 а.с.119-124)  

          Того ж дня відповідно до акту приймання-передачі майно прийняв керівник Товариства.(Том.1 а.с.118)

          15 лютого 2002 року власники майнових сертифікатів Господарства і Товариство підписали документ, який назвали додатковим договором до договору позики.(Том.1 а.с.128-129)

          У ньому зазначено, що прийнято спільне рішення про повернення незавершеного виробництва у сумарному виразі (86496, 96 грн.).

          Відтак, Товариство повернуло власникам майнових сертифікатів Господарства незавершене виробництво 1120 га озимої пшениці, 89 га такого ж  жита та інше.

          Судом встановлено, що збори учасників Товариства не виносили рішення про затвердження порядку вчинення цих дій керівником.

          У цей же день усе згадане незавершене виробництво і інше майно власники майнових сертифікатів Господарства відчужили за договором   купівлі-продажу Підприємству, представником котрого був ОСОБА_2(Том.2      а.с.20-30)  

          Майно приймав особисто керівник Підприємства.(Том.1 а.с.19)

          За умовами договору купівлі-продажу останній діє 5 років, протягом яких Підприємство зобов’язане сплатити власникам майнових сертифікатів Господарства кошти у сумі 315347 грн.

          Вартість усього незавершеного виробництва склала 86498,84 грн.(Том.2 а.с.20)                    

          За інформацією Підприємства власники майнових сертифікатів Господарства протягом 2002 – 2007 років одержали кошти і матеріальні цінності на суму, визначену договором купівлі-продажу.(Том.1 а.с.277-278)

          У жовтні 2002 року, за невстановлених органами дізнання обставин, з архіву Підприємства зникли документи фінансової звітності Товариства.(Том.1 а.с.100)

          Ухвалою господарського суду Кіровоградської області від 11 липня     2006 року ОСОБА_2 відсторонили від посади керівника Товариства та зобов’язали передати розпоряднику майна бухгалтерську документацію, штамп, печатку.(Том.1 а.с.161-162)

          29 липня 2006 року ОСОБА_2 у газеті «Степовий край» опублікував оголошення, в якому зазначено, що загублені штамп і печатку Товариства слід вважати недійсними.(Том.1 а.с.286)

          Постановою того ж господарського суду від 22 листопада 2007 року Товариство визнано банкрутом, а Мироненка В.В. призначено ліквідатором банкрута.(Том.1 а.с.11-13)

          Зокрема, із постанови суду слідує, що загальна сума грошових вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, складає 230283,39 грн.

          Ліквідатор за відсутності коштів так і не виготовив печатку та штамп Товариства.

          Із звіту Товариства про хід збирання урожаю, сівби, озимих та оранку на зяб від 11 грудня 2001 року вбачається, що того року засіяли 1120 га озимої пшениці, 60 га такого ж  жита та інше.(Том.2 а.с.130)

          Підприємство ж у звіті про збір урожаю сільськогосподарських культур від 01 грудня 2002 року зазначило, що загальна площа збирання озимої пшениці становить 890 га (при посіві 1120 га), а такого ж  жита – 60 га.(Том.2 а.с.124-127)  

          Середня врожайність озимих пшениці і жита на Підприємстві того року склала відповідно 2,495 т/га (2221,3:890) і 1,54 т/га (92,6:60).  

          Середня вартість 1 т озимої пшениці на день звернення до суду становила       1180 грн., а жита – 1050 грн.(Том.1 а.с.283)

          Усі оригінали спірних договорів з додатками наданні ОСОБА_1 і їх зміст не заперечується ОСОБА_2

          Задовольняючи клопотання представника позивача, суд витребував з іншої цивільної справи, котра розглядалась у 2004 році цим же судом, калькуляцію затрат Товариства по вирощуванню озимої пшениці у 2001 – 2002 роках.(Том.1 а.с.193-195)  

          ОСОБА_2 не заперечував, що довідка надавалась Товариством, та засвідчив власний підпис на ній.

          Відповідні затрати Товариства, без урахувань витрат по збиранню врожаю, складали 319,70 грн. на 1 га.

          21 березня 2007 року ліквідатор Товариства звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним додаткового договору до договору позики і стягнення коштів.(Том.1 а.с.350)

          Ухвалою суду від 17 квітня 2008 року цю позовну заяву залишено без розгляду.(Том.1 а.с.57)

          З пояснень представників сторін вбачається, що на день  розгляду справи у Товариства існує кредиторська заборгованість, розмір котрої встановив суд, та відсутнє судове рішення про стягнення з Підприємства на користь Товариства коштів у сумі, яка перевищує згадану.

          Підприємство так і не надало суду інформацію стосовно кількості зерна озимих пшениці і жита, які знаходяться у власності на підставі даних бухгалтерського обліку, однак ОСОБА_2 не заперечував, що це майно є.  

          Юридична оцінка встановлених обставин.

          Ст.25 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон) передбачено, що ліквідатор з дня свого призначення здійснює ряд повноважень, серед яких:

•   виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута;

•   з підстав, передбачених частиною десятою статті 17 цього Закону, подає до господарського суду заяви про визнання недійсними угод боржника;

-    вживає  заходів,  спрямованих   на    пошук,  виявлення  та  повернення                                            

               майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб.

          Аналіз повноважень ліквідатора свідчить про те, що останній звертається до суду виключно в інтересах боржника.

          Разом з тим, він може звернутися тільки до господарського суду з заявою про визнання договорів боржника недійсними і лише з підстав, передбачених ч.10 ст.17 Закону.

          Однак, вживаючи заходів, спрямованих на повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб, ліквідатор може звернутися до суду (і не тільки господарського) з заявою про визнання недійсним договору, укладеного не боржником, якщо предметом правочину є згадане майно, котре вибуло з його володіння на незаконних підставах.              

          Оскільки керівник Товариства не передав ліквідатору документи бухгалтерського обліку, тому дії останнього щодо пошуку, виявлення і повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб, обумовлені вимогами Закону.

          Справа підсудна цьому суду, так як однією із сторін у оскаржуваному договорі купівлі-продажу є фізичні особи, а вимога про стягнення майна є фактично вимогою про застосування реституції.    

          Ознайомившись з договором позики, який не оскаржується, суд дійшов висновку, що, отримавши незавершене виробництво сільськогосподарських культур у користування строком на 2 роки, Товариство фактично набуло право на зібрання врожаю.

          За таких обставин предмет договору у часі зазнав трансформування з посівів у врожай.    

          А тому, виконуючи умови договору, Товариству у відповідності до    ст.374 ЦК УРСР необхідно було повернути власникам майнових сертифікатів Господарства незавершене виробництво тих же сільськогосподарських культур на такій же площі, а у разі незасіяння полів – урожай у тій кількості, котрій зібрали.      

          Проаналізувавши зміст документа, котрий названий додатковим договором до договору позики, суд дійшов висновку, що це всього лиш певний юридичний акт, в якому зазначено причини внесення змін щодо порядку виконання взятого зобов’язання, а не договір в розумінні положень               ст.41 ЦК УРСР, з таких підстав.  

          П.1.2 договору позики передбачено, що Товариство зобов’язується до    30 березня 2002 року по акту приймання-передачі повернути майно такого ж роду і якості та у такій самій кількості.(Том.1 а.с.14)

          Це відповідає приписам ст.374 ЦК УРСР.

          Підписавши документ, зміст якого аналізується судом, сторони договору позики фактично внесли зміни на стадії виконання зобов’язання у зазначений пункт цього правочину в частині порядку повернення незавершеного виробництва сільськогосподарських культур.(Том.1 а.с.15-16)    

          Відтак, цей документ може оцінюватись судом на відповідність вимогам закону щодо правомірності дій керівника Товариства і набуття права власності власників майнових сертифікатів Господарства на частину незавершеного виробництва озимої пшениці та жита.    

          Отже, позов в частині визнання недійсним додаткового договору до договору позики не підлягає задоволенню.

          А тому, суд і не досліджує питання щодо наявності зловмисної угоди представника власників майнових сертифікатів Господарства і Товариства при поверненні майна з позики, оскільки ця обставина з’ясовується лише при визнанні договорів недійсними в порядку ст.57 ЦК УРСР.  

          Дії керівника Товариства в частині щодо повернення незавершеного виробництва 625 озимої пшениці і 69 га такого ж  жита не відповідали вимогам закону з таких підстав.

          Перш за все, ці дії суперечать положенням ст.374 ЦК УРСР, так як позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж  роду і якості.

          ОСОБА_2, як керівник Товариства, змінивши порядок, повернув незавершене виробництво сільськогосподарських культур на суму 86496,96 грн. за власної ініціативи без затвердження рішення про це зборами учасників Товариства, що передбачено п.п.13.2, 13.5.3 статуту.(Том.1 а.с.20-29)    

          Таким чином, ОСОБА_2 порушив приписи ч.2 ст.62 Закону України «Про господарські товариства».

          Не можна вважати доказом щодо наявності у керівника Товариства компетенції стосовно вчинення цих дій без затвердження рішення про це зборами учасників Товариства думку Дніпропетровського апеляційного господарського  суду, висловлену у рішенні від 26 лютого 2009 року у справі, де сторонами були Товариство і Підприємство, з таких підстав.(Том.1      а.с.315-318)    

          Ч.3 ст.61 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.  

          Цими обставинами є події та явища, а не оцінка суду того чи іншого юридичного факту.

          Більше того, суд встановив, що ці дії ОСОБА_2 прямо суперечили економічним інтересам Товариства.

          У акті зазначено, що повернуто незавершене виробництво на суму 86496,96 грн., серед чого 1120 га озимої пшениці та інше.(Том.1 а.с.15)  

          Однак, суд встановив, що затрати Товариства на виробництво 1 га посівів озимої пшениці у 2001 – 2002 роках, без урахувань витрат по збиранню врожаю, складали 319,70 грн.(Том.1 а.с.195)  

          Відтак, тільки вартість 1120 га незавершеного виробництва озимої пшениці становила 358064 грн.

          Отже, власники майнових сертифікатів Господарства безкоштовно і безпідставно отримали у користування незавершене виробництво 625 га озимої пшениці і 69 га такого ж  жита, а тому не набули право власності на це майно, оскільки таке право виникає лише на підставі договору або закону.

          Приписами ч.1 ст.48 ЦК УРСР передбачено, що недійсною є та угода, котра не відповідає вимогам закону.          

          Ст.225 того ж Кодексу УРСР передбачено, що право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно ст.145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно.  

          В ст.145 ЦК УРСР зазначено, якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.            

          Спірний договір купівлі-продажу майна, укладений власниками майнових сертифікатів Господарства (продавець) з Підприємством (покупець), в частині відчуження  незавершеного виробництва 625 га озимої пшениці і 69 га такого ж  жита не відповідає вимогам ст.225 ЦК УРСР, так як продавець не мав права продажу цього майна.    

          Набувач ж достовірно знав, що це майно не належало на праві власності продавцю, так як ОСОБА_2 одночасно обіймав посади керівника  Товариства і Підприємства.

          Відтак, Підприємство не можна вважати добросовісним набувачем, а тому Товариство вправі витребувати це майно.  

          Отже, Підприємство не набуло права власності на незавершене виробництво 625 га озимої пшениці і 69 га такого ж  жита.

          Вирішуючи питання щодо поновлення строку позовної давності, суд керується п.7 Прикінцевих і Перехідних положень ЦК України.  

          Ст.80 ЦК УРСР передбачено, що якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.

          У такому випадку суд поновлює строк позовної давності, про що    міститься посилання у ст.81 того ж Кодексу УРСР.

          Аналізуючи обставини, з якими ліквідатор пов’язує поважність причини пропуску строку позовної давності, суд дійшов висновку, що ці причини дійсно поважні, виходячи з наступного.    

          Тільки ОСОБА_2(від імені Товариства) мав право звернутися до суду з позовом про визнання договору-купівлі продажу недійсним, однак це суперечило його власним інтересам, котрі характеризує корисливий мотив.

          Зокрема, про це свідчить той факт, що Підприємство, засновником і керівником якого був ОСОБА_2, придбало майно (незавершене виробництво сільськогосподарських культур) за ціною 86498,84 грн., в той час як його дійсна вартість перевищувала 358064 грн.

          У Товариства з’явилася реальна можливість оскаржити цей правочин лише після відсторонення ОСОБА_2 від посади керівника.

          Однак, на той час розпорядник майна, а надалі і ліквідатор банкрута не знали про незаконні дії керівника щодо повернення з позики майна, оскільки не збереглися документи бухгалтерської звітності Товариства, які зникли, за невстановлених органом дізнання обставин, з архіву Підприємства.

          Після надання представником власників майнових сертифікатів Господарства для ознайомлення в судовому засіданні у іншій справі спірного договору купівлі-продажу майна ліквідатор подав відповідний позов до суду.(Том.1 а.с.57, 350-351)

          Відтак, строк позовної давності Товариства підлягає поновленню.

          Отже, вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу в частині відчуження незавершеного виробництва 625 га озимої пшениці та 69 га такого ж  жита ґрунтується на законі та підлягає задоволенню.

          Ч.2 ст.48 ЦК УРСР передбачено, що по недійсній угоді кожна з сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

          Однак, вирішуючи питання стосовно повернення майна, суд керується  п.4 Прикінцевих і Перехідних положень ЦК України, де зазначено, що до цивільних відносин, які виникли до набрання чинності цим Кодексом України, положення даного Кодексу застосовуються до прав і обов’язків, що продовжують існувати після набрання ним чинності.

          У Підприємства обов’язок щодо повернення майна за договором, про недійсність якого було йому відомо ще під час укладення, виник до набрання чинності ЦК України і продовжує існувати і зараз.

          Ст.1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майна без достатньої правової підстави, зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.  

          Положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

          В ст.1213 того ж  Кодексу України зазначено, що набувач зобов’язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі, а в разі неможливості відшкодувати його вартість, яка визначається на момент розгляду справи про повернення майна.

          Ознайомившись з договором купівлі-продажу, суд дійшов висновку, що, отримавши незавершене виробництво сільськогосподарських культур,  Підприємство набуло право власності на врожай.

          За таких обставин предмет договору у часі зазнав трансформування з посівів у врожай.

          Більше того, на даний час неможливо ставити питання про повернення відповідної кількості гектарів незавершеного виробництва визначених сільськогосподарських культур, оскільки поля ще не засівали та земельні ділянки обробляються Підприємством на підставі договорів оренди.    

          Оскільки набувач один, тому тільки Підприємство зобов’язано повернути Товариству урожай у тій кількості, котрій зібрали.      

          Це становить 1559,375 т (625Ч2,495) озимої пшениці та 106,26 т (69Ч1,54) такого ж  жита.

          Вирішуючи питання, яку вартість озимих пшениці і жита використовувати (на час подання позову, чи винесення рішення) при визначенні розміру відшкодування вартості майна у разі неможливості повернення його в натурі, суд виходить з наступного.      

          Ст.157 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження.

          Отже, виписуючи положення ч.2 ст.1213 ЦК України, законодавець передбачав, що за такий нетривалий час вартість майна фактично не зміниться.  

          Відтак, суд переконаний, що необхідно використовувати вартість майна на час звернення до суду, а саме, 1180 грн. за 1 т озимої пшениці та 1050 грн. за 1 т такого ж  жита.(Том.1 а.с.35)  

Таким чином, в разі неможливості повернення майна в натурі Підприємство зобов’язано відшкодувати його вартість на загальну суму 1951635,50 грн.

          Суд не може застосувати двосторонню реституцію за частиною договору, купівлі-продажу, котра визнана недійсною, так як не визначено, що саме сплатило Підприємство власникам майнових сертифікатів Господарства за незавершене виробництво 625 га озимої пшениці та 69 га такого ж жита (чи майно, чи кошти).(Том.1 а.с.277-278)  

          Більше того, єдиним доказом виконання грошового зобов’язання є належним чином оформленні документи бухгалтерського обліку Підприємства.

          Це не позбавляє права Підприємства звернутись з відповідним позовом до суду про повернення виконаного за недійсним правочином.

          Суд зазначає, що не має жодної правової підстави покладати солідарний обов’язок стосовно повернення майна Товариства і ще й на ОСОБА_2,        ОСОБА_1, так як змінивши заяву, представник позивача фактично відмовився від того, пославшись на застосування положень ст.ст.1212-1213 ЦК України.(Том.1 а.с.319-321)

          А тому, позов в цій частині не підлягає задоволенню.

          Сплату судових витрат суд покладає на Підприємство.

          На підставі викладеного і ст.ст.25-26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», ст.62 Закону України «Про господарські товариства», ст.ст.41, 48, 80, 145, 225, 374 ЦК УРСР, ст.ст.1212-1213, п.п.4, 7 Прикінцевих і Перехідних положень                 ЦК України, керуючись ст.ст.213-215 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

Позовну заяву задовольнити частково.

Поновити строк позовної давності.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу майна від 15 лютого 2002 року, укладеного власниками майнових сертифікатів КДСГ «Інгул» (продавець) і  ПП «Губівське» (покупець), в частині відчуження незавершеного виробництва 625 га озимої пшениці та 69 га озимого жита.  

Зобов’язати ПП «Губівське» повернути ТОВ «Агрофірма «Золотий Колос»» 1559,375 т озимої пшениці та 106,26 т озимого жита, а у разі неможливості відшкодувати вартість майна на загальну суму 1951635,50 грн.

В іншій частині позову відмовити у задоволенні.

Стягнути з ПП «Губівське» на користь ТОВ «Агрофірма «Золотий Колос»» судові витрати у сумі 1730 грн.

    Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Кіровоградської області через суд першої інстанції шляхом подачі в               10-денний строк з дня складання рішення у повному обсязі, а саме з 29 серпня 2009 року, заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги або в порядку ч.4 ст.295 ЦПК України.

Суддя   ______