АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ  ОБЛАСТІ

Справа № 22ц-1104                                          Головуючий по першій

2008 рік                                                            інстанції Чередников С.М.

Суддя доповідач Лобов О.А.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 квітня 2008 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської області в складі

головуючого судді Акопян В.І.,

суддів Лобова О.А., Новохатньої В.А.

при секретарі Зеленській О.І.

за участю позивача

представника позивача

відповідачів ОСОБА_1., ОСОБА_2.

представників третіх осіб

розглянула у відкритому судовому засіданні в м.Полтава цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 19 червня 2006 року в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове майно.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді доповідача,

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2005 року ОСОБА_3. звернулася до суду із вказаним позовом, просила ухвалити рішення, яким визнати за нею право власності на 36/50 частин садиби АДРЕСА_1, а за відповідачами - по 9/50 частин вказаної садиби за кожним.

Заявлені вимоги мотивовані тим, що з 1986 року по 2005 рік позивачка перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4.

У 1995 році її чоловік набув у власність в порядку спадкування садибу АДРЕСА_1, на території якої вони разом почали споруджувати новий будинок.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5. помер і після його смерті відкрилася спадщина, до складу якої увійшла спірна садиба з недобудованим будинком. Оскільки останній є спільною сумісною власністю подружжя, позивачка вважала, що їй має бути виділено у власність 2/3 його частини, а решта майна має бути поділена порівну між всіма спадкоємцями - позивачкою та відповідачами, дітьми ОСОБА_5, по 1/3 частини кожному.

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 19 червня 2006 року позов задоволений: за ОСОБА_3., ОСОБА_1., ОСОБА_2. визнане право власності на 1/3 частину кожному садиби АДРЕСА_1, яке складається з житлового будинку «А-1» вартістю 7 963 грн., сараю «Б» вартістю 14 368 грн., сараю «В» вартістю 2 686 грн., погребу «Г» вартістю 953 грн., вбиральні «Е» вартістю 495 грн., огорожі №1 вартістю 315 грн. За ОСОБА_3. визнане право власності на 2/3 частини незакінченого будівництвом житлового будинку «Д-2» вартістю 101 948 грн., за ОСОБА_1. і ОСОБА_2. визнане право власності на 1/6 частину вказаного будинку кожному. Вирішене питання про судові витрати.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1., посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить вказане рішення суду першої інстанції скасувати, справу повернути на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що висновки суду щодо визначення розміру часток спадкоємців у спадковому майні ґрунтуються на неповному і невірному досліджені суттєвих обставин справи.

Рішення суду щодо розподілу судових витрат суперечить постанові КМУ, якою визначений граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних справ.

Колегія суддів, вислухавши пояснення осіб, які приймають участь в розгляді справи, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, дійшла висновку про необхідність задовольнити частково апеляційну скаргу з наступних підстав:

Відповідно до п.1 ч.1 ст.307, ст.308 ЦПК України апеляційний суд за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції вправі відхилити апеляційну скаргу та залишити рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Місцевим судом встановлено і не заперечувалося сторонами, що ОСОБА_5. та ОСОБА_3. проживали у зареєстрованому шлюбі з 09 жовтня 1986 року.

Під час перебування у шлюбі 07 грудня 1995 року ОСОБА_5. в порядку спадкування набув у власність садибу АДРЕСА_1, яка складається з жилого будинку «А-1», площею 22,3 м.кв., сараїв «Б», «В», погребу «Г», вбиральні «Е», огорожі №1.

ОСОБА_5. помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Встановивши наведені обставини, місцевий суд з дотриманням вимог матеріального і процесуального закону дійшов обґрунтованого висновку про те, що вказане нерухоме майно в порядку спадкування підлягає поділу в рівних частках між сторонами у справі, оскільки вони - дружина і діти спадкодавця, відповідно до ст.1261, ст.1267 ЦК України є спадкоємцями першої черги і їх частки у спадщині є рівними.

Враховуючи наведене, а також межі апеляційного оскарження, колегія суддів вважає, що рішення в цій частині є законним і справедливим, підстави для його зміни чи скасування відсутні.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.307, п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове по суті заявлених вимог в разі невірного застосування судом норм матеріального або процесуального права.

Задовольняючи позов ОСОБА_3. в частині визнання за нею в порядку спадкування права власності на 2/3 частини будинку «Д-2», розташованого по АДРЕСА_1, місцевий суд виходив з того, що вказане нерухоме майно набуте ОСОБА_3. та ОСОБА_5. під час перебування у шлюбі, отже відповідно до ст.331, ст.376 ЦК України за сторонами у справі можливо визнати право власності на нього у певних частках.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він зроблений з порушенням норм матеріального права.

Згідно ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять всі права та обов'язки, в тому числі і майнового характеру, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Частиною 2 ст.331 ЦК України, нормами ЗУ «Про основи містобудування», ЗУ «Про архітектурну діяльність», Указу Президента України №134 від 17 лютого 2003 року встановлено, що право власності на нерухоме майно виникає після його прийняття в експлуатацію та державної реєстрації.

Сторонами у справі не заперечувалося, що спорудження будинку «Д-2» здійснювалося без виконання встановлених законом процедур (отримання дозволу органу місцевого самоврядування, виготовлення проекту, його затвердження), будинок «Д-2» в експлуатацію введений не був, державну реєстрацію не пройшов.

Таким чином, ОСОБА_5. за життя у встановленому законом порядку не набув права власності на будинок «Д-2» чи на його частину, відповідно зазначене майно, як об'єкт нерухомого майна, не може бути включене до спадщини, що відкрилася після смерті ОСОБА_5.

Місцевий суд задовольняючи позов в цій частині, не звернув уваги на те, що недобудоване нерухоме майно і самочинне будівництво - це різні за своєю юридичною природою поняття.

Згідно ст.331 ЦК України недобудоване нерухоме майно - це майно, створення якого розпочате та здійснюється відповідно до вимог закону, але з певних причин воно не завершене і відповідно не введене в експлуатацію та не зареєстроване.

Відповідно до ст.376 ЦК України самочинним є будівництво, яке ведеться на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, без належного дозволу чи затвердженого проекту, з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Як слідує з позовної заяви, пояснень позивачки у судовому засіданні, остання стверджувала, що будинок «Д-2» є незавершеним будівництвом, його готовність становить 80% і право власності у неї на вказане майно виникло в порядку спадкування, проте твердження про ступінь готовності будинку не підтверджені належними доказами.

З матеріалів справи вбачається, що будинок «Д-2» споруджувався без належного дозволу і затвердженого проекту, що підтвердили відповідачі у справі.

Позначення будинку «Д-2» у технічній документації як незакінченого будівництвом будинку (а.с.13,18) не дає підстав для визнання його таким з юридичної точки зору.

Таким чином, будинок «Д-2» слід вважати об'єктом самочинного будівництва.

Підстави для визнання судом права власності на самочинне будівництво перелічені у ст.376 ЦК України.

Позивачка не надала суду належних достатніх доказів про надання органом місцевого самоврядування земельної ділянки під самочинно збудований будинок. Лист за підписом сільського голови (а.с.31) не можна розцінювати як рішення власника землі.

Окрім того, у справі відсутні докази про те, що самочинне будівництво здійснене без істотного порушення санітарних, пожежних, будівельних норм і правил та не порушує права інших осіб.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що рішення місцевого суду в частині визнання права власності у певних частках на будинок «Д-2», розташований у садибі АДРЕСА_1, слід скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до ст.88 ЦПК України необхідно змінити рішення суду в частині вирішення питання про судові витрати з врахуванням часткового задоволення позову в цілому.

Керуючись ст.303, ст.307 ч.1 п.2, ст.309 ч.1 п.4, ст.316 ЦПК України, колегія суддів

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 19 червня 2006 року в частині визнання за ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2 права власності у певних частках на незакінчений будівництвом житловий будинок «Д-2» вартістю 101 948 грн., розташований по АДРЕСА_1, скасувати.

Ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити ОСОБА_3 у задоволенні позову за безпідставністю.

Рішення в частині вирішення питання про судові витрати змінити, зменшивши розмір витрат зі сплати державного мита, який підлягає стягненню з ОСОБА_1. і ОСОБА_2. на користь ОСОБА_3., до 55 грн. 40 коп. з кожного, а також розмір витрат на правову допомогу, який підлягає стягненню з ОСОБА_1. і ОСОБА_2. на користь ОСОБА_3., - до 277 грн. 85 коп. з кожного.

В решті рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 19 червня 2006 року залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене протягом двох місяців до Верховного Суду України шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.