У х в а л а
іменем україни
09 грудня 2015 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Червинської М.Є.,
суддів: Леванчука А.О., Мазур Л.М.,
Нагорняка В.А., Писаної Т.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, Немировська Марина Абрамівна, Головне управління юстиції у м. Києві, про визнання договору купівлі-продажу недійсним,
за касаційною скаргою ОСОБА_4, поданою представником ОСОБА_7, на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 31 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 15 вересня 2015 року,
в с т а н о в и л а:
У листопаді 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, який уточнив в процесі розгляду справи, та остаточно просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 укладений 27 травня 2009 року між ОСОБА_5, яка діяла від його імені, та ОСОБА_4, та застосувати наслідки недійсності правочину і зобов'язати ОСОБА_4 повернути позивачу вказану вище вкартиру.
На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 27 травня 2009 року ОСОБА_5 на підставі підробленої довіреності від його імені уклала із ОСОБА_4 договір купівлі-продажу належної йому на праві власності вказаної вище квартири.
Вказав, що вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 30 травня 2014 року ОСОБА_5 було визнано винною у вчиненні злочинів, передбачених ч. ч. 1, 4 ст. 358, ч. 4 ст. 190 КК України, та визнано доведеним, що відповідачка умисно підробила довіреність, згідно з якою ОСОБА_3 уповноважив її розпоряджатись належною йому на праві власності квартирою, та незаконно відчужила нерухоме майно на користь ОСОБА_4
З огляду на вказане на підставі положень ст. ст. 203, 215, 216, 244, 388 ЦК України позивач просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 31 липня 2015 року позов задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 (складається з двох жилих кімнат, загальною площею 39,00 кв. м, в тому числі жилою - 23,40 кв. м), укладений 27 травня 2009 року та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І.С. за реєстровим № 645.
Зобов'язано ОСОБА_4 повернути ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 (складається з двох жилих кімнат, загальною площею 39,00 кв. м, в тому числі жилою - 23,40 кв. м).
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 15 вересня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_7 в інтересах ОСОБА_4 відхилено, рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 31 липня 2015 року залишено без змін.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, виходив з того, що вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 30 травня 2014 року визнано доведеним вибуття належної позивачу на праві власності квартири поза його волею злочинним шляхом, дійшовши висновку, що ОСОБА_3 має право захистити свої права на належну йому власність шляхом повернення майна в натурі; при цьому апеляційним судом враховано, що позивач просив зобов'язати відповідачку повернути його майно з її незаконного володіння на підставі положень ст. 388 ЦК України, яка за своїм змістом охоплює поняття віндикаційного позову, а тому та обставина, що у позові він вказав на необхідність застосування односторонньої реституції, суті вимог не змінює та не свідчить про вихід суду за їх межі.
Згідно зі ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що зазначеним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають з наступних підстав.
Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що 01 жовтня 1999 року ОСОБА_3 на підставі заповіту набув права власності на квартиру АДРЕСА_3 (а. с. 119, 121).
Встановлено, що згідно з довіреністю, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немировською М.А. 08 вересня 2006 року за реєстровим № 2306, ОСОБА_3 уповноважив ОСОБА_5 розпоряджатися (продати, обміняти, подарувати, заставити в забезпечення будь-яких зобов'язань, здати в оренду) за ціну та на умовах на її розсуд вказану вище квартиру (а. с. 122).
27 травня 2009 року між ОСОБА_5, яка діяла на підставі довіреності від 08 вересня 2006 року, та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири за 418 000 грн, посвідчений приватним нотаріусом Кравченко І.С. (а. с. 120).
Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 30 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду м. Києва від 31 липня 2014 року, ОСОБА_5 визнано винною у вчиненні злочинів, передбачених ч. ч. 1, 4 ст. 358, ч. 4 ст. 190 КК України, та встановлено, що 08 вересня 2006 року вона, перебуваючи у кабінеті приватного нотаріуса НемировськоїМ.А., умисно підробила довіреність, згідно з якою ОСОБА_3 уповноважував її розпоряджатися спірною квартирою, а саме: власноручно поставила на ній підпис від його імені.
У подальшому підроблена нею довіреність була посвідчена приватним нотаріусом Немировською М.А. та зареєстрована в реєстрі за № 2306, на підставі вказаної довіреності 27 травня 2009 року відповідачка уклала договір купівлі-продажу спірної квартири із ОСОБА_4
Вказаним вироком суду цивільний позов ОСОБА_4 задоволено й стягнуто зі ОСОБА_5 на її користь 50 000 грн моральної шкоди, а цивільний позов ОСОБА_3 залишено без розгляду (а. с. 9-13).
Відповідно до ч. 4 ст. 61 ЦПК України вирок у кримінальному провадженні, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.
Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_3 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу належної йому на праві власності квартири, застосувати наслідки недійсності і зобов'язати ОСОБА_4 повернути йому нерухоме майно.
Стаття 215 ЦК України встановлює загальне правило про те, що правочин є недійсним у зв'язку з недодержанням в момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених ст. 203 ЦК України.
Статтею 216 ЦК України визначено особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Отже, на угоду, укладену з порушенням вимог закону, не поширюється загальне правило про наслідки недійсності правочину (двостороння реституція), якщо сам закон передбачає інші наслідки такого порушення.
Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.
Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України.
При цьому право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав його, не з їхньої волі іншим шляхом.
Відповідно до статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх сукупності.
Зокрема, у разі вчинення правочину представником за довіреністю суду слід з'ясувати, чи наділив довіритель свого представника повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він у межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив у подальшому довіритель укладений представником у його інтересах правочин.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-619цс15, яка відповідно до положень статті 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.
Враховуючи вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 30 травня 2014 року, суди попередніх інстанцій установили, що позивач не мав наміру відчужувати належну йому квартиру, повноваженнями щодо її відчуження представника не наділяв, дії останнього не відповідали його волі, він не схвалив в подальшому вчинений від його імені правочин, а тому оскаржуваний договір купівлі-продажу квартири укладено без волевиявлення її власника; при цьому як наслідок визнання недійсним спірного правочину, укладеного з відповідачкою від імені позивача (реституція), судами попередніх інстанцій застосовано не положення ст. 216 ЦК України щодо повернення сторін правочину у первісний стан, а такий спосіб захисту порушеного права, як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація).
Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів касаційного суду вважає, що суди попередніх інстанцій на зазначені вище норми матеріального права уваги не звернули та не врахували, що у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним, як спосіб захисту цивільного права застосовується реституція (ст. 216 ЦК України), а тому, визнаючи недійсним спірний правочин, дійшли помилкового висновку про задоволення позову шляхом повернення спірної квартири від ОСОБА_9 на користь ОСОБА_3 з підстав, встановлених ст. 388 ЦК України, якою передбачено право власника на витребування майна від добросовісного набувача, якщо воно вибуло з володіння власника не з його волі іншим шляхом, у зв'язку із чим рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а:
Касаційну скаргуОСОБА_4, подану представником ОСОБА_7, задовольнити частково.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 31 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 15 вересня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий М.Є. Червинська
Судді: А.О. Леванчук
Л.М. Мазур
В.А. Нагорняк
Т.О. Писана