Справа № 2-1744/11

Провадженя№ 2/541/217/12

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.06.2012 року

Приморський районний суд м. Маріуполя Донецької області у складі:

головуючого судді - Курбановой Н.М.

при секретарі - Логвіненко О.М.

за участю представника позивача - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору купівли-продажу недійсним в частині покупця, визнання права власності на Ѕ частку будинку,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовними вимогами до ОСОБА_3, ОСОБА_4 та просить суд визнати договір купівлі-продажу будинку № 137 по вул. П. Балабухи у м. Маріуполі, засвідчений державним нотаріусом Другої Маріупольської державної нотаріальної контори 14 березня 1997 року, реєстраційний номер 2-790, недійсним в частині покупця та визнати за ним право власності на Ѕ частку будинку.

В судовому засіданні позивач підтримав доводи позову та в їх обґрунтування пояснив, що 29 січня 1994 року уклав шлюб з відповідачкою ОСОБА_3. В 1995 році по договору дарування він став власником квартири АДРЕСА_1. Відповідачка ОСОБА_3 , він та їх двоє дітей з моменту укладання шлюбу проживали в квартирі батьків дружини, в його квартирі не проживали. В 1996 році він продав свою квартиру за домовленістю з його дружиною та її батьками, а за суму, яку виручили від продажу квартири , він вніс задаток в рахунок придбання будинку 137 по вул.. П. Балабухи у м. Маріуполі. Будинок шукали він з дружиною та її батьки по вартості двокімнатної квартири. Право власності на будинок вирішили оформити на батька відповідачки ОСОБА_5, який був інвалідом 1 групи та користувався пільгами, крім того, у них були хороші стосунки з батьками жінки. До будинку він з родиною та батьки жінки переїхали в липні 1997 року Йому відомо, що стосовно даного договору купівлі-продажу будинку мався спір в суді між ОСОБА_5 та продавцем ОСОБА_4 у зв,язку з тим, що даний будинок не в повному обсязі отримала кошти за проданий будинок , але тоді він не заявляв свої право на будинок та не звертався в суд з відповідним позовом, йому не відомо, чи віддали другу половину вартості будинку продавцю. Після смерті ОСОБА_5 в будинку залишилися проживати його дружина, та він із своєю родиною. З моменту переселення до будинку та до того часу, як він його покинув у 2007 році після розірвання шлюбу, він проводив там ремонтні та будівельні роботи. В 2010 році померла мати відповідачки та йому тільки в суді стало відомо про те, що ОСОБА_3 на підставі рішення суду набула право власності в порядку спадкування на даний будинок, узаконив таким чином на праві власності і ті споруди, в будуванні яких він приймав безпосередню участь. Вважає, що ним не пропущено строк позовної давності звернення до суду, бо про порушення свого права він дізнався, коли відповідачка ОСОБА_3 вирішила звернутися до суду з позовом про позбавлення його права користування житлом. Просить задовольнити його позов у повному обсязі.

Відповідачка ОСОБА_3 позовні вимоги ОСОБА_2 не визнала та пояснила, що вона є власником будинку № 137 по вул.. П.Балабухи у м. Маріуполі. Власником будинку вона стала на підставі рішення Приморського районного суду м. Маріуполя від 31 серпня 2011 року, яким за нею в порядку спадкування після померлого у 2000 році її батька ОСОБА_5, було визнано право власності, у тому числі і на самочинно збудоване нерухоме майно за вказаною адресою. Дане рішення суду було зареєстровано в БТІ м. Маріуполя 22 листопада 2011 року. В даному будинку вона мешкає разом із дітьми, її колишній чоловік ОСОБА_2 проживав у даному будинку до 2007 року, а після розірвання шлюбу 25 квітня 2007 року добровільно покинув даний будинок та переїхав жити до своїх батьків, де проживає до теперішнього часу. Відповідач ОСОБА_2 з 2007 року не намагався вселитися до даного будинку, комунальні платежі не сплачував та не приймав участі у підтриманні будинку у належному стані, крім того зазначила, що будинок № 137 по вул. П. Балабухи у м. Маріуполі на підставі договору купівлі-продажу були куплено її батьками –ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у 1997 році за їх особисті кошти, даний будинок було оформлено на підставі даного договору за її батьком ОСОБА_5 Вона разом із чоловіком ОСОБА_2 до купівлі спірного будинку проживали разом із її батьками у квартирі, яка їм належала, а після придбання будинку вона із своєю родиною та її батьки переїхали до будинку , де і проживали. ОСОБА_2 не вносив своїх особистих коштів на придбання цього будинку, спільних збережень у них також не було, бо вона була студенткою, не працювала, мала маленьку дитину, а заробітної плати ОСОБА_2 не хватало на родину для існування. Квартира, яка належала ОСОБА_2, була продана ще у серпні 1996 року, а будинок придбано 14 березня 1997 року, гроші від продажу квартири чоловіка вони потратили на потреби своєї родини, коштів від продажу квартири відповідач для придбання будинку не давав. Відповідач знав з 1997 року про те, що будинок буде оформлено на батька, йому відомо і про судовий процес, в якому до батька колишнім продавцем ОСОБА_4 було заявлено позов про розірвання договору купівлі-продажу та він претензій щодо власності на цей будинок не заявляв. Просить відмовити у задоволені позову.

Представник відповідачки, яка діяла на підставі довіреності ОСОБА_1 підтримала доводи позивачки та додала, що ОСОБА_2 значно пропущено строк позовної давності, а саме договір купівлі-продажу будинку № 137 по вул.. П. Балабухи у м. Маріуполі було укладено 14 березня 1997 року з ОСОБА_5 та цей факт було відомо позивачу з самого початку, таким чином строк позовної давності сплинув у 2000 році. Після смерті ОСОБА_5 спадщину фактично прийняла його жінка ОСОБА_7, яка проживала у будинку до дня смерті у 2010 році та тільки після її смерті відповідачка ОСОБА_3 прийняла спадщину, належним чином її зареєструвала. У той самий час шлюб між позивачем та відповідачкою ОСОБА_3 було розірвано ще у 2007 році і з того часу ОСОБА_2 в будинку не проживає. Причин пропуску строку звернення до суду позивач не навів, таким чином просить відмовити у задоволені позову з цих підстав. Крім того, зазначила, що єдиним доказом, на який посилається позивач,є договір купівлі - продажу квартири, яка йому належала. Дана квартира була продана 29 серпня 1996 року за 20 млн карбованців, але будинок було придбано 14 березня 1997 року за 7353 гривні, таким чином є значний розрив у даті продажу квартири та купівлі будинку, крім того, нічим позивач не підтвердив і той факт, що гроші, отримані від продажу квартири він передав ОСОБА_5 як свою частку для придбання будинку. Просить відмовити у задоволені позову.

Відповідачка ОСОБА_4 позовні вимоги ОСОБА_2 визнала та пояснила. що у 1997 році вона за 14000 доларів США продавала свій будинок по вул.. П. Балабухи у м. Маріуполі. Вартість будинку обговорювали між ОСОБА_2, його жінкою та батьками ОСОБА_3 Будинок остаточно продала за 13000 доларів США, останнє слово при покупці будинку було за ОСОБА_5. ОСОБА_5 сказав, що будинок буде оформлювати на себе, щоб не залишитися без житла. Розписку про те, що він віддасть другу половину вартості будинку після продажу своєї квартири, писав ОСОБА_5. Гроші у розмірі Ѕ частини вартості будинку вона отримала від ОСОБА_4 та з нею був ОСОБА_2Після оформлення у нотаріуса договору купівлі-продажу будинку, де від імені покупця по довіреності виступала ОСОБА_3, вона не отримала від ОСОБА_5 другу половину вартості будинку та вимушена була звернутися до нього з відповідним позовом про розірвання договору купівлі-продажу будинку та стягнення збитків, але у задоволені її позову було відмовлено. Вважає, що так як позивач, його жінка та її батьки всі разом дивились її будинок та вирішували його придбати, то ОСОБА_2 , його жінка та її батьки є покупцями цього будинку. В судових дебатах відповідачка пояснила. що ОСОБА_2 особисто дістав кошти, віддав їй 5000 доларів США, які були коштами за квартиру, продану позивачем, а 6000 доларів США їй не віддали, та на цю суму ОСОБА_5 писав їй розписку.

Допитана у якості свідка ОСОБА_8 суду пояснила, що раніше вона та родина ОСОБА_3 були сусідами, проживали ІНФОРМАЦІЯ_1 та спілкувалися. Їй відомо, що батько відповідачки ОСОБА_3 хворів на туберкульоз, хотів продати квартиру та придбати будинок. В 1997 році батьки ОСОБА_3 придбали будинок та переїхали до нього, через деякий час до будинку переїхали і родина ОСОБА_3 Від батьків ОСОБА_4Г їй відомо, що батько відповідачки мав добору пенсію та у них були особисті збереження, з яких вони і придбали будинок. Господарем будинку був батько, потім мати відповідачки, а після її смерті –відповідачка. ОСОБА_2 проживав у будинку як член родини ОСОБА_3 У будинку вона була вже після розірвання шлюбу відповідачки у 2007 році. На час придбання будинку відповідачка ОСОБА_4Г була студенткою, мала малий дохід, ОСОБА_2 не хотів приймати рішення та бути головою у родині, це стало причиною розірвання шлюбу. Після розірвання шлюбу позивач не пред,являв претензій до ОСОБА_3 щодо розділу спільного майна.

Свідок ОСОБА_9 суду пояснила, що доводиться сусідкою відповідачці ОСОБА_4Г по вул..П.Балабухи. Їй відомо, що після придбання будинку, до нього зразу в,їхали батьки. ОСОБА_5 сприймали, як господаря, а після його смерті – його дружину. Всі будівельні роботи у будинку проводилися тільки по рішенню ОСОБА_5,він сам керував роботами при будівництві забору. ОСОБА_2 допомагав виганяти другий поверх, але його закінчували будівельники-професіонали. Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 покинув будинок. Обставини придбання будинку їй не відомі.

Свідок ОСОБА_10 суду пояснила, що доводиться матір,ю позивачу.,після укладання шлюбу її син з родиною проживали у батьків жінки в квартирі, хоча ОСОБА_2 мав своє квартиру. Син запропонував продати його квартиру та квартиру батьків та купити будинок. За продану квартиру сина віддали Ѕ вартості будинку, який вирішили купити. Будинок вибирав її син та невістка, батьки невістки будинок не вибирали, але придбаний будинок оформили на батька невістки, бо він мав пільги. В будинок переїхали разом і син з родиною і батьки невістки. Свою квартиру батьки ОСОБА_3 продали, але половину коштів за будинок не віддали, колишня господарка будинку пред,являла претензії з цього приводу до ОСОБА_3 та її батька. Обставин оформлення договору купівлі-продажу будинку вона не знає, в господарські питання родини сина не втручалась коли продали квартиру сина та купили будинок, пояснити не може. В 2007 році, після розірвання шлюб, син пішов з будинку, залишив ключі. Всі будівельні роботи по будинку проводив її син

Свідок ОСОБА_11 суду пояснив, що був свідком на весіллі у позивача, йому відомо, що у ОСОБА_2 було своє житло, яке продали та купили будинок. Обставини придбання будинку їй не відомі, за які гроші куплено будинок та хто був господарем в будинку , йому теж не відомо. Зі слів йому відомо, що після розірвання шлюбу ОСОБА_2 пішов з будинку.

Свдіок ОСОБА_12 суду пояснив, що доводиться сусідом , бо проживає на сусідній вулиці з вулицею ОСОБА_13, бачив, що територію будинку привели в порядок, у роботах приймав участь позивач, а також його батько, обставини придбання будинку та оформлення договору купівлі-продажу йому не відомі.

Суд, вислухавши думку сторін, допитавши свідків, вивчивши матеріали справи, приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 не знайшли свого підтвердження та не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.8 ЦПК України в редакції 2005 року, суд вирішує справи відповідно до Конституції України , законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Згідно із вимогами ч.1 ст. 214 ЦПК України, п. 12 Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 “Про судове рішення у цивільній справі”, під час ухвалення рішення суд вирішує ряд питань, в тому числі і питання: які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким чином, при розгляді справи суд застосовує як норми Цивільного кодексу України в редакції 1963 року, так і норми Цивільного кодексу України в редакції 2004 року.

Згідно із ст. 4 Цивільного кодексу України в редакції 1963 року цивільні права і обов'язки виникають з підстав, передбачених законодавством , а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов'язки. Відповідно до цього цивільні права і обов'язки виникають: з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

Відповідно до ст. 41 ЦК України в редакції 1963 року, угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).

Відповідно до ст. 224 ЦК України в редакції 1963 року, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно із ст. 58 ЦК України в редакції 1963 року недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Угода, визнана недійсною, відповідно до норм ст. 59 ЦК України в редакції 1963 року, вважається недійсною з моменту її укладення.

Згідно із ст.60 ЦК України в редакції 1963 року, недійсні частини угоди не тягнуть за собою недійсності інших її частин, оскільки можна припустити, що угода була б укладена і без включення недійсної її частини.

Відповідно до ст. 17 Закону України “Про власність”, який діяв на час укладання договору купівлі-продажу майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Згідно із роз,ясненнями у пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 “ Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності , “розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст.16 Закону "Про власність", ст.22 Кодексу про шлюб та сім'ю України; майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п.1 ст.17, ст.18, п.2 ст.17 Закону "Про власність"); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст.8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"). В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.”

Судом встановлено, що 14 березня 1997 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу будинку № 137 по вул.. П. Балабухи у м. Маріуполі за 7 353 гривні, який посвідчено державним нотаріусом Другої Маріупольської нотаріальної контори та зареєстровано у реєстрі за № 2-790. Даний будинок на праві власності зареєстровано у БТІ м. Маріуполя 17 березня 1997 року ( а.с.7)

Згідно із рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя від 15 березня 1999 року, яке набрало законної сили, ОСОБА_4, продавець спірного будинку, звернулась до ОСОБА_5, як покупця спірного будинку № 137 по вул.. П. Балабухи у м. Маріуполі з позовом про розірвання договору купівлі - продажу будинку. Рішенням суду встановлено, що між сторонами було укладено договір купівлі-продажу будинку за 7353 гривні, а у задоволені позову про розірвання договору було відмовлено ( а.с. 85).

27 січня 1999 року ОСОБА_5 отримав Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку для обслуговування жилого будинку по вул.. П. Балабухи , № 137 у м. Маріуполі ( а.с.6).

Згідно свідоцтв про смерть, ОСОБА_5 помер 06 березня 2000 року, а ОСОБА_7 померла 24 червня 2010 року ( а.с. 8-9).

Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя від 31 серпня 2011 року, яке набрало законної сили, власником будинку № 137 по вул.. П. Балабухи у м. Маріуполі, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 , в тому числі і на самовільно збудоване нерухоме майно визнано ОСОБА_3 ( а.с. 10).

Своє право власності на спірний будинок ОСОБА_4 зареєструвала у БТІ м. Маріуполя 22 листопада 2011 року.

В даному будинку з 1998 року було зареєстровано позивача ОСОБА_2 ( а.с. 14-16).

В 2007 році шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було розірвано на підставі рішення Приморського районного суду м. Маріуполя від 25 квітня 2007 року ( а.с.11)

за 7353 гривні та у задоволені позову було відмовлено у повному обсязі. ( а.с. 50).

Судом також встановлено, що згідно із договором купівлі –продажу від 29 серпня 1996 року, ОСОБА_2 продав квартиру АДРЕСА_2 за 200 000 карбованців, що згідно із Указом Президента України від 25 серпня 1996 року № 762/96 “Про грошову реформу в Україні”, склало 2000 гривень ( а.с.52-57). Таким чином, судом достовірно встановлено, що будинок № 137 по вул.. П. Балабухи у м. Маріуполі було оформлено на праві власності, на підставі договору купівлі - продажу від 14 березня 1997 року, на ОСОБА_5, як покупця. Даний будинок було придбано за 7 353 гривні ОСОБА_5 у ОСОБА_4.

Ці обставини підтверджено і рішенням Приморського районного суду м. Маріуполі від 15 березня 1999 року, яке при вирішенні даного спору має для суду преюдиціальне значення в сенсі ч. 3 ст. 61 ЦПК України, якою встановлено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, яке набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Крім того, рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя від 31 серпня 2011 року, за ОСОБА_3 визнано право власності в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 Дане рішення суду набрало законної сили та є таким, що має також преюдиціальне значення при розгляді даної справи.

Крім того, суд не може погодитись з доводами позивача ОСОБА_2 Ю,В., що за його особисті кошти було придбано спірний будинок та він має право власності на Ѕ його частку, бо позивачем не доведено, що гроші від продажу квартири, яка знаходилась у його власності та була продана в серпні 1996 року, було внесено як завдаток за Ѕ частину будинку № 137 по вул. П. Балабухи у м. Маріуполі, який було придбано через 7 місяців у березні 1997 року та оформлено на ОСОБА_5

Крім того, не можуть бути прийняті до уваги і пояснення відповідачки ОСОБА_4, свідків ОСОБА_2, яка є рідною матір,ю позивача та інших, бо дані пояснення суперечать встановленим рішеннями судів обставинам даної справи, а також суперечать матеріалам даної справи.

При вирішенні питання щодо пропуску строку позовної давності позивачем при звернені до суду, суд приходить до наступного.

Статтею 256 ЦК України в редакції 2004 року встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність, згідно із ст. 257 ЦК України в редакції 2004 року, встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до статті 261 ЦК України в редакції 2004 року, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_2 з 1997 року знав, що спірний будинок було оформлено на ОСОБА_5, як на власника, до суду позивач звернувся у листопаді 2011 року, тобто через 14 років після укладання даного договору. За цей час , після смерті ОСОБА_5 у 2000 році спадщину фактично прийняла його дружина, яка проживала разом із померлим у спірному будинку, а після її смерті у 2010 року спадщину прийняла донька –відповідачка по справі ОСОБА_3

Крім того, при розірванні шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у 2007 році позивач не звертався до суду з позовними вимогами про розділ спільного майна та не заявляв у встановленому порядку свої вимоги щодо поділу будинку.

Таким чином, строк позовної давності позивачем пропущено без поважних причин і це також є підставою для відмови у задоволені позову .

Керуючись ст. 41, 58, 60, 224 ЦК України ( в редакції 1963 року), ст. 17 Закону України “Про власність”, ст. 256, 261 ЦК України ( в редакції 2004 року), Пленумом Верховного Суду України від 22.12.1995 року № 20 “Про судову практику по справам за позовами про захист права приватної власності”, ст.ст. 10, 60, 212-215 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволені позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору купівлі - продажу будинку № 137 по вул. П. Балабухи у м. Маріуполі, засвідченого державним нотаріусом Другої Маріупольської державної нотаріальної контори 14 березня 1997 року,, реєстраційний номер 2-790, недійсним в частині покупця, визнання права власності на Ѕ частку будинку –відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду Донецької області через Приморський районний суд м. Маріуполя на протязі десяти днів з дня його оголошення.

Суддя: Курбанова Н. М.