Справа № 351/2075/13-ц

Провадження № 22-ц/779/1060/2016

Категорія 27

Головуючий у 1 інстанції Боднарук М.В.

Суддя-доповідач ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2016 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Девляшевського В.А.,

суддів: Василишин Л.В., Меленко О.Є.,

секретаря Мельник О.В.,

з участю: представника ПАТ КБ «ПриватБанк» - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ «ПриватБанк», третя особа ОСОБА_4 України про визнання незаконними дій ПАТ КБ «ПриватБанк» при укладенні та реалізації кредитного договору з усіма додатками, зобов’язання вчинити дії, поновити порушене право, а також визнання недійсним кредитного договору з усіма додатками, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 на рішення Снятинського районного суду від 31 березня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У серпні 2013 року представник ОСОБА_3 звернулась до ПАТ КБ «ПриватБанк» з вищезазначеним позовом, в обґрунтування якого зазначила, що укладений між сторонами договір кредиту №CVNOG000000065 від 07.07.2004 року та додаткові угоди до нього є недійсними, оскільки були укладені з порушеннями вимог законодавства. Зокрема позивач вказала, що відповідач в порушення умов договору підняв відсоткову ставку, відмовив в переоформленні договору кредиту на іншу особу і без рішення суду проводить списання з рахунку позивача зарплату впродовж останніх років. Також позивач вказувала на те, що укладення договору іпотеки без згоди органу опіки та піклування суперечить інтересам неповнолітньої доньки позивача. Посилаючись на вищенаведене, просила визнати протиправними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо надання кредиту ОСОБА_3 в іноземній валюті, визнати бездіяльність Банку щодо здійснення контролю за цільовим використанням кредитних коштів та визнати недійсним кредитний договір №CVNOG000000065 від 07.07.2004 року з усіма його змінами та доповненнями.

Рішенням Снятинського районного суду від 31 березня 2016 року в задоволенні позовних вимог представника ОСОБА_3 відмовлено.

Не погоджуючись із даним рішенням суду, представник ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, у якій посилається на порушення судом норм матеріального і процесуального права, рівності усіх учасників судового процесу, змагальності сторін, а також гласності судового процесу та фіксування його технічними засобами. Апелянт звертає увагу суду на те, що суд першої інстанції не вправі був розглядати даний спір, оскільки апелянт заявляла відводи головуючому у справі, які залишалися без належного реагування. Також представник апелянта звертає увагу суду на те, що суд першої інстанції, на її думку, безпідставно переносив судові засідання та розглянув справу з порушенням розумного строку, передбаченого ст. 157 ЦПК України. Посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду, просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 в повному об’ємі.

В засідання апеляційного суду представник ОСОБА_4 Банку України не з'явився, хоч судове повідомлення у встановленому порядку направлялось завчасно. В надісланому апеляційному суду листі ОСОБА_4 України зазначає, що рішення в даній справі ніяким чином не може вплинути на права і обов'язки НБУ, тому висловлюється думка про те, що залучення НБУ до розгляду даної справи є безпідставним. Приймаючи до уваги наведене вище колегія суддів вважає, що є правові підстави для розгляду справи у відсутності представника НБУ.

Розгляд даної справи по суті відбувся також у відсутності представника ОСОБА_3, оскільки 24.06.2016 року була постановлена ухвала про видалення із засідання апеляційного суду представника позивача – ОСОБА_5 за систематичне порушення встановленого в суді порядку, перешкоджання у здійсненні цивільного судочинства.

Представник ПАТ КБ «ПриватБанк» - ОСОБА_2 доводи апеляційної скарги заперечила, зазначивши, що кредитна угода з ОСОБА_3 була укладена з дотриманням встановленого законом порядку для надання кредиту в іноземній валюті. Права ОСОБА_3 при цьому ніяким чином не були порушені. Вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Статтею 99 Конституції України визначено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст.192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет КМУ).

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити відсотки.

При цьому згідно із ст.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти – це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Суд першої інстанції правильно зазначав, що операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п.2 ст.5 названого вище Декрету КМУ.

Згідно із п.2.3 «Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій», що затверджене Постановою Правління НБУ №275 від 17.07.2001 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21 серпня 2001 р. за №730/5921) за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу ОСОБА_4 Банку України банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких:

- неторговельні операції з валютними цінностями;

- операції з готівковою іноземною валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами;

- залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України та на міжнародних ринках;

- інші операції на валютному ринку України.

В п.10 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року №5 із змінами від 07 лютого 2014 року №7 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що випливають із кредитних правовідносин» роз’яснено, що банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність) банківську та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення ОСОБА_4 Банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу 11 Закону України від 15 лютого 2011 року №3024-У1 «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету про валютне регулювання).

Щодо вимог підпункту «в» пункту 4 статті 5 згаданого Декрету КМУ, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії ОСОБА_4 Банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то, оскільки на цей час законодавством України не встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери режиму індивідуального ліцензування, ця норма не може застосовуватись. Про це також зазначено у п.п.10,11 названої Постанови Пленуму ВССУ.

У зв’язку із наведеним суд, вирішуючи даний цивільно-правовий спір, правильно виходив з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата відсотків за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної із сторін кредитного договору.

Судом встановлено, що ЗАТ КБ "ПриватБанк", укладаючи з ОСОБА_3 07.07.2004 року кредитний договір, мав видані ОСОБА_4 Банком України: генеральну ліцензію №22 від 04.12.2001 року і дозвіл №22-2 від 29.07.2003 року, з додатком до нього (том №1, а.с.208- 211). Право відповідача на здійснення операцій з валютними коштами було підтверджено і в подальшому видачею ПАТ КБ "ПриватБанк", який є правонаступником ЗАТ КБ "ПриватБанк", генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій з додатком до неї та банківської ліцензії від 05.10.2011 (том №1, а.с.68; 87-89).

Будь-яких правових підстав вважати, що при укладенні з ОСОБА_3 кредитного договору Банком було порушено права позичальника, передбачені Законом України "Про права споживача", зокрема, право на інформацію, немає.

Колегія суддів також констатує, що чинне законодавство України не передбачає і не передбачало станом на 07.07.2004 року обов'язку банківських і кредитних установ узгоджувати укладення кредитних угод з органами, які здійснюють захист інтересів неповнолітніх дітей. Тому твердження апелянта про те, що укладенням згаданого кредитного договору було порушено законні інтереси неповнолітньої дочки ОСОБА_3, є безпідставними.

Ніяких документальних доказів того, що після укладення згаданого вище кредитного договору від 07.07.2004 року ОСОБА_4 порушував його умови, матеріали справи не містять.

З вище наведеного слідує, що суд першої інстанції правильно відмовив у позові ОСОБА_3 про визнання кредитного договору недійсним та в інших її вимогах.

Посилання апелянта на те, що суддя суду першої інстанції не мав повноважень на розгляд даної справи, не вирішив заяви про його відвід, що він допустив порушення процесуального права, є безпідставними. З матеріалів справи вбачається, що головуючий суддя Боднарук М.В. прийняв до провадження дану справу у зв'язку із закінченням повноважень судді Собка В.М. та після проведення повторного її автоматичного розподілу (розпорядження від 30.12.2014 року – том №3, а.с.78). Ухвалою від 17.04.2015 року в задоволенні заяви про відвід головуючого в справі – судді Боднарука М.В. відмовлено за відсутності правових підстав (ухвала – том №3, а.с.111).

Приймаючи до уваги вище викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції рішення в даній справі ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Доводи апелянта висновків суду не спростовують. Тому підстав для скасування оскарженого рішення немає.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 218; 303; 307; 308; 313; 314; 319; 324; 325 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 відхилити, а рішення Снятинського районного суду від 31 березня 2016 року в даній справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий В.А. Девляшевський

Судді: Л.В.Василишин

ОСОБА_6