ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
РІШЕННЯ
04.07.06 Справа№ 1/513-15/142
за позовною заявою Львівського міжрайонного транспортного прокурора в інтересах держави в особі
позивача-1 Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області, м.Львів
позивача-1 Державного територіально-галузевого об”єднання „Львівська залізниця” в особі Відокремленого підрозділу „Львівська дирекція залізничних перевезень” Державного територіально-галузевого об”єднання „Львівська залізниця”, м.Львів
до відповідача Державного комунального підприємства „Центральна районна аптека № 162”, м.Мостиська
про стягнення 44,54 грн.
Суддя Т.Костів
Представники:
Від позивача –1 –Медвідь І.І. - спеціаліст - юрисконсульт
Від позивача - 2 - Галас В.Я. - начальник юридичного сектора
Від прокуратури - Барабаш Д.М.
Від відповідача –Бук Б.В. - директор
Суть спору: Позов заявлено Львівським міжрайонним транспортним прокурором в інтересах держави в особі позивача-1 Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області, м.Львів, позивача-2 Львівської державної залізниці в особі Львівської дирекції залізничних перевезень, м.Львів до відповідача Державного комунального підприємства „Центральна районна аптека № 162”, м.Мостиська про повернення державного майна та стягнення неустойки в сумі 44,54 грн.
19.05.2006 р. суд порушив провадження по справі та призначив розгляд на 13.06.2006 р. Розгляд справи відкладався на 04.07.2006 р. з мотивів, зазначених в ухвалі суду від 13.06.2006 р.
В судове засідання 04.07.2006р. представник позивача-2 подав клопотання про зміну в найменуванні сторони, а саме в частині найменування позивача-2, оскільки 06.02.2006р. проведено державну реєстрацію змін до установчих документів Львівської державної залізниці відповідно до яких змінено її назву на Державне територіально-галузеве об”єднання “Львівська залізниця”.
Представникам сторін роз’яснено їх права згідно ст. 22 ГПК України. У відповідності до ст. 75 ГПК України справа слухається за наявними у ній матеріалами.
У судовому засіданні прокурор позов підтримав з мотивів, зазначених у позовній заяві. Зазначив, зокрема, що Львівська державна залізниця 01.11.2003 р. уклала з відповідачем договір оренди державного майна строком на один рік з можливістю автоматичної пролонгації на новий строк. У зв’язку із вступом в силу ГК України, з 01.01.2004 р. орендодавцем державного майна є Фонд державного майна України. Вважає, що у зв’язку з цим договір оренди припинив свою чинність та не підлягав пролонгації. У зв’язку із невиконанням відповідачем умов договору в частині повернення державного майна, на підставі ч. 2 ст. 785 ЦК України просить стягнути неустойку у подвійному розмірі орендної плати, що становить 44,54 грн. Просить позов задоволити.
Позивачі позов підтримали з аналогічних мотивів, пояснень по справі, однак, не надали. Просять позов задовольнити.
Відповідач позов заперечив, але вимог ухвал суду не виконав, відзиву по справі не направив.
Розглянувши подані докази в їх сукупності, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне.
Позивач - 2 є державним підприємством, що базується на загальнодержавній власності, що підтверджується довідкою №671 з єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. З наказу №80 від 31.01.2006 р. Міністерства транспорту та зв’язку України “Про затвердження нової редакції Статуту Державного територіально-галузевого об’єднання “Львівська залізниця”, свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи №760885 вбачається зміна найменування позивача –2 з Львівської державної залізниці на Державне територіально-галузеве об’єднання “Львівська залізниця”.
01.11.2003 р. між позивачем - 2 (орендодавець) та відповідачем було укладено договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності, згідно із п. 1.1. якого відповідач прийняв у строкове платне користування окреме індивідуально-визначене майно - частини приміщень будівлі магазину №18 ст. Мостиська –2Львівської залізниці площею 33,1 кв.м., розташовані на першому поверсі.
Згідно із п. 10.1. договору оренди від 01.11.2003 р., він укладений строком на один рік до 30.10.2004 р. включно. В разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були ним передбачені (п. 10.6.). Приміщення було фактично передане відповідачу, що підтверджується актом приймання-здачі приміщення згідно договору від 01.11.2003 р.
З матеріалів справи вбачається, що строк дії договору оренди був автоматично пролонгований у відповідності до п. 10.6. договору, що не було заперечено сторонами та підтверджується позовною заявою. Відповідач продовжує використовувати орендоване майно, що підтверджується, зокрема, актом позивача - 2 від 06.12.2004 р.. Посилання позивачів та прокурора на звернення до відповідача з вимогою припинити орендні відносини спростовуються матеріалами справи. Зокрема, як випливає зі змісту листа від 15.11.2004 р., він підписаний не орендодавцем, а начальником Львівської дирекції залізничних перевезень. Належних доказів наявності повноважень вказаної особи діяти від імені орендодавця суду не надано. Крім того, матеріалами справи та подальшими діями сторін підтверджується автоматична пролонгація договору оренди два роки поспіль, відповідач продовжує використовувати орендовані приміщення, виконувати обов’язки орендаря, а позивач –2 приймає виконання. Доказів звернення до орендаря про звільнення займаних приміщень після 01.11.2005 р. суду не надано.
Права та обов’язки сторін щодо погодження строку дії договору виникли та були реалізовані сторонами при його укладенні, 01.11.2003 р., до вступу в силу ГК України. Посилання на припинення дії договору оренди 01.11.2004 р. у зв’язку із вступом в силу ГК України не відповідає законодавству та матеріалам справи. Згідно зі ст. 5 ЦК України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Як вбачається з п. 4 Прикінцевих положень ГК України, він застосовується до господарських відносин, які виникли після набрання чинності його положеннями. До господарських відносин, що виникли до набрання ним чинності відповідні положення застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями. Таким чином, позивач - 1 є, у відповідності до ст. 287 ГК України, орендодавцем державного майна, при укладенні договорів оренди після 01.01.2004 р.. П. 10.6. договору оренди передбачає можливість його пролонгації без необхідності переукладення. Згідно із ст. 629 ЦК України, договір є обов’язковим для виконання. У відповідності до ч. 1 ст. 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Зі змісту ГК України та Закону України "Про оренду державного та комунального майна" зі змінами, діючими на час розгляду справи судом, не випливає вказівка щодо автоматичного припинення прав та обов’язків, що виникають з відповідних договорів. Таким чином, суд приходить до висновку, що договір оренди від 01.11.2003 р. не розірваний, а отже, підстави для повернення орендованого майна відсутні, оскільки обов’язку повернути орендоване майно до завершення договірних стосунків між сторонами у відповідача немає.
Згідно зі ст. 785 ЦК України, лише у разі припинення договору найму наймач зобов’язаний негайно повернути наймодавцеві річ, а при невиконанні цього обов’язку наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Оскільки, з врахуванням вищенаведеного, обов’язок повернути річ не настав, вимоги про стягнення неустойки є безпідставними.
У відповідності до ст. 33 ГПК України, кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Виходячи з вищенаведеного, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог. Судові витрати відносяться на рахунок держави.
Керуючись ст.ст. 33, 41, 42 43, 49, 60 75, 80 82-85 ГПК України, суд, -
ВИРІШИВ:
У позові відмовити повністю.
Суддя Костів Т.С.