ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
Запорізької області
ПОСТАНОВА
Іменем України
24.07.06 № 27/410/06-АП
суддя Дроздова С.С.
За позовом: Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Запоріжжя
До: Василівського районного спортивно-технічного клубу товариства сприяння обороні України, м. Василівка Запорізької області
Про стягнення 2112 грн. 50 коп.
Суддя Дроздова С.С.
Секретар судового засідання Бєляєва О.М.
Представники сторін:
Від позивача: Чудакова Н.Є., дов. № 05-15/1329 від 27.08.04р.
Від відповідача: Малик –директор, Гребенюк Т.В., дов. від 01.07.06р.
Відповідно до статті 167 ч.4 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні 24.07.2006 р. оголошено вступну та резолютивну частини постанови. Суд повідомив відповідача про час виготовлення постанови в повному обсязі –28.07.2006 року. На підставі статті 160 КАС України постанова складається у термін не більше ніж п’ять днів.
З 01.09.2005 року набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України, який визначає, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку органів державної влади.
Відповідно до п. 7 р. VII “Прикінцеві та перехідні положення“ КАС України, позовна заява розглядається в порядку, встановленому цим Кодексом.
Суспільні відносини, що виникають при здійсненні адміністративного судочинства є специфічними і полягають у захисті прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Суспільні відносини у сфері здіснення правосуддя у адміністративних справах виникають з метою розгляду адміністративних справ за позовом зацікавленої особи та з метою захисту прав, свобод та охоронюваних правом інтересів фізичних юридичних осіб та прав і інтересів юридичних осіб. Таким чином предметом адміністративного процесуального права у сфері здійснення адміністративного судочинства є правовідносини, що складаються у зв’язку з реалізацією зацікавленими особами права на судовий захист. Особливістю даних відносин є те, що вони пов’язані із реалізацією прав, свобод та інтересів суб’єктів у сфері публічно-правових відносин і спрямовані на захист від порушень з боку публічної влади при здійсненні нею владних управлінських функцій.
Господарським судом розглядається адміністративний позов Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Запоріжжя про стягнення з Василівського районного спортивно-технічного клубу товариства сприяння обороні України, м. Василівка штрафних санкцій у сумі 2 112грн. 50 коп. за незайняті інвалідами робочі місця, нарахованих за 2005р.
Перед початком судового засідання представниками позивача та відповідача подано клопотання про відмову від здійснення фіксації судового процесу технічними засобами, яке судом задоволено.
Відповідач - проти позову заперечує, посилаючись на відсутність вини підприємства, оскільки, відповідні державні органи та установи не виконали свої обов’язки щодо працевлаштування інвалідів та не направили на підприємство громадян-інвалідів, представник відповідача також посилається на Постанову Кабінету Міністрів України від 03.05.1995р. №
314 де передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими радами народних депутатів громадськими організаціями інвалідів з урахуванням повноважень, стану здоров’я, здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК. Письмові заперечення містяться у матеріалах справи.
Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, суддя встановив:
- як свідчать статутні документи та довідка про включення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України відповідача, підприємство є юридичною особою та відноситься до категорії суб’єктів підприємницької діяльності, яким, відповідно до ст. 19 Закону “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” встановлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів;
Як вбачається з матеріалів справи, довідка підприємства, середньооблікова чисельність штатних працівників на підприємстві у 2005р. складала 8 осіб.
Відповідно до ст. 19 Закону “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” у редакції від 01.08.2001р. норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів на підприємстві у 2005р. повинен складати 1 особу-інвалід;
-середньоспискова чисельність інвалідів, що працювали у відповідача у 2005р., склала 1 інваліда, що підтверджується звітом про зайнятість та працевлаштування інвалідів (форма №10-ПІ) відповідача, наданою до органів Фонду України соціального захисту інвалідів;
-як свідчать матеріали справи, розмір середньої річної заробітної плати на підприємстві у 2005 складав 2 112грн. 50 коп.
Представник відповідача у судовому засіданні пояснив, що за звітний період підприємство не отримувало прибуток, про що свідчить баланс підприємства та звіт про фінансові результати за 2005 рік.
Посилання відповідача на ті обставини, що вина підприємства відсутня, оскільки відповідні державні органи та установи не виконали свої обов’язки та не направили на підприємство громадян-інвалідів, прийнято до уваги, виходячи з такого:
-ст.18 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в України” № 875-ХП передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів.
В свою чергу, підприємства повинні інформувати державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Матеріалами справи підтверджується, що відповідач звертався до центру зайнятості, щомісячно подаючи звіти про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках (за формою № 3-ПН, які містяться у матеріалах справи), але інваліди не направлялися за відсутністю бажаючих.
Центр зайнятості, так як і інші органи, на яких за Законом покладено обов’язок працевлаштування інвалідів за вказаний період не направляли на підприємство інвалідів для працевлаштування, а також не вели іншу роботу із сприяння підприємству у виконанні нормативу.
Окрім того, Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів вказує на те, що робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.
Відповідно до ч. 1 ст.218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною 2 наведеної статті встановлено, зокрема, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобовязання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Судом з»ясовано, що підприємство відповідача на виконання 4% нормативу створило 1 робоче місце для працевлаштування інвалідів в 2005 році, працював на підприємстві 1 інвалід, але на підприємство органами визначеними в ст.18 Закону України «Про основи соціальної захищенності інвалідів в Україні»не направлялись.
Міркування позивача щодо того, що кількість працюючих інвалідів, зазначену у ст.20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” слід обчислювати в особливому порядку, зазначеному у п.п.3.3.1 –3.3.3 Інструкції із статистики чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві, не можуть бути прийняті до уваги, виходячи з наступного:
- ст.20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” передбачає майнову відповідальність для підприємств, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж встановлено нормативом, передбаченим ч.1 ст.19 цього Закону.
Посилання на середньоспискову чисельність інвалідів, як на підставу застосування фінансових санкцій у ст.20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” відсутня.
Той факт, що державна статистична звітність у р.1 ф. № 10-ПІ передбачає необхідність подання відомостей про середньооблікову чисельність інвалідів, працевлаштованих на підприємстві; а також не може бути підставою для застосування фінансових санкцій, оскільки у тій же формі звітності № 10-ПІ передбачено наявність розділу ІІ “Список працюючих інвалідів –штатних працівників, які були зайняті на підприємстві у 2005 році”, куди заносяться працевлаштовані інваліди, і яка відповідає ст.20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.
Слід також зазначити, що відповідно до п.14 Постанови Кабінету Міністрів України від 03.05.95 р. № 314 робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда. Як свідчать документи, надані відповідачем на підприємстві відповідача було створено 1 робоче місце для працевлаштування інваліда, інвалід –Вахненко В.М. –2 група інвалідності пропрацював у 2005 році –5 місяців, 28 днів, майже –шість місяців.
Враховуючи достатність доказів, якими суб’єкт правопорушення довів вжиття усіх залежних від нього заходів для недопущення порушень зобов’язань покладених Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, то в силу ч.2 статті 218 ГК України, відповідач не відповідає за невиконання такого зобов’язання.
Згідно ч.1 ст.19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Зазначимо, що норми Конституції України –це норми прямої дії, що мають найвищу юридичну силу в порівнянні з іншими законами та нормативно-правовими актами України.
Враховуючи вищезазначене, суд вважає, що відповідач виконував належним чином покладені на нього Законом обов’язки для створення робочих місць, підприємство вжило всі необхідні заходи для повідомлення про наявність таких робочих місць, належними державними органами не направлялись інваліди для працевлаштування на підприємство та підприємство нікому не відмовило в працевлаштування, що означає відсутність вини підприємства, у відповідності зі ст. ст. 19,129 Конституції України.
На підставі статті 167 ч.4 КАС України –суд має право проголосити лише вступну та резолютивну частини постанови суду. Суд повідомив відповідача про час виготовлення постанови суду в повному обсязі –28 липня 2006року. Частина 4 ст.167 КАС України має вагоме значення для обчислення початку перебігу строку апеляційного оскарження відповідно до ст.186 КАС України.
На підставі викладеного вище, суд дійшов висновку щодо відмови у задоволенні адміністративного позову.
У справах, в яких позивачем є суб’єкт владних повноважень, а відповідачем –фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються стаття 94 КАС України.
Керуючись статтями 94,158-167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Відмовити у задоволенні адміністративного позову.
Постанову підписано 28 липня 2006 р.
Суддя С.С. Дроздова