АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Провадження № 22-ц/490/2178/12 Справа № 22-ц/490/2178/12 Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1 Доповідач - Михайловська С.Ю.
Категорія 5
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 лютого 2012 року м. Дніпропетровськ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:
Головуючого – Михайловської С.Ю.
Суддів – Чубукова О.П., Єлізаренко І.А.
При секретарі – Керімовій Л.К.
розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Дніпропетровську апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 21 грудня 2011 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: Управління Держкомзему України в м.Дніпропетровську Дніпропетровської області, Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради, Восьма Дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визнання вимог кредитора шляхом визнання права власності на будівельні матеріали і земельну ділянку, -
ВСТАНОВИЛА:
Рішенням Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 21 грудня 2011 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: Управління Держкомзему України в м.Дніпропетровську Дніпропетровської області, Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради, Восьма Дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визнання вимог кредитора шляхом визнання права власності на будівельні матеріали і земельну ділянку – відмовлено.
В своїй апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи та неправильність висновків суду щодо оцінки доказів.
Суд першої інстанції, відмовляючи у позові ОСОБА_2 встановив, що ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,0822 га, розташованої по вул. Курській у м. Дніпропетровську, що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 797369, виданого 29 квітня 2009 року на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 16.10.2008 року № 53/37.
Із технічного паспорту на садибний (індивідуальний житловий будинок) № 95 по вул. Курській у м. Дніпропетровську, виготовлений станом на 27 лютого 2009 року, інвентаризаційна справа № 5505, виданого на ім’я ОСОБА_3, вбачається, що на земельній ділянці площею 822 кв.м самочинно збудовані житловий будинок літ. Г-2, тераса літ. Г-2, тераса літ. Г-1, які у встановленому законом порядку не введені в експлуатацію, право власності на них не зареєстроване, тобто наразі вони не вважаються нерухомим майном.
За рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2010 року визнано недійсним договір купівлі-продажу домоволодіння № 95 по вул. Курській у м. Дніпропетровську, укладений між ОСОБА_4 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець), в частині особи покупця. Визнано ОСОБА_2 покупцем за договором купівлі-продажу домоволодіння № 95 по вул. Курській у м. Дніпропетровську.
15 березня 2008 року ОСОБА_3 взяв в борг у ОСОБА_5 400000,00 грн., які зобов’язався повернути в строк до 15 березня 2011 року, зазначаючи, що при невиконанні зобов’язання в строк, він зобов’язується відповідати усім своїм рухомим та нерухомим майном на користь позивача ОСОБА_5
Зазначені обставини визнанні відповідачем ОСОБА_3, а отже встановленню і доказуванню відповідно до ч. 1 ст. 61 Цивільного процесуального кодексу України не підлягають.
В силу п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема є договори й інші правочини.
У відповідності до ст. 1046 ЦК України, з а договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Положеннями ч. 1 ст. 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
У відповідності до ст. 526 ЦК України, з обов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Враховуючи те, що відповідач визнав наявність між ним та позивачем правовідносин, що виникли із договору позики, не спростовує факт отримання ним грошових коштів, необхідною сумою яких на той час володіла позивач, суд прийшов до висновку про те, що в дійсності відповідач ОСОБА_3 належним чином не виконав прийняті на себе зобов’язання по договору позики і своєчасно отриману в позику суму не повернув.
В силу ч. 1 ст. 14 ЦК України цивільні обов’язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
У відповідності до ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.
Змістом ст. 547 ЦК України встановлено, що правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Відповідно до ст. 572 ЦК України, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Положеннями ч. 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
В силу ст. 18 Закону України «Про іпотеку», іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Змістом ч. 4 ст. 203 ЦК України встановлено, що правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Відповідно до ст. 209 ЦК України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Договір про закупівлю, який укладається відповідно до Закону України "Про здійснення державних закупівель", на вимогу замовника підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.
У відповідності до ст. 210 ЦК України, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.
Відповідно до ст. 219 ЦК України, у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.
Позивач в обґрунтування своїх позовних вимог посилається на те, що в тексті розписки ОСОБА_3 поручився перед нею за виконання зобов’язання по поверненню боргу усім своїм рухомим та нерухомим майном, у зв’язку з чим і просив суд визнати за нею право власності.
Зазначені твердження позивача суд не прийняв, оскільки чинним законодавством встановлений чіткий імперативний припис щодо обов’язку нотаріального посвідчення та держаної реєстрації правочину, який забезпечує виконання зобов’язання нерухомим майном, тобто договору іпотеки.
У зв’язку з такими обставинами договір позики між позивачем і відповідачем в частині забезпечення Синиць ким Д.О.перед ОСОБА_2 позикового зобов’язання нерухомим майном є нікчемним, тобто таким, що не створює юридичних наслідків, а тому вимоги позивача про захист своїх прав в заявлений нею спосіб суд визнав необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Іншим порядком не передбачений такий захист порушеного права як задоволення вимог кредитора шляхом визнання права власності на нерухоме майно.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія судді вважає за необхідне апеляційну скаргу відхилити, рішення суду залишити без змін з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, суд правильно встановив вищезазначені обставини справи, дав цим обставинам та доказам по справі правильну правову оцінку і, відповідно до вимог ст.ст.. 1046, 1049, 526, 546, 547, 572, 209, 210, 219 ЦК України, Закону України «Про іпотеку», ухвалив законне та обґрунтоване рішення.
Доводи зазначені позивачкою в апеляційній скарзі про невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи та неправильність висновків суду щодо оцінки доказів, не є підставою для скасування правильно постановленого рішення та зводяться до переоцінки доказів по справі і незгоди з висновками суду по їх оцінці, тоді як, згідно ст. 212 ЦПК України, оцінка доказів є виключним правом суду.
Таким чином рішення суду є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги не спростовують його правильність.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів,-
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 21 грудня 2011 року залишити без змін.
Ухвала чинна з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному прядку протягом двадцяти днів.
Судді :