ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 березня 2007 р. | № 5/120-10/77 |
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П.- головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Львов Б.Ю.
розглянув касаційну скаргу релігійної громади Української автокефальної православної церкви, с. Делева Тлумацького району Івано-Франківської області (далі –релігійна громада УАПЦ)
на рішення господарського суду Івано-Франківської області від 12.09.2006 та
постанову Львівського апеляційного господарського суду від 25.12.2006
зі справи № 5/120-10/77
за позовом релігійної громади Української греко-католицької церкви, с. Делева Тлумацького району Івано-Франківської області (далі - релігійна громада УГКЦ)
до релігійної громади УАПЦ
про визнання права власності на недобудоване нерухоме майно (культову споруду).
Судове засідання проведено за участю представників сторін:
позивача –Морикота Б., Шмігельського В.М., Ковбаса Г.І., Сліпко В.М.,
відповідача –Мандар Г.Й., Мандар М.Б., Шовгенюка І.Д., Капітанової І.С.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України
ВСТАНОВИВ:
Справа розглядалася господарськими судами неодноразово.
Так, постановою Вищого господарського суду України від 28.02.2006 зі справи № 5/120 частково задоволено касаційну скаргу релігійної громади УАПЦ, рішення господарського суду Івано-Франківської області від 10.08.2005 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11.10.2005 із зазначеної справи скасовано, а останню передано на новий розгляд до господарського суду Івано-Франківської області.
У новому розгляді справа одержала номер 5/120-10/77.
Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 12.09.2006 (суддя Шелест С.Б.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 25.12.2006 (колегія суддів у складі: Мирутенко О.Л. - головуючий, судді Гнатюк Г.М. і Кравчук Н.М.), позовні вимоги (з урахуванням їх подальших змін) задоволено: визнано право спільної сумісної власності релігійної громади УГКЦ разом із релігійною громадою УАПЦ на матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі будівництва церкви Введення Пресвятої Діви Марії в с. Делева Тлумацького району; судові витрати розділено порівну між сторонами. У прийнятті зазначених рішення та постанови попередні судові інстанції з посиланням, зокрема, на приписи статей 328, 331, 355, 368, 386 Цивільного кодексу України, Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, виходили з обґрунтованості позовних вимог.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України релігійна громада УАПЦ просить скасувати оскаржувані рішення та постанову попередніх судових інстанцій і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Скаргу мотивовано неправильним застосуванням названими судовими інстанціями законодавства, що регулює спірні відносини сторін, ненаданням судом належної оцінки доказам зі справи, невідповідністю висновків, покладених в основу цих рішень, фактичним обставинам справи.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування судових рішень, прийнятих по суті даної справи, та передачі останньої на новий розгляд до суду першої інстанції з урахуванням такого.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- позов (з подальшими уточненнями) було подано про визнання права власності на недобудоване нерухоме майно (культову споруду) –церкву Введення Пресвятої Діви Марії в с. Делева Тлумацького району;
- заявами від 30.08.2006 та від 11.09.2006 релігійна громада УГКЦ змінила позовні вимоги і просила визнати за названою релігійною громадою право спільної сумісної власності з релігійною громадою УАПЦ на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі будівництва зазначеної церкви;
- рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської обласної ради від 17.09.1991 № 169 зареєстровано статут релігійної громади УАПЦ с. Делева, а рішенням цього ж виконавчого комітету від 17.09.1991 № 170 названій релігійній громаді передано в безоплатне користування культову споруду в с. Делева;
- згідно з архівною довідкою від 12.05.2005 № 317 (т. 1, а. с. 18) зазначена культова споруда –дерев’яна церква Введення Пресвятої Діви Марії, що збудована в 1853 році та була власністю греко-католицької громади;
- статут релігійної громади УГКЦ с. Делева зареєстровано рішенням Івано-Франківського облвиконкому від 28.01.1992 № 10;
- рішенням ХІ сесії Делівської сільської ради від 29.01.1998 “Про надання дозволу на будівництво церкви на старому місці церковній громаді “Введенської” церкви с. Делева” надано дозвіл релігійній громаді с. Делева на будівництво церкви на старому місці (т. 1 а. с. 28);
- у судовому засіданні місцевого господарського суду представник Управління у справах релігій пояснив, що зазначене рішення прийняте щодо культової споруди церкви Введення Пресвятої Діви Марії, а найменування “Введенська церква” “є довільним та не відповідає архівним даним”;
- згадане рішення сесії Делівської сільської ради, як вбачається з його тексту, було прийнято щодо релігійної громади села без зазначення конфесійної приналежності громади, якій вирішено надати дозвіл на будівництво нової церкви. На час прийняття цього рішення обидві сторони зі справи мали статус юридичної особи; за поясненнями представників сторін, стару церкву до початку будівництва нової відвідували представники обох конфесій;
- заява релігійної громади УАПЦ про надання дозволу на будівництво нової церкви (т. 1, а. с. 88) не містить дати її вчинення і адресована не сільській раді с. Делева, а Головному управлінню містобудування і архітектури облдержадміністрації; лист-відповідь сільського голови від 04.01.1998 (т. 1, а. с. 89), адресований релігійній громаді УАПЦ, не є доказом того, що сільська рада своїм рішенням надала дозвіл на будівництво саме цій релігійній громаді, оскільки рішення сільської ради такої вказівки не містить, так само як і протокол № 11 сесії Делівської сільської ради від 29.01.1998;
- заява від 25.06.2006 колишніх депутатів сільської ради, які брали участь в засіданні сесії 29.01.1998, про те, що дозвіл на будівництво церкви надавався саме релігійній громаді УАПЦ (т. 3, а. с. 89) судом не розцінено “як переконливий доказ”, оскільки інші колишні депутати, які (згідно із завіреним сільським головою списком) були присутні на тій же сесії, своєю заявою від 09.09.2006 (т. 3, а. с. 134) підтвердили, що дозвіл на будівництво стосувався обох релігійних громад –УГКЦ і УАПЦ;
- з рішення виконавчого комітету Івано-Франківської обласної ради від 20.11.1990 № 234 (т. 1, а. с. 47-51), пунктом 3 якого релігійним громадам УАПЦ дозволено будівництво культових споруд, у тому числі в с. Делева, не вбачається, що цим рішенням дозволено будівництво культової споруди саме на місці дерев’яної церкви Пресвятої Діви Марії, яка була пам’яткою архітектури (охоронний № 190-М); матеріали справи не містять погоджень та висновків уповноважених державних органів щодо можливості будівництва молитовної споруди згідно із статтею 44 Положення про релігійні об’єднання в Українській РСР в редакції Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 26.09.1990 № 320-ХІІ (що був чинний на час прийняття зазначеного рішення виконавчого комітету Івано-Франківської обласної ради від 20.11.1990 № 234);
- будівництво церкви було розпочато в 1998 році без відведення земельної ділянки, без відповідних експертиз, погоджень та отримання дозволів, без затвердженого проекту;
- судом із зазначених підстав не прийнято як належний і допустимий доказ протокол зборів жителів с. Делева від 23.12.1990 (т. 2, а. с. 74), згідно з яким вирішено розпочати будівництво нової церкви силами релігійної громади УАПЦ; крім того, цей протокол завірено гербовою печаткою Делівської сільської ради “із зображенням тризуба”, тоді як згідно з довідкою названої сільської ради від 20.07.2006 (т. 3, а. с. 128) станом на 23.12.1990 печатка мала зображення “серпа і молота”, і змінилася вона лише у серпні 1992 року;
- згідно з висновком комісії Тлумацької райдержадміністрації Івано-Франківської області від 02.08.2005 (т. 1, а. с. 104), поясненнями представника Управління національностей, міграції та релігій Івано-Франківської облдержадміністрації будівельні роботи із спорудження нової церкви від початку проводилися господарським способом, силами релігійних громад УАПЦ і УГКЦ, без залучення будівельних організацій-підрядників;
- матеріали справи містять списки вірних УГКЦ с. Делева, які протягом 1996-2005 р.р. здавали кошти на будівництво храму з метою набуття права власності на храм (т. 2, а. с. 147-158); підписи членів релігійної громади УГКЦ, які зазначені у списках, завірені депутатами Делівської сільської ради, а також наявна довідка названої ради від 29.07.2005 № 56 про те, що зазначені громадяни є жителями с. Делева (т. 2, а. с. 160). Згідно з наявними у справі списками вірних УГКЦ с. Делева останні вносили кошти для придбання бляхи, вікон, цементу, цегли, а згідно з розписками вірних УГКЦ вони брали трудову участь у будівництві (т. 2, а. с. 94-146, 169-174);
- внески на будівництво нової церкви з боку релігійної громади УАПЦ також здійснювалися парафіянами цієї громади, про що свідчать письмові заяви останніх (т. 2, а. с. 5-14, 55-76);
- згідно з довідкою Коломийського міжрайонного бюро технічної інвентаризації від 01.08.2005 № 3443А готовність культової споруди Церкви Введення Пресвятої Діви Марії в с. Делева становить 88%; на даний час будівельні роботи не проводяться, будівництво споруди є незавершеним і її не здано в експлуатацію;
- у релігійної громади УАПЦ є дозвіл на виконання будівельних робіт від 16.05.2005 № 45, але його видано після того, як “будівництво нової церкви практично є завершеним”.
Відповідно до статті 18 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”:
- релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності;
- у власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності;
- релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом;
- право власності релігійних організацій охороняється законом.
Згідно з частинами першою і другою статті 368 Цивільного кодексу України:
- спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю;
- суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.
Частиною першою статті 328 названого Кодексу передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом; особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі (частина перша статті 331 Цивільного кодексу України).
Частиною третьою цієї ж статті передбачено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
З огляду на наведені законодавчі приписи та зміст позовних вимог (з урахуванням їх зміни) господарські суди у розгляді даної справи мали вичерпно з’ясувати обставини, пов’язані з набуттям сторонами зі справи права власності на “матеріали, обладнання тощо”, використані в процесі будівництва культової споруди.
Попередні судові інстанції таких обставин належним чином не встановили, обмежившись констатацією здійснення парафіянами греко-католицького та православного віросповідань с. Делева внесків у відповідне будівництво –коштами та трудовою участю. При цьому названі судові інстанції не взяли до уваги, що сторонами –позивачем і відповідачем –у даній справі виступають саме релігійні громади УГКЦ і УАПЦ як юридичні особи, а не фізичні особи –парафіяни відповідних віросповідань. Згідно з частиною першою статті 80 Цивільного кодексу України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Фізичною ж особою за приписом статті 24 названого Кодексу вважається людина як учасник цивільних відносин.
До того ж правові режими власності, з одного боку, релігійної організації і фізичної особи (громадянина) - з іншого є різними: релігійна організація, що має статус юридичної особи, визначається законом як суб’єкт права колективної власності (статті 20 і 29 Закону України “Про власність”), а фізичні особи (громадяни) –приватної (або індивідуальної) власності (частина перша статті 325 Цивільного кодексу України, стаття 11 Закону України “Про власність”).
З урахуванням наведеного у попередніх судових інстанцій не було правових підстав вважати, що внески у будівництво культової споруди, зроблені фізичними особами власними коштами та/або власною трудовою участю, є внесками певної релігійної громади як організації (юридичної особи). Ототожнюючи внески фізичних осіб з внесками релігійної організації, суди послалися на статтю 8 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, згідно з частиною першою якої релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Проте наведена норма не дає підстав для зазначеного ототожнення, навпаки, вона ще раз підкреслює правовий статус релігійної громади саме як організації, а не просто групи віруючих громадян.
Господарськими судами не з’ясовано також і не перевірено належними доказами обставин, які свідчили б про те, що згадані внески фізичних осіб, зокрема коштами, мали характер добровільних пожертвувань (частина п’ята статті 18 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”), які б одержувала та чи інша релігійна громада у свою власність з подальшим використанням їх для будівництва культової споруди, в тому числі для придбання спірних матеріалів, обладнання тощо.
Таким чином, попередніми судовими інстанціями у розгляді даної справи неправильно застосовано статтю 8 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, не застосовано норми матеріального права, які підлягали застосуванню –статті 24, 80, 325 Цивільного кодексу України, статей 11, 20 Закону України “Про власність”, а в зв’язку з цим припустилися й неправильного застосування норм процесуального права –частини першої статті 47 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.
Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статті 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
До того ж попередніми судовими інстанціями всупереч приписам частини першої статті 11112 ГПК України не виконано вказівок, що містилися в постанові касаційної інстанції з цієї справи від 28.02.2006, стосовно з’ясування того, чи була частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту (12%), незначною для даного об’єкта, зокрема, не вирішено питання про необхідність призначення відповідної судової експертизи.
У новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку і прийняти законне та обґрунтоване рішення.
Керуючись статтями 1117 - 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу релігійної громади Української автокефальної православної церкви, с. Делева Тлумацького району Івано-Франківської області, задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Івано-Франківської області від 12.09.2006 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 25.12.2006 зі справи № 5/120-10/77 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду Івано-Франківської області.
Суддя В. Селіваненко
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Б. Львов