У Х В А Л А

Іменем України

           14 травня 2014 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області в складі:

головуючого – Панька В.Ф.

суддів – Ігнатюка Б.Ю., Куштана Б.П.

при секретарі – Савариній Т.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгород справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 20 березня 2014 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ТзОВ «Страхове товариство з додатковою відповідальністю «Глобус» про поновлення на роботі , стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

в с т а н о в и л а :

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ТзОВ «Страхове товариство з додатковою відповідальністю «Глобус» про поновлення на роботі , стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що її незаконно звільнено з роботи за п.4 ст.43-1 КЗпП України у зв’язку з прийняттям на постійне місце роботи працівника, який не являється сумісником. Вважала, таке звільнення незаконним, оскільки відповідачем порушено ч.1 ст. 235 КзпП України, згідно якої у разі звільнення без законної підстави, працівник повинен бути поновлений на роботі органом, який повинен розглядати трудовий спір.

Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено.

З цим рішенням позивач не погодилась, порушила питання про його скасування та ухвалення нового рішення про задоволення позову.

Апеляційна скарга мотивована невідповідністю висновків суду обставинам справи, порушенням норм матеріального та процесуального права.

В судовому засіданні представник апелянтки скаргу з наведених підстав підтримав.

Представник відповідача вважав, що підстав для задоволення скарги немає.

Заслухавши доповідача, осіб, які приймали участь у судовому засіданні та дослідивши матеріали справи колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги зводяться до твердження про те, що суд не повною мірою з’ясував усі фактичні обставини справи, належним чином не з’ясував чи апелянтка була попереджена про зміни в організації виробництва і праці на підприємстві, не перевірив чи змінювалась організаційна структура ТзДВ СТДВ «Глобус», штатний розклад, форма організації виробничого процесу і оплата праці працівників підприємства; судом залишено поза увагою той факт, що трудовий спір виник саме внаслідок небажання відповідача надати апелянтці відпустку одночасно з відпусткою за основним місцем роботи; апелянтка не була попереджена про звільнення, відповідачем не пропонувалась можливість працювати з повним навантаженням (повну ставку) та не враховано наявність у неї переважного права на залишення на роботі, оскільки інша особа, яка була прийнята на цю ж посаду, не має відповідної кваліфікації - не має вищої медичної освіти, отже не були підстави для її працевлаштування.

Однак з даним доводом погодитися не можна на підставі наступного.

Згідно наказу №0603-К-12 від 01.08.2012 року «Про прийом ОСОБА_2М.» (ОСОБА_1М.) було прийнято на роботу по сумісництву на неповний робочий день (0,5 ставки) на посаду спеціаліста та лікаря відділу розслідування та врегулювання страхових випадків з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу від окладу 2000 грн. в місяць по штатному розпису (а.с.12).

Згодом на дану посаду був прийнятий працівник, який не є сумісником, що в подальшому був переведений на повний робочий день згідно поданої ним заяви від 12.08.2013 року, а ОСОБА_1 була звільнена у відповідності до абз.4 ст.43-1 КЗпП України.

Крім цього, законність звільнення апелянтки підтверджується постановою про закриття кримінального провадження від 01.10.2013 року, що винесена за результатами досудового розслідування по зверненню ОСОБА_3 з приводу її звільнення (а.с.34-35).

Посилання апелянтки на те, що суд не повною мірою з’ясував усі фактичні обставини справи, належним чином не з’ясував чи апелянтка була попереджена про зміни в організації виробництва і праці на підприємстві, не перевірив чи змінювалась організаційна структура ТзДВ СТДВ «Глобус», штатний розклад, форма організації виробничого процесу і оплата праці працівників підприємства, то слід зазначити наступне.

Згідно ч.3 ст.32 КЗпП України, у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці – систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших – працівник повинен бути повідомлений не пізніше, ніж за 2 місяці.

За змістом наведеної норми права, йдеться про випадок зміни істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, що до спірних правовідносин не відноситься, оскільки апелянтка була звільнена на підставі абз.4 ст.43-1 КЗпП України, що ніяк не пов’язано із зміною істотних умов праці по займаній нею посаді.

Поняття «суміщення професій», яке наведено у ч.3 ст.32 КЗпП України та «сумісництво», що застосовано у абз.4 ст.43-1 КЗпП України є різними за своєю юридичною суттю.

Згідно з ч.2 ст.21 КЗпП України працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Відповідно до ст..102-1 КЗпП України працівники, які працюють за сумісництвом, одержують заробітну плату за фактично виконану роботу. Умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій визначаються Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи те, що апелянтка за своїм основним місцем роботи є працівником державної установи, то на неї поширюються вимоги п.1 Постанови КМУ «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємства, установ і організацій» №245 від 03.04.1993 року, в якій передбачено наступне: установити, що робітники, спеціалісти і службовці державних підприємств, установ і організацій мають право працювати за сумісництвом, тобто виконувати, крім своєї основної, іншу роботу на умовах трудового договору. На умовах сумісництва

працівники можуть працювати на тому ж або іншому підприємстві, в

установі, організації або у громадянина у вільний від основної

роботи час.

Враховуючи вищенаведене, сумісництво за своєю юридичною суттю не є суміщенням професій та не є істотною умовою праці, а відтак не охоплюється ч.3 ст.32 КЗпП України.

Також слід зазначити, що прийняття на роботу працівника,я кий не є сумісником на повний робочий день, не є скасуванням неповного робочого часу у розумінні ч.3 ст.32 КЗпП України, а є підставою для припинення трудових відносин і з працівником-сумісником на підставі абз.4 ст.43-1 КЗпП України.

Посилання апелянтки на порушення відповідачем ст..49-2КЗпП України при звільненні є помилковим з огляду на те, що дана правова норма міститься в главі ІІІ-А «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників» КЗпП України до спірного випадку не відноситься, оскільки ОСОБА_1 на момент звільнення мала основне місце роботи, тобто буда зайнятою особою та належить до зайнятого населення відповідно до ст..4 ЗУ «Про зайнятість населення».

Також не приймається до уваги до від апелянтки про те, трудовий спір виник саме внаслідок небажання відповідача надати апелянтці відпустку одночасно з відпусткою за основним місцем роботи, оскільки таке твердження є недоведеним та спростовується наказом «Про відпустку п.Хобті С.М.» №0599-К-13 від 24.07.2013 року, що виданий на підставі її Заяви від 24.07.2013 року.

Інші доводи апеляційної скарги не можуть бути прийняті до уваги, оскільки не ґрунтуються на вимогах закону та не спростовують висновків суду першої інстанції.

Тому колегія суддів констатує, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи та вирішив спір у відповідності з чинним законодавством.

Керуючись ст.ст.307,308,315 ЦПК України, судова колегія

                                                  у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 20 березня 2014 року по даній справі залишити без змін.

          Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:                      

Судді :