ЛУГАНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
м. Луганськ, вул. Коцюбинського, 2
___________________________________________________________________________________________________
ПОСТАНОВА
Іменем України
03.04.2007 року Справа № 18/484пд(16/38пд)
Луганський апеляційний господарський суд колегією суддів у складі:
головуючого судді Бородіної Л.І.
суддів Журавльової Л.І.
Медуниці О.Є.
Судова колегія призначена розпорядженням голови Луганського апеляційного господарського суду від 19.02.2007 у складі головуючого судді Бородіної Л.І., суддів Журавльової Л.І. та Якушенко Р.Є. Розпорядженням голови Луганського апеляційного господарського суду від 19.03.2007 у зв”язку з відрядженням виключено зі складу судової колегії суддю Якушенко Р.Є. та введено до складу судової колегії суддю Медуницю О.Є.
При секретарі
судового засідання Мартинцевій Н.М.
та за участю представників сторін:
від позивача Готін О.М., за дов. від 09.01.2007 № 01/07
від відповідача Борисенко О.М., за дов. від 08.09.2006 № 2856
Розглянувши
апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю
„Редрейтранс –ЛТД”, м.Красний Луч Луганської області
на рішення
господарського суду Луганської області
від 01.02.2007
у справі № 18/484пд(16/38пд) (суддя Корнієнко В.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю
„Редрейтранс –ЛТД”, м.Красний Луч Луганської області
до відповідача Закритого акціонерного товариства комерційного банку
„ПриватБанк” в особі Луганської філії, м.Луганськ
про визнання договору частково недійсним
Рішенням господарського суду Луганської області від 01.02.2007 у справі № 18/484пд(16/38пд) (суддя Корнієнко В.В.) відмовлено у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) „Редрейтранс-ЛТД”, м.Красний Луч Луганської області, до Закритого акціонерного товариства комерційного банку „ПриватБанк” в особі Луганської філії (ЗАТ КБ „ПриватБанк” в особі ЛФ), м.Луганськ, про визнання недійсним пункту 4.1 кредитного договору від 05.01.2001 № 2.
Рішення суду з посиланням на частину 2 статті 4, статті 48, 203, 204, 214 Цивільного кодексу (ЦК) УРСР, Закон України від 22.11.1996 № 543/96-ВР „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов”язань”, статтю 30 Закону України від 20.03.1991 № 872-ХІІ „Про банки і банківську діяльність”, пункти 12, 15, 16 Положення Національного Банку України „Про кредитування”, затвердженого Постановою Правління Національного Банку України 28.09.1995 за № 246 (далі –Положення „Про кредитування”), пункт 5 Пленуму Верховного суду України від 28.04.1978 № 3 „Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” мотивоване тим, що правова природа процентів, передбачених статтею 214 ЦК УРСР, та процентів, вказаних у кредитному договорі, одна і та ж –плата за користування грошовими коштами.
Встановлення у кредитному договорі за згодою сторін підвищеного розміру відсотків у разі несвоєчасного погашення кредиту відповідає загальним засадам цивільного законодавства (свобода договору) та не суперечить актам цивільного законодавства.
ТОВ „Редрейтранс-ЛТД” (позивач у справі) не погодилось з рішенням господарського суду та подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду Луганської області від 01.02.2007 у справі № 18/484пд(16/38пд) через неправильне застосування норм матеріального права та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі, поновивши пропущений строк позовної давності на пред”явлення вимоги із визнання кредитного договору від 05.01.2001 № 2 частково недійсним.
В обгрунтування апеляційної скарги позивач вказує, що проценти відповідно до статті 214 ЦК УРСР не є процентами за користування кредитом, але являють собою проценти як додатковий вид відповідальності за порушення виконання грошових зобов”язань. Отже 96% річних, зазначених у пункті 4.1 кредитного договору від 05.01.2001 № 2, не можуть бути процентами за статтею 214 ЦК УРСР, оскільки передбачені в цій статті проценти –це додатковий вид відповідальності за прострочення виконання грошових зобов”язань, який мав би нараховуватися додатково до 39% річних, визначених пунктом 1 спірного договору.
Пункт 4.1 кредитного договору від 05.01.2001 № 2, на думку скаржника, суперечить нормам спеціального нормативно-правового акту з питань кредитування, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин –Положення „Про кредитування”, зокрема: пунктам 49, 51, 52 цього Положення, які регулюють розміри та види відповідальності боржника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за користування ним.
Також господарським судом Луганської області не враховано те, що зміна умов зобов”язання, як правовий наслідок порушення зобов”язання, була встановлена лише у новому Цивільному кодексі України, а саме: в пункті 2 частини 1 статті 611 ЦК України 2003 року, тоді як ЦК УРСР 1963 року за наявності порушення зобов”язання передбачав лише застосування до боржника заходів відповідальності –сплати на користь кредитора завданих йому збитків та/або неустойки.
ЗАТ КБ „ПриватБанк” в особі ЛФ (відповідач у справі) заперечує проти доводів апеляційної скарги та просить залишити рішення господарського суду без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши доводи і пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши повноту з”ясування місцевим судом обставин справи, апеляційний господарський суд
В С Т А Н О В И В :
05.01.2001 між ТОВ „Редрейтранс-ЛТД” (позивачем у справі) та ЗАТ КБ „ПриватБанк” в особі ЛФ (відповідачем у справі) укладений кредитний договір № 2, за умовами якого відповідач надав позивачу кредит в сумі 480000 грн., а позивач зобов’язався повернути кредит у строк до 09.08.2002 та сплатити відповідачу 48 % річних за користування кредитом (т.І, а.с.10).
Пунктом 4.1. договору сторони домовились, що при порушенні позичальником зобов’язань по погашенню кредиту, передбачених пунктом 1 договору, позичальник сплачує банку відсотки з розрахунку 96 % річних від суми залишку непогашеної заборгованості за кредитом.
Позивач вважає, що вказаний пункт договору суперечить пунктам 49, 51, 52 Положення „Про кредитування”, статтям 203, 204 ЦК України та положенням Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов”язань”, що стало підставою його звернення до господарського суду Луганської області з вимогою про визнання недійсним пункту 4.1. кредитного договору від 05.01.2001 № 2 (т.І, а.с.2-5).
Рішенням господарського суду Луганської області від 01.02.2007 у справі № 18/484пд(16/38пд) в задоволенні позову відмовлено з підстав, викладених вище (т.ІІ, а.с.90-93).
Перевіривши матеріали справи, правильність їх юридичної оцінки та застосування місцевим господарським судом норм законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що рішення господарського суду відповідає обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права, у зв’язку з чим скасуванню не підлягає з огляду на наступне.
Відповідно до частини 2 статті 4 ЦК УРСР, який регулює спірні взаємовідносини за моментом їх виникнення, цивільні права і обов'язки виникають з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно зі статтею 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.
Позикові операції банків і державних трудових ощадних кас згідно з приписами статті 377 ЦК УРСР регулюються законодавством Союзу РСР.
Спеціальним нормативним актом, який визначав правові основи надання, використання і повернення кредитів та регулювання взаємовідносин між суб”єктами, що виникають у процесі кредитування, на момент укладення кредитного договору між сторонами у справі, було Положення Національного Банку України „Про кредитування”, затверджене постановою Правління Національного Банку України від 28.09.1995 № 246.
Згідно з пунктом 15 Положення „Про кредитування” кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зобов'язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.
Розмір відсоткових ставок та порядок їх сплати встановлюються банком і визначаються в кредитному договорі в залежності від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів (пункт 16 Положення „Про кредитування”).
Відповідно до статті 30 Закону України від 20.03.1991 № 872-ХІІ „Про банки і банківську діяльність” (чинного на дату укладання кредитного договору від 05.01.2001 № 2) комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки по своїх операціях.
За умовами кредитного договору від 05.01.2001 № 2 сторони домовилися про відкриття позивачеві у справі кредитної лінії на строк до 09.08.2002 зі сплатою 48% річних, що відповідає наведеним вище приписам цивільного законодавства з кредитування, зокрема, принципу повернення, строковості та платності, який означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування (пункт 9 Положення „Про кредитування”).
Пунктом 4.1 кредитного договору, який обумовлено в розділі 4 „Відповідальність сторін і порядок розрахунків”, сторони передбачили: „При порушенні позичальником зобов”язань по погашенню кредиту, передбачених пунктом 1 даного договору, позичальник сплачує банку проценти з розрахунку 96% річних від суми залишку непогашеної заборгованості по кредиту”.
Оцінюючи правовий характер відсотків, встановлених цим пунктом договору, судова колегія апеляційної інстанції дійшла висновку, що 96% річних не є платою за користування кредитом в розумінні процентів, встановлених пунктом 1 договору.
Пункт 4.1 кредитного договору встановлює міру відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов”язань позичальника по поверненню кредиту та сплаті процентів за його користування, встановлених пунктом 1 договору.
Дана умова договору узгоджується з приписами статті 214 ЦК УРСР, яка передбачає зобов”язання боржника, який прострочив виконання грошового зобов”язання, на вимогу кредитора сплатити три проценти річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів.
Отже, оспорюваним пунктом 4.1 кредитного договору сторони передбачили інший розмір процентів, ніж передбачено ЦК УРСР, в якості відповідальності за прострочення грошового зобов”язання, що не суперечить вимогам закону.
Таким чином, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку про відсутність підстав визнання цього пункту договору недійсним, тобто таким, що не відповідає вимогам закону.
Крім того, проаналізувавши нормативні акти, положені позивачем в обгрунтування позовних вимог про визнання пункту 4.1 договору недійсним, а саме: пункти 49, 51, 52 Положення “Про кредитування”, статті 203, 204 ЦК УРСР та положення Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”, суд першої інстанції правильно зазначив, що всі вищевказані акти законодавства не забороняють кредитодавцю (за згодою сторін) встановлювати у кредитному договорі підвищену процентну ставку за користування грошовими коштами у випадку несвоєчасного повернення кредиту позичальником та оспорюваний пункт кредитного договору не суперечить вказаним актам законодавства.
Доводи апеляційної скарги про те, що згідно з пунктом 49 Положення „Про кредитування” у випадках прострочення боржника може бути встановлена відповідальність лише у вигляді сплати пені, розмір якої повинен бути обмежений подвійною обліковою ставкою Національного Банку України відповідно до Закону України від 22.11.1996 № 543/96 „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов”язань”, відхиляється судом апеляційної інстанції за необгрунтованістю, оскільки приписи названих Положення та Закону не встановлюють обмежень щодо визначення виду та розміру договірної відповідальності, зокрема такої, як встановлення процентів за користування грошовими коштами у разі прострочення грошового зобов”язання.
Місцевий господарський суд правомірно зазначив, що правова природа процентів, передбачених статтею 214 ЦК УРСР, та процентів, вказаних у кредитному договорі, одна і та ж –плата за користування грошовими коштами.
Судова колегія апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що встановлення у кредитному договорі за згодою сторін підвищеного розміру відсотків у разі несвоєчасного погашення кредиту відповідає загальним засадам цивільного законодавства (свобода договору) та не суперечить актам цивільного законодавства.
З огляду на викладене апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю „Редрейтранс-ЛТД”, м.Красний Луч Луганської області не підлягає до задоволення, рішення господарського суду відповідає фактичним обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права і скасуванню не підлягає.
Керуючись ст.ст.99, 101, п.1 ст.103, ст.105 Господарського процесуального кодексу України, Луганський апеляційний господарський суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Редрейтранс-ЛТД”, м.Красний Луч Луганської області на рішення господарського суду Луганської області від 01.02.2007 у справі № 18/484пд(16/38пд) залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду Луганської області від 01.02.2007 у справі № 18/484пд(16/38пд) залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанову може бути оскаржено у касаційному порядку у місячний строк до Вищого господарського суду України через апеляційний господарський суд.
Головуючий суддя Л.І.Бородіна
Суддя Л.І.Журавльова
Суддя О.Є.Медуниця
Надруковано 5 примірників:
1- до справи
2- позивачу
3- відповідачу
4- ГСЛО
5- до наряду
Внесено