СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
Постанова
Іменем України
14 березня 2007 року | Справа № 2-17/3997-2006 |
Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Плута В.М.,
суддів Сотула В.В.,
Гонтаря В.І.,
за участю представників сторін:
прокурора: не з'явився;
позивача: не з'явився;
відповідачів: не з'явились;
третіх осіб: не з'явились;
розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Тріора" на рішення господарського суду Автономної Республіки Крим (суддя Гайворонський В.І.) від 30.11.2006 у справі № 2-17/3997-2006
за позовом першого заступника військового прокурору Військово-Морський Сил України (вул. Леніна, 41,Севастополь,99011)
в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (Повітрянофлотський пр-т, 6,Київ 1,01001)
до товариства з обмеженою відповідальністю "Тріора" (вул. Пушкіна, 11а,Сімферополь,95000); (м. Сімферополь, пров. Ладигіна, 6)
Кримського управління капітального будівництва Міністерства оборони України (вул. Залізнична, 5,Сімферополь,95043); (м. Сімферополь, вул. Леніна, 17, 95000)
3-тя особа Севастопольська квартирно-експлуатаційна частина морська (вул. Хрустальова, 60,Севастополь,99040)
Військова частина А-0225 (Головне Командування Військово-морських Сил Збройних Сил України) (вул. Соловйова, 1,Севастополь,99007)
про визнання недійсним договору
ВСТАНОВИВ:
Рішенням господарського суду АР Крим від 30.11.2006 року у справі № 2-17-3997-2006 позов першого заступника Військового прокурора Військово-Морських Сил України задоволено. Суд визнав недійсним договір № 3 від 03.02.2005 року про будівництво житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей шляхом пайової участі сторін, укладений між Міністерством оборони України в особі начальника Кримського Управління капітального будівництва Міністерства оборони України та товариством з обмеженою відповідальністю „Тріора”, а також стягнув з відповідачів судові витрати.
При прийнятті рішення, суд першої інстанції виходив з того, що при укладанні договору № 3 від 03.02.2005 про будівництво житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей шляхом пайової участі сторонами не були дотримані усі вимоги, передбачені Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України, Законами України „Про інвестиційну діяльність”, „Про плату за землю”, „Про використання земель оборони”, „Про оборону” та „Збройні сили України” у зв`язку з чим, такий договір підлягає визнанню недійсним як невідповідаючий вимогам статей 203 та 215 Цивільного кодексу України.
Не погодившись з цим судовим актом, товариство з обмеженою відповідальністю „Тріора” звернулось до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати, у задоволенні позову першого заступника Військового прокурора Військово-Морських Сил України відмовити.
Доводи відповідача, викладені апеляційній скарзі, полягають у тому, що судом першої інстанції неповно досліджено норми Господарського та Цивільного кодексів України щодо змісту укладеного між сторонами договору, що відсутність в договорі яких-небудь умов, по яких сторонами не було досягнуто згоди, або які не були визнані сторонами як необхідні, не є підставою для визнання договору недійсним. Відповідач також вказує на невірне застосування господарським судом АР Крим положень Указу Президента України „Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей” від 01.07.1993 року № 240/93 та неповне дослідження питання про наявність повноважень особи, якою спірний договір було підписано від імені Міністерства оборони України.
Представники Військової прокуратури Військово-Морських Сил України, сторін, а також третіх осіб у судове засідання не з`явились, причину неявки не повідомили, хоча про час та місце судового засідання були сповіщені належним чином ухвалою від 26.02.2007 року. Клопотань про відкладення розгляду апеляційної скарги не надходило. За таких обставин, судова колегія визнала можливим розглянути справу за відсутності представників Військової прокуратури Військово-Морських Сил України, Міністерства оборони України, ТОВ „Тріора", Кримського управління капітального будівництва Міністерства оборони України, Севастопольської квартирно-експлуатаційної частини та Військової частини А-0225.
Сторони у судове засідання не з'явились, своїм процесуальним правом на участь у судовому засідання не скористались, про причини неявки суд не повідомили.
Відповідно до статті 98 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України, зобов’язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін –це право, а не обов’язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез’явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Судова колегія вважає можливим розглянути справу за відсутності нез’явившихся представників сторін за наявними документами в матеріалах справи.
Розпорядженням першого заступника голови Севастопольського апеляційного господарського суду від 14.03.2007 суддю Прокопанич Г.К. замінено на суддю Гонтаря В.І.
Повторно розглянувши справу у порядку статті 101 Господарського процесуального кодексу України, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права судова колегія приходить до висновку, що апеляційна скарга товариства з обмеженою відповідальністю „Тріора” не підлягає задоволенню з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що 03.02.2005 року між Міністерством оборони України в особі начальника Кримського Управління капітального будівництва Міністерства оборони України та товариством з обмеженою відповідальністю „Тріора” був укладений договір № 3 про будівництво житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей шляхом пайової участі сторін.
Відповідно до пункту 2.1 вказаного договору, його предметом є будівництво у порядку пайової участі сторонами „Об`єкту” –комплексу житлових будинків з вбудовано-прибудованими приміщеннями соціального –побутового, офісного призначення на земельній ділянці загальною площею 3,0 га на території військового містечка № Б-34 у Балаклаві - Севастопольській зоні Південного узбережжя Криму № 41 для забезпечення житлом військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей у порядку пайової участі Сторін у будівництві.
Пунктом 3.1. договору передбачено, що після введення житлового комплексу в експлуатацію Замовник отримує 10 % від загальної площі квартир „Об'єкту”, а Пайовику розподіляється 90 % загальної житлової площі квартир будівлі „Об'єкту” та 100 % не житлових вбудованих приміщень соціально-побутового, офісного призначення, інженерні мережі загальною площею згідно „Проекту”, які входять до складу „Об'єкту” і будуть побудовані на „Ділянці”.
Пунктом 3.5 Договору передбачено, що Замовник передає земельну ділянку (або її відповідну частину) визначеному Пайовиком Генпідряднику під забудову „Об'єкту” (або відповідної його складової частини) після оформлення Замовником землевпорядної документації та документації на право користування земельною ділянкою, цільовим призначенням якої є будівництво "Об'єкту" (його складової частини) у строки, що додатково визначаються Пайовиком.
Згідно з пунктом 4.2 „г” Договору, Пайовик приймає на себе обов'язок у повному обсязі фінансувати проектування та будівництво „Об'єкту”, а також всі інші витрати, пов'язані з будівництвом, введенням в експлуатацію і передачею "Об'єкту" експлуатаційним організаціям, а також витрати згідно з підпунктом „г” пункту 4.2 цього Договору, на визначених у ньому умовах;
Дослідивши зміст спірного договору, судом першої інстанції вірно встановлено, що договір № 3 від 03.02.2005 року за своєю правовою природою є змішаним договором, який містить в собі елементи договору про сумісну діяльність та інвестиційного договору, що регулюється главою 77 Цивільного Кодексу України та Законом України „Про інвестиційну діяльність”.
Так, частиною 2 статті 628 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони мають право укладати договір, в якому визначені елементи різних договорів (змішаний договір). Однак, в цій же нормі указується, що до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Відповідно до частини 1 статті 1130 Цивільного кодексу України, за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить Закону.
Частиною 1 статті 1133 Цивільного кодексу України встановлено, що вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки.
Виходячи з аналізу пунктів 3.5 та 4.2 спірного договору, господарський суд АР Крим дійшов вірного висновку про те, що договір включає елементи договору про спільну діяльність.
У зв`язку з цим, застосуванню підлягає стаття 1131 Цивільного Кодексу України, частина 2 якої передбачає умови договору про спільну діяльність, а саме: координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь в результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог і заперечень. Проте, відповідачем не надано суду доказів того, що зазначені статтею 1131 Цивільного кодексу України умови договору про спільну діяльність були визначені у договорі.
Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
При цьому, посилання відповідача в апеляційній скарзі на норму статті 179 Господарського кодексу України, відповідно до якої при укладенні договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення судова колегія не може визнати обґрунтованими, оскільки відповідно до частини 1 статті 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
У даному випадку, невизначення сторонами умов договору, які статтею 1131 Цивільного кодексу України визнані як обов`язкові, підпадає під ознаки частини першої статті 203 Цивільного кодексу України, згідно з якою зміст правочину не може суперечити Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Надаючи правову оцінку спірному договору № 3 від 03.02.2005 року судова колегія також виходить з того, що відповідно до статті 1 Закону України „Про інвестиційну діяльність”, інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.
Статтею 2 Закону України „Про інвестиційну діяльність” встановлено, що інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.
Відповідно до статті 9 Закону України „Про інвестиційну діяльність”, укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності, але тільки у випадку, якщо вони не суперечать законодавству України.
Оскільки, згідно з пунктом 4.2 договору ТОВ „Тріора”, здійснює весь комплекс заходів, необхідних для проектування та здійснення будівництва, отримання дозволів і узгоджень з державними органами технічного, будівельного нагляду, проведення за рахунок власних коштів повного фінансування будівництва та здачу об'єкта в експлуатацію, суд першої інстанції вірно встановив, що відповідач у даному випадку є інвестором, а діяльність сторін у спірному договорі підпадає під дію Закону України „Про інвестиційну діяльність”.
У зв`язку з цим, також підлягає застосуванню Указ Президента України „Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних сил України та членів їх сімей” від 01.07.1993 року № 240/93, яким запроваджено спеціальний механізм здійснення такого будівництва. Цей Указ є актом цивільного законодавства України, регулює питання визначення зобов'язань у договорах за якими здійснюється інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних сил України та членів їх сімей, визначає частки житла, які передаються після закінчення будівництва інвестору та Міністерству оборони України.
Відповідно до пункту 6 зазначеного Указу, кошти інвесторів використовуються виключно на спорудження жилих будинків і внутрішньо квартальних інженерних комунікацій до них.
Комплексною програмою забезпечення житлом військовослужбовців та членів їх сімей, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.1999 року № 2166 передбачено, що для її фінансового забезпечення передбачено залучення, у т. ч. інвестицій, згідно з Указом Президента України „Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей” від 01.07.1993 року № 240/93. У додатку № 1 до Комплексної програми „Обсяги фінансування та будівництва (придбання) житла для військовослужбовців Збройних Сил України” зазначено, що розрахунок надходження активів на її виконання у т.ч. за рахунок інвестицій, відповідно до Указу Президента України № 240/93.
Так, згідно з пунктом 1 Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей, джерелами інвестування є кошти українських та іноземних юридичних і фізичних осіб (інвесторів), вкладені в будівництво та придбання жилих будинків, у спорудження інженерних комунікацій, зведення споруд соціально-побутового та торговельного призначення, пайові внески інвесторів в будівництво разом з житлом споруд соціально - побутового, торгівельного, та інше.
Пунктом 3 цього Положення зазначено, що інвестор може набути у власність 35 % від загальної площі побудованого на інвестиційні кошти житла. Цим же пунктом Положення передбачено, що в окремих випадках можливо збільшувати частку житла, яка передається у власність інвестора до 50 відсотків.
Відповідно до пункту 5 Положення, житло, побудоване за рахунок інвестицій, крім житла, переданого інвесторам відповідно до пункту 3 цього Положення, становить загальнодержавну власність і перебуває у веденні Міністерства оборони України.
Однак, із змісту пункту 3.1 Договору № 3 від 03.02.2005 року вбачається порушення вимог пункту 3 зазначеного Положення, оскільки при загальній житловій площі усього житлового комплексу за адресою Військове містечко Б-34, Балаклава, Севастопольська зона Південного узбережжя Криму № 41 після введення об'єкту в експлуатацію Міністерству оборони України планується розподілити 10 % від загальної житлової площі „Об'єкту”.
Тобто, недоотримання Замовником відсоткового співвідношення при майбутньому розподілі квартир призведе до зменшення загальнодержавної частки житла, чим може бути спричинено шкоду економічним інтересам держави, а також суперечити моральним засадам суспільства та суперечить вказаним вище актам цивільного законодавства, що також є підставою для визнання спірного договору недійсними згідно з частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України.
Що стосується посилань товариства з обмеженою відповідальність „Тріора” в апеляційній скарзі на той факт, що земельна ділянка, планована договором під будівництво не відноситься до земель оборони, судова колегія зазначає наступне.
Так, пункт 2.1 договору передбачає, що його предметом є будівництво на земельній ділянці загальною площею 3,0 га на території військового містечка № Б-34 у Балаклаві Севастопольській зоні Південного узбережжя Криму № 41.
Відповідно до акту прийому (передачі) будівель, споруд і території військових містечок від 13.12.2004 року військове містечко № Б-34 прийнято на облік Севастопольською КЕЧ (морською) ВМС України.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що згідно з нормою статті 77 Земельного Кодексу України та статті 1 Закону України „Про використання земель оборони”, землями оборони визначаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України.
Стаття 4 Закону України „Про використання земель оборони” закріплює вичерпний перелік випадків можливого використання земель оборони в господарський цілях. Надання земель оборони для житлової та громадської забудови цією нормою не передбачено.
Судова колегія вважає за необхідне зазначити, що в разі передачі пайовику чи генпідряднику земельної ділянки під забудову з оформленням відповідних правовстановлюючих документів на право користування земельною ділянкою, як це передбачають пункти 3.5, 4.1 договору, ця земельна ділянка, яка, згідно зі статтею 14 Закону України “Про Збройні Сили України”, є державною власністю та закріплена за військовим містечком Б-34, може вибути з державної власності.
Проте, таке виконання договору суперечить статті 4 Закону України „Про використання земель оборони” яка зазначає, що військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам лише вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.
Укладеним договором сторонами фактично змінено цільове призначення земельної ділянки з земель оборони на землі житлової та громадської забудови. Даний факт суперечить вимогам частини 2 статті 20 Земельного Кодексу України, якою встановлено, що зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про надання цих земель у користування.
Згідно з пунктом „б” статті 21 Земельного кодексу України, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.
На підставі викладеного, судова колегія приходить до висновку, що спірний договір № 3 від 03.02.2005 року у зазначеній частині також не відповідає частині першій статті 203 Цивільного кодексу України, стосовно суперечливості умов договору нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Судова колегія також не може визнати обґрунтованими посилання відповідача в апеляційній скарзі на неповноту дослідження судом першої інстанції питання про наявність повноважень особи, якою спірний договір було підписано від імені Міністерства оборони України.
Так, договір від імені Міністерства оборони України підписаний начальником Кримського УКБ Міністерства оборони України Івненком Дмитром Вікторовичем, який, як зазначено в преамбулі Договору, діяв на підставі Положення, затвердженого наказом Міністра оборони України № 395 від 08.09.2004 року.
Судова колегія зазначає, що питання про повноваження Івненка Д.В., як начальника Кримського УКБ Міністерства оборони України, на підписання договору про будівництво житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей шляхом пайової участі було предметом дослідження в іншій господарській справі - № 20-8/134 за позовом заступника військового прокурора Військово-Морських Сил України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до ТОВ „Бізнес Альянс”, Кримського управління капітального будівництва Міністерства оборони України, треті особи Севастопольська квартирно-експлуатаційна частина морська та Військова частина А-4486 про визнання недійсним договору.
Так, рішенням господарського суду м. Севастополя від 16.03.2006 року у справі № 20-8/134, залишеним в силі постановою Вищого господарського суду України від 13.07.2006 року, встановлено наступне.
Наказом № 395 від 08.09.2004 року Міністр оборони України призначив громадянина Івненка Дмитра Вікторовича на посаду начальника Кримського управління капітального будівництва Міністерства оборони України. Будь-яких повноважень діяти від імені Міністерства оборони України Івненку Д.В. цим наказом не було надано.
Положення про Кримське управління капітального будівництва Міністерства оборони України затверджене наказом Міністерства оборони України від 17.06.2003 року № 25.
Наказом Міністерства оборони України від 17.06.2003 року № 25 Кримське управління капітального будівництва Міністерства оборони України уповноважено здійснювати функції замовника капітального будівництва у Збройних Силах України в Автономній Республіці Крим та в місті Севастополі.
У відповідності з пунктами 5, 7, 11 цього Положення, Управління є самостійним господарюючим суб’єктом, може від свого імені набувати майнових і немайнових прав і нести обов’язки; відповідно до покладених на нього завдань укладає договори підряду на виконання робіт з будівництва об’єктів та здійснює контроль за їх виконанням згідно з чинним законодавством, за погодженням з управлінням капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України укладає договори на пайову участь у будівництві об’єктів іншими замовниками.
Названим Положенням визначено, що начальник Управління за погодженням з управлінням капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України укладає угоди на капітальне будівництво та ремонт, інвестування будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей, придбання та обмін квартир, надання послуг та інші угоди в межах своєї компетенції.
Таким чином, Управління, яке, згідно Положення та Довідки № 171 про включення до ЄДРПОУ, є юридичною особою, має право укладати господарські договори від свого імені, тобто, бути стороною по договору. Начальник Управління, як посадова особа, у відповідності з Положенням уповноважений укладати саме такі договори.
Начальник Кримського УКБ Івненко Д.В. не був наділений повноваженнями на укладення договорів, і оспорюваного Договору в тому числі, від імені Міністерства оборони України.
Посилання на те, що спірний договір затверджено директором Департаменту капітального будівництва та управління фондами Міністерства оборони України Веліжанським С.К. слід розцінювати як його схвалення Міністерством оборони України, суд касаційної інстанції у справі № 20-8/134 також визнав помилковим.
Так, при вчиненні напису на Договорі про його затвердження не зазначено, що Веліжанський С.К діяв від імені Міністерства оборони України і не вказано жодного документу, яким би йому надавались інші повноваження, ніж директору Департаменту. Таким чином, будь-які обставини, які свідчили б про схвалення Міністерством оборони України цього Договору, відсутні.
Згідно з частиною 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України, факти встановлені рішенням господарського суду (іншого органу що вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи не доводяться знову при вирішенні інших спорів в яких беруть участь ті самі сторони.
Оскільки постанова Вищого господарського суду України від 13.07.2006 року є такою, що набрала законної сили, то вирішення питання про відсутність у Інвенка Д.В. повноважень на підписання від імені Міністерства оборони України спірного договору є встановленим та повторному доведенню не підлягає.
У зв`язку з цим, має місце порушення частини 2 статті 203 Цивільного кодексу України, відповідно до якої особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Даний факт також є підставою для визнання правочину недійсним.
За таких обставин, судова колегія приходить до висновку про те, що доводи апеляційної скарги не підтверджені наявними у справі матеріалами та спростовуються нормами чинного законодавства. Тому, оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні.
Керуючись статтями 101, 103 п.1, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю „Тріора” залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду Автономної республіки Крим від 30 листопада 2006 року у справі № 2-17/3997-2006 залишити без змін.
Головуючий суддя В.М. Плут
Судді В.В.Сотула
В.І. Гонтар